Розділ «Камера»

Камера — дев’ять квадратних метрів на чотири людини. Двоє нар — одні звичайні, інші — дворівневі. Заходиш, півкроку праворуч — одразу параша. Це таке маленьке підвищення, в якому є ніби така кахельна дірка сорокових років. Від камери цей куток відділяється стінкою по груди, півметра. Стіни в камері ядучо-зеленого кольору. Одразу за цією стінкою залізний умивальник з абсолютно зогнилим краном. Щоб не дзюрило на усі боки, ми його щотижня чим попало перебинтовували. Потім ще виявилося, що повністю роздовбане і коліно, бо його проривало кожні три дні. Треба було брати пластикову пляшку, підпалювати запальничкою і закапувати «прохудівшеєся мєсто» крапельками рідкого пластику.

Камера дуже висока — під чотири метри. Тому лампочки під стелею практично не видно. Ще десь там нагорі вікно, під ним — пригвинчений до підлоги залізний столик. На цьому вікні чотири шари ґрат: ґрати, сітка, ґрати, сітка. І прямо на ґратах висять грона пакетів з продуктами — там холодно, а холодильника в камері немає. Як там у Рильського: «Мороз погрози пише на вікні». Але моє вікно ще й наполовину розбите, звідти цілу ніч на голову сипле снігом.

Ну й, звісно, відеокамери, у двох кутках. Теоретично вони розташовані так, щоб не видно було, коли ти в туалеті, «на дальняку» по тюремному, та насправді камери пробивають всі кутки.

Тож я заходжу, а там, значить, сидять двоє. Як себе поводити, я не знав. З книжок знав, що треба зайти, сказати, як тебе звати, за якою статтею сидиш. Це звичайне правило у в’язниці, навіть у міліцейських камерах. Я зайшов, протягнув обом руку, хоча пізніше дізнався, що в тюрмі за руку вітатись не прийнято. Спитав у своєму стилі, кажу: ідентифікувати треба? Ті кажуть: «Та ні, ми вас знаємо, разом служили, сідайте — ось ваші нари».

Одразу було видно, що «основний» в камері той, що старший — колишній працівник ДАІ, потім працював у ІОС — інспекції особового складу. Валентин Миколайович, родом з Чернігівщини. Сидів за хабар. До нього начальник направив винних в чомусь даішників — попити чаю. Попили, а коли вже прибирали зі столу, вкинули п’ятсот баксів йому в кульок, мовляв, «ти ж нас не забувай і суворо не карай». Ну а щойно двері закрилися, увірвалася внутрішня безпека і його пов’язали. Разом з начальником. Правда той побув у СІЗО три місяці і вискочив з обіцянкою виручити. Ну, і забив. А Миколайович відсидів два роки. І за весь цей час він був у суді менше двадцяти годин сумарно! Для мене це було потрясіння. Я знав, що люди можуть сидіти ні за що, але що людей не возять у суд по три, по чотири місяці!.. Ви уявіть собі, що пам’ятає суддя через третій приїзд, тобто через рік! Забігаючи наперед, скажу, що Миколайович отримав умовний строк, і буквально перед моїм від’їздом у табір його випустили.

Думаю, це якось координувалося, бо ми для них були прийнятною парою. Адже будь-яка адміністрація будь-якого закладу підбирає в’язнів за психологічною сумісністю. Бо зальоти зі скандалами і поножовщиною, або навіть із психологічними протистояннями, нікому не потрібні. Як правило, коли в’язні починають між собою гавкатися, нормальний начальник їх розводить. А з Миколайовичем ми за цей час, можна сказати, навіть подружилися.

Третій наш співкамерник був Віталій, прокурор із Донецької області. Зовсім юний. За розповіддю, його кум замахнувся на підприємство під «кришею» Рената Кузьміна, а хлопець став винним за те, що він в цей час із кумом по телефону розмовляв. І для статистики його теж посадили. До речі, пізніше цього хлопця перевели у камеру до судді Зварича. Там він дуже шкодував, що не вивчив у нашій камері — «хаті» на тюремному жаргоні — наші бандерівські коломийки й колядки, я їх ціле Різдво наспівував. Пізніше Віталій отримав умовне, вийшов раніш за нас, і декілька разів навіть передавав нам з Донецька фірмові передачі — кінську ковбасу.

Першим ділом мені пояснили, що таке «фітіль». Коли людина йде в туалет, її за цією невисокою стінкою не видно, але її запах чутно. Тому є два варіанти: або курити при цьому, або палити «фітіль». В нас ніхто не курив, тому ми палили фітіль — береш клаптик газети, скручуєш її в козячу ніжку, підпалюєш, і одразу задмухуєш. Вона помаленьку тліє і цей дим тліючого газетного паперу вбиває всі інші запахи.

Мені виділили одинарні нари. Дуже тоненький матрац, через який пробиваються залізні такі широкі смуги. І те місце, де вони перетинаються, якраз припадає під стегно. Спати на боці дуже незручно. А подушечка, ну, скажемо так, завтовшки сантиметрів десять не більше.

