Розділ «Макаренко»

Я був радий зустрітися з Анатолієм Макаренком. Ми дуже тепло привітались і обнялися. Я не можу сказати, що ми були друзями до тюрми — лише два чи три рази ходили на каву з дружинами, але там я відчув дуже дружню, чоловічу підтримку з його боку. Взагалі, я ставлюсь до Толі з великою повагою — як до профі і як до людини. Толя — підводник, у певному сенсі, правильна така біла військова кістка. Але він при цьому ще й невиправний романтик! Я був здивований, коли дізнався, що Толя, наприклад, пише ліричні, мрійницькі вірші. Ще й у такому романтичному стилі 60-х, скажімо, про державу, про обов’язок, про чоловічу дружбу. У в’язниці він багато писав дружині. Погодьтеся, почути від чиновника, митника, військового вірші власного написання досить несподівано.

І для мене дуже показово, що саме такі, як я, як Толя після поразки опинились в тюрмі. Справа у тім, що люди, котрі розуміли, як проводяться взаємозаліки з політичними опонентами, готувались до такого варіанту. Більшість з «помаранчевої» команди не йшла до кінця ні в антикорупційній сфері, ні в антикримінальній. Це були напівміри навіть у політичній діяльності, коли на кожному кроці домовлялися з протилежною стороною, про всяк випадок. А з іншого боку, після поразки у багатьох виявилось чимало грошей і бізнесу, щоб відкупитися. Ні для кого не секрет, одразу після перемоги Віктора Януковича був складений список людей та компаній, з яких треба було стягнути гроші. Реальний список, розбитий на декілька частин. Залежно від того, в якій ти частині опинився, стільки й виплачував. Як мені розповідали, перша сотня цього списку мала покласти на стіл по десять мільйонів, друга сотня — по п’ять, третя — по мільйону, решта — по спадаючій. Якщо ти мав чим відкупитись, то лишався при своїх, якщо ні — починалися проблеми: кримінальні справи, перевірки, арешт майна і так далі. Багато хто спокійно заплатив, в тому числі і з наших.

На боксах, до речі, бачився і з Ігорем Діденком. Пам’ятаю його афоризм: «Тепер у олігархів нова мода — мати власного в’язня в Лук’янівці».

Я його дуже мало знав, та й бачив насправді лише декілька разів на Кабміні і один раз у тюрмі. Знав, що він пов’язаний був з газовим бізнесом. А в іншому це було прізвище з газет. Я чув різне про його минуле, але на той момент я його поважав, і зараз поважаю за те, що він не піддався. Зрозуміло, його арештували, аби здобути покази проти інших. Але він не зрадив і нікого не оббрехав.

І от на боксах ми з ним перетнулися. Дуже коротко. І більше було не радості, а почуття солідарності політзеків. Я не знаю, як він до мене ставиться, припускаю, що не дуже любить. Але руку подав, обнялись, перекинулись парою слів і розійшлись. Дуже було схоже на фінальну сцену «Холодного літа 53-го», коли двоє йдуть з чемоданчиками, порівнюються, зупиняються, один дає іншому прикурити, і йдуть далі. Взагалі, я так і не зрозумів, за що його саджали. Газовий бізнес — особливий. Я його завжди старався обходити стороною.

Коли я був віце-губернатором області, то відповідав, зокрема, і за промисловість. І от на дворі 1994—95 рік, і дзвінок з Рівненської атомної електростанції: «У нас катастрофа! На атомній станції закінчуються графітові стрижні, які зупиняють реакцію». Починаю розбиратися. Ешелон зі стержнями стоїть на станції в Рівному, але їх не можуть доставити, бо нема солярки. А часу є лише доба! У мене паніка, приїжджаю до директора залізничної станції: «Давай, — кажу, — щось робити, бо якщо на станції щось станеться, погано буде всім». А він спокійно так відповідає: «Заспокойся! Хіба це проблема?». Бере молоточок обхідника (ти, мабуть, такий бачив, ним залізничники на станціях колісні пари простукують) і ми разом з техніком йдемо до боксів, де зупиняються вантажні потяги. І десь на п’ятій чи сьомій колії стоїть «вертушка» з соляркою. Він проходить повз ці величезні цистерни, стукає по них, потім зупиняється біля чергової цистерни — мені здалось, взагалі навмання — і каже своєму техніку:

— О! Складай брак-акт.

Я кажу:

— Як це?!

— Ну все, відчіпляй, забирай, куди там тобі треба.

— Та ладно?!

— Так, все — це брак, забирай.

— Послухайте, — кажу, — а хоча б чиє це?

— Та не знаю, якогось хмиря, жене вертушку з Росії. Складемо акт, а потім коли-небудь йому віддамо.

— Добре, — кажу, — а коли ж вам це треба повернути?

— Ну, років через п’ять, може, через десять.

А в мене стоїть атомна станція. Ми відвезли ті стрижні, я попросив начальника станції повернути потім цей борг залізничникам. Повернув він чи ні, не знаю, але я тоді зрозумів, що влазити в газовий або нафтовий бізнес не можна за жодних умов. Який може бути бізнес, коли будь-який начальник станції може просто забрати цистерну, як у 1918 році?