Розділ «Мама-тато»

1 травня — день народження мами. Цей день у нас завжди був пов’язаний з радянськими святами і ми щоразу виїжджали на майовку в ліс.

Мої два діди познайомилися під рейхстагом. Один писав на берлінській стіні «Україна, Козелець», а другий — «Гітлеру п…ць». Побачили один одного, зраділи римі, і так познайомились. Перед війною їхні родини з’їхалися в Козелець: по батьковій лінії — з Ічнянського району, а по маминій — з Глухівського Сумської області. Діти їхні, тобто мої мама й тато, вчилися разом в одній школі. На в’їзді в Козелець по Чернігівській трасі досі росте лісопарк, який вони саджали ще в школі. Потім разом вчились у Києві, правда, в різних інститутах. І на той момент уже кохали одне одного. Потім їх відправили в Західну Україну, в місто Дубно, на цукровий завод. Батько працював на цукровому заводі, а мама була ветеринаром у ветлабораторії.

Згодом батько пішов по партійній лінії, а мама все життя працювала на базарі ветлікарем. І за столом мама завжди вела політичні дебати з батьком з точки зору народу. Бо що таке ветеринар на базарі? Зранку прокинутись, прийняти з мужиками всі ці м’ясні туші, вистояти чергу, задокументувати і встигнути до початку торгівлі. Звісно ж, мама повною мірою володіла не тільки всім народним сленгом, а й усіма народними почуттями до влади. Тобто мама була такою народною дружиною партійного функціонера. І це були дві дуже різні особистості. Мама завжди жила оцим народним життям, а батько — суто партійним.

Батько зрештою дійшов до посади секретаря міському, потім — обкому компартії. А мама політикою не цікавилася взагалі, приймала владу КПРС як факт. Єдине — вона дуже не любила надутих комуністів, які уявляли себе вождями і займалися дурнею. А мама жила для дітей. Її цікавило нас одягнути, нагодувати, трусилася над синочками… Вона була нашим головним «добитчиком», умудрялася діставати будь-який дефіцит. Я пам’ятаю наші перші з Сергієм джинси «Riffle». Ну, це ж круто! Тобто, якщо мода була на джинси, значить, діставала джинси. Якщо на західні «буги-вуги», значить наша мама-ветлікар буде діставати платівки з «Бітлз». Звісно, вона мала прізвище секретаря міському, але я на власні очі бачив, як її любили, вона була справді народною дружиною, без усіляких заносів.

Батько був динамо-машиною. Вічно впроваджував нові ідеї, пробивав фонди, організовував змагання з благоустрою міста. Сотня тисяч троянд і міський Гідропарк — пам’ятник його енергії.

Після путчу і розвалу СРСР батько був у страшній депресії. Я ходив на завод і щодня боявся, чи застану його живим. Врешті не витримав і здав його пістолет в УВС. Батько бився в стінах квартири без роботи. Хто ж візьме такого в такий час?

Нарешті він влаштувався. Не в банк і не в комерційну фірму, а прорабом на будівництво житла для чорнобильських переселенців. Жив у залізному вагончику, ходив у кирзаках, пив разом з роботягами самогон. Я приїжджав у те село в Млинівському районі на Рівненщині вже після його смерті. Там ще пам’ятали, як екс-секретар обкому привів на налигачі корову для першої дитини переселенців, що народилася на новому місці.

Мама не могла без батька, вона пішла з життя рівно через рік після нього. І саме про це я згадував у день її народження. Бо, по-чесному, великого щастя вона в житті не зазнала.

Жила й працювала для сім’ї. А ми сприймали це як належне. В тюрмі я часто докоряв собі, що не встиг сказати їй, як сильно я її люблю… Я не встиг… Мама померла на руках у брата, а я в той день не був у Рівному.