Першу ніч довго не спав — скажу відверто. Спершу прислухався до сусідів. Але це тривало недовго, бо я почав дізнаватись про іншу сторону життя в тюрмі. Рівно о десятій піднявся якийсь дивний шум, як на базарі. Я вирішив зайвих питань не задавати, лежу, і тут Миколайович сам каже: «О, зеки прокинулись». Кажу — в смислі? Мені пояснили, що, виявляється, в тюрмі зеки — кого не викликають на допити або в суд — сплять вдень. Рівно о шостій всі пересування припиняються, а о десятій починається інше життя. В деяких «чорних хатах» забивають замки дерев’яними кілочками, щоб персонал не міг туди зайти, і починає діяти інша влада.

Тобто — починають розбиратися, варити самогон, ширятися, грати в карти. Ну й головне заняття — ганяти «коней». Це така тюремна пошта — павутиння, яким обліплена вся тюрма. Робиться це так. Скручують пластикові пакети, потихеньку підпалюють запальничкою і розтягують у ниточку. Потім ще раз скручуєш, знов підпалюєш. І так поступово виходить довга така вудочка з гачечком, метри на два. Потім піднімаються на вікно (а там навіть взимку мало в кого є скло), виставляють цю вудочку і ловлять посилочки — «коників».

А в «хаті», з якої передають коника, роблять з хліба звичайне грузило. Хліба там дають багато, і його мало їдять, бо він несмачний, без дріжджів. (Хоча всі делегації люблять пригощати якимось «смачним» хлібом — фіг його знає, звідки вони його беруть. Арсеній Яценюк, наприклад, коли приходив, об’їв тюрму на цілу буханку! Як він його їв, я не знаю?!) Тож вішають це грузило з ниткою-коником і кидають, а інший ловить на вудочку і передає далі.

І отак цей коник «скаче» по всій тюрмі, по всіх поверхах. Цим «конем» переплетена вся тюрма. Раз на пару місяців персонал ходить із довгими залізними тичками і все це павутиння обриває та скидає на землю.

Потім я з подивом дізнався, що «дороги», по яких ганяють «коней», робили не тільки по вікнах, а й через каналізацію. Для мене це було відкриття! Уяви собі — через параші, труби бігає оцей от коник.

Усю ніч тюрма сидить на вікнах. «Смотрящі» уточнюють, хто, де сидить. І йде перегін коників. Передають що завгодно: мобілки, наркоту, дріжджі для браги, цигарки і так далі. Я, напевне, був єдиним в’язнем без мобілки на весь Дід Лук’ян. До речі, з «чорних хат» у «червону» перекидати нічого не будуть. Навіть якщо абсолютно нормальні відносини, все одно не будуть — це «не за поняттями».

Інколи коником передають їжу. Ну, наприклад, треба допомогти новоприбулим — це така собі система взаємовиручки. От когось тільки взяли і ще ніхто не знає: ні родичі, ні друзі, ні адвокати — ніхто. А він сидить на карантині — там на підлозі матраци роками не міняються, суцільний бруд і щурі по людях бігають. Отож його кинули, а держава нічого не дає: ні миски, ні тарілки, нічогісінько. Зате ними відразу забезпечує «смотрящій», це його обов’язок. І в результаті, коли чоловік рано чи пізно виходить звідти, він пам’ятає, хто йому перший простягнув руку. Це така система залучення до кримінального світу.

І от я лежу і, ясно ж, чую. «Ты знаешь, что этого мусора Луцика завезли?» «Ёбт твою! Счастье какое!». «Сука, на перо поставить, это ж главмент!». І так далі. Сказати, що це мене злякало, не скажу, але щастя від того було мало, кажу відверто. Я розумів, що в камері у мене є безпека — йде відеоспостереження, та й люди нібито нормальні, принаймні не джерело небезпеки. Але, розумію, що завтра виведуть на прогулянку, і ми будемо ходити одним коридором — і «чорні хати», і «червоні». Тоді при зустрічі може статися що завгодно.

Я послухав цю перекличку, а потім просто відключився. Я іще з часів Майдану не чую лівим вухом — не було часу піти в лікарню, а через високий тиск нерв просто відмер. Спочатку було дуже незручно, а потім знайшов вигоду: якщо лягти на здорове праве вухо, то взагалі нічого не чутно — ні мобілки, ні жінки, нічого. Тому я й тут ліг собі на праве вухо і заснув. А що робити? Так минув мій перший день в тюрмі.

З першого ж дня до мене приходили брати заяву, що я не маю претензій до адміністрації. Причому приходили тільки до мене. У мене вже була заготовлена стопка, і я їм віддавав вже на автоматі. Інколи, правда, жартував і писав, наприклад: «претензій до сатрапів антинародного режиму немає». Вони їх брали не читаючи, а потім приходило перелякане керівництво: «Ну я вас прошу, не пишіть. Нам же в прокуратуру це відсилати». Я виправляв, а потім дізнався, що всі ці заяви вони використовували для аргументації, що мене не треба лікувати. Це стало уроком: люди в формі ввічливо роблять все для свого захисту і відкушують твої права.