Розділ «Дід Іван»

Після останнього слова в суді підійшов хлопець з конвою, каже: «Юрію Віталійовичу, ми б хотіли з вами попрощатися, бо далі, після вироку в Апеляційному суді вас будуть вести вже співробітники внутрішніх військ». Хлопці ж були свідками всього суду, стояли біля клітки і слухали все так само, як і журналісти. Вони ж усе прекрасно бачили. Спочатку в них був шок, що треба конвоювати свого міністра, потім декілька разів підходили і питали: «Вас що, справді посадили за те, що водія не на ту посаду призначили? То що, вас дійсно посадили за святкування Дня міліції?» Потім вони, як і вся країна, чули свідків, котрі все заперечували, бачили, як юлить прокуратура, як намагаються пресувати свідків. І протягом усього процесу вони висловлювали підтримку. Усе це було на їхніх очах.

А коли процес закінчився, вже перед самим вироком підійшов один з хлопців, каже: «Ми хотіли б дружньо попрощатися, поставте щось у комірку». А ми, як правило, завжди лишали їм якесь печиво, чай, каву — бо суд же йде цілий день. Брат приніс все необхідне, сіли за стіл з конвоєм. Нас було десь семеро-восьмеро, пустили ще двох народних депутатів — Володю Ар’єва і Тараса Стецьківа. Випили, і хлопці кажуть: а можна ми з вами сфотографуємось? Ну добре, сфотографувались.

Після вироку прийшов у камеру, ліг на нари і зрозумів, що більше нічого не хочу. До цього щодня була напружена робота, ми воювали — в суді треба було реагувати на будь-яку зміну обставин, на кожне слово і репліку мав бути готовий аргумент. Це дуже сильне було напруження. А коли суд закінчився — воно спало в усіх: і в конвою, і в мене, і в Ірини. Лежу й розумію, що все закінчилось.

І згадав сімейну історію про діда Івана. Він страшенно любив воювати. Почав з Першої світової, пройшов громадянську, потім фінську. Другу світову закінчив у Берліні і не вертався додому аж до кінця 1945 року, сподіваючись, що почнеться війна з Японією. Був страшенно розчарований і ображений на японців, що вони так швидко здалися.

Цікаво, що його рідний брат Олександр під час війни записався в білобілетники і сидів дома. От повертається дід Іван додому, а на Чернігівщині у 46-му році була чергова хвиля голоду — їсти взагалі не було що. Приїздить додому, а його син, тобто мій батько, у цей час перебирає мерзлу картоплю. Малий у сльози, обняв батька і одразу поскаржився, що дядько Сашко зажав вареники. А там була історія: мій батько на Різдво зайшов у гості до цього дядька Сашка, а в нього на столі стоять вареники. А він же голодний, дивиться на них, а дядько Сашко каже: «Віталію, їсти хочеш? Не хочеш? Ну то й зачини за собою двері!» Ясно, що дитина — в сльози. І ось тут повернувся рідний батько, і він поскаржився. А дід Іван був швидкий на рішення. Зайшов додому, поцілував жінку, вийняв голоблю, пішов до брата і начисто зніс йому стріху. Після того до кінця життя з ним не спілкувався.

І от після війни в нього пропала мета життя. Потім він розповідав: «Розумієш, демобілізація — це коли тобі нема що робити, коли взагалі пропадає смак до життя і нічого не хочеться. Доти я знав, що нам треба перемогти Гітлера. Ми його перемогли. Потім я сподівався на японців, а вони здалися. Повернувся додому, а тут що? Ну жінка, ну колгосп… і все». Тож він повернувся з війни, ліг на лавку й почав помирати.

Але до життя його повернув голод 46 року і син Віталька. Їсти ж все одно хочеться. І він переліз через паркан до попівського саду і поїв паростки молодої цибулі. Попадя його зловила й побила так, що він знепритомнів. Тоді з переляку вони разом з попом перекинули його назад у наш двір. Дід знов вийняв голоблю і пішов знімати стріху сусідам. Але попадя знала його характер: мій дід дуже любив жінок. І от вона закрила попа під підлогу, поклала зверху килимок, сіла на нього й почала чекати діда Івана. Як оповідає сімейна легенда, діда не було хвилин сорок, а тоді він вийшов, підтяг штани і віднайшов «смисл жизні». Я потім питав діда, чи правда це, а він каже: «Хлопче, деталі тобі не положено знати…»

Так, цікавлячись молодицями, дід прожив понад 75 років. Щоразу, як ми приїжджали, пригощав наливочкою зі слив на кісточках. І це був дуже хитрий маневр. Він кісточку зі сливи не виймав, настоював з кісточками. А бабі