Розділ «Рінат Ахметов»

Перша моя зустріч з Рінатом Ахметовим відбулась не в Україні.

Одразу після призначення мене міністром я прийшов до Віктора Ющенка і виклав свій план. Я вважав, що починати треба з роззброєння усіх бандитських структур, які безкарно діяли в країні у часи Кучми. Таке угруповання мав кожен олігарх, кожна фінансово-промислова група. Вони були і у Донецьку, і у Дніпропетровську, і в Одесі, і в Києві — всюди. Ющенко каже: добре, що тобі для цього потрібно? Я попросив дозволу зустрітися з усіма олігархами й, перш ніж почати радикальні дії, просто їх попередити: або вони це розформовують і бійці виїжджають за територію України протягом місяця, або постраждають усі, в тому числі й господарі. Ющенко сказав: «Добре, я не проти».

І я тоді зустрівся з усіма. Говорив або особисто, або через посередника, якого вони пропонували.

А з Рінатом Ахметовим вийшла складна ситуація, навіть трохи комічна і детективна. На той момент він вже був за кордоном. А як це сталося?

Десь на другий місяць роботи в міліції мені принесли великий, сторінок на двісті, список працівників міліції, які охороняють фізичних осіб. І що цікаво, десь дві третини із цих фізичних осіб — люди, на яких або були заведені оперативно-розшукові справи МВС, або вже розслідувались кримінальні справи. Це просто Кафка! Тобто людина знаходиться під слідством, ходить в суд по справі, наприклад, по розбою або пограбуванню, а її в цей же час офіційно (!) за контрактом (!) охороняють працівники міліції.

При цьому вони охороняли не тільки фізичних осіб, а ще й об’єкти. Це ж знаменита історія, коли покійний міністр Юрій Кравченко не міг потрапити на стадіон «Динамо», бо його не пустила охорона з працівників міліції. Уяви собі! Міністр не може зайти на об’єкт, бо його підлеглі виконують наказ приватної особи. Погодьтеся, це якась дивна ситуація, коли люди в міліцейській формі за приватні гроші охороняють об’єкт. До речі, Кравченко теж хотів скасувати цю систему, але йому не дали.

Тож коли я прийшов, то особисто розпорядився зібрати усіх, хто тоді охороняв «Динамо», у притаманній мені дещо авантюристичній манері подякував їм за охорону об’єкта, який становить національну гордість країни, і сказав, що тепер в них буде ще більш почесне завдання — охороняти інший об’єкт, за яким Україну знають у світі, — Чорнобильську атомну станцію. І звичайно, після цього вони всі пішли з міліції, хоч ніякого Чорнобиля в планах не було. Міліціонери сиділи під стадіоном з міліцейськими стволами, але на оплаті сторонніх осіб — міліцейська зарплата становила не більше десяти відсотків від того, що вони отримували. Тобто співробітник мав право на нарізну зброю, і де він її використовує за наказом свого приватного господаря, ніхто не знав.

А вже за декілька днів був підписаний наказ про ліквідацію системи охорони міліціонерами фізичних осіб. Усіх, без винятків. А через два дні дзвонить мені з Донецька Юрій Гримчак.

— С Ріната снялі ахрану!

— З усіх зняли, — кажу.

— Ти нє понімаєш, он уже которий день не виходіт із подвала!

— В якому сенсі? А я тут до чого?! Нехай наймає свою охорону…

— В Донєцкє так дєлают только пєрєд расстрєлом, когда пропадаєт міліцейская охрана — ето сіґнал, что чєловєка пріґоворілі.

— Ти що, серйозно? Який розстріл?

Коротше, вилетів він за кордон.

А тут я саме отримав дозвіл від Ющенка, і мені треба було з ним переговорити. Я передав прохання про зустріч через Андрія Клюєва. Мені передзвонили, запросили приїхати у Відень, і мене відвезуть. Що ж, добре — це мені потрібно, я й поїхав. У Відні мене відвезли бозна-куди, в якийсь готельний комплекс. Запросили в номер, на веранді якого мене вже чекав Рінат Ахметов.

Це був перший і останній раз в житті, коли я пив один бокал пива шість годин.

Звісно, на той момент я був налаштований проти нього. Підґрунтям для цього служили і легенди, які я чув протягом життя, і міліцейські схеми донецьких злочинних угруповань. Ці історії знають багато людей, про них пишуть журналісти, але, не зважаючи на великі старання і УБОЗу, і всіх інших служб, жодних доведених доказів особисто проти Ріната Ахметова немає. Для мене це була розмова представників двох різних світів. На початку розмови він довго мовчав і майже нічого не сказав. Я розумію, що й він мене теж бачив уперше, і йому теж було цікаво, хто я такий. Тим паче, що на той момент у мене вже була репутація «страшного міліціонера».

Я б сказав, що це була стратегічна бесіда. Ми говорили не лише про роззброєння. Мова йшла про системні речі. Я гарантував, що міліція не стане на бік того чи іншого клану, що кожен нестиме відповідальність за злочини, незважаючи на політичний колір, казав, що олігархи мають бути конкурентами в бізнесі, а не скуповувати депутатів і владу… Напевно, на той момент я був іще романтиком і неглибоко розумів усі політичні й економічні процеси. Це вже через рік у міліції, коли мені дзвонили і казали, що депутат такий-то на дроті, я вже знав, чого він хоче, від кого дзвонить і кого хоче відмазати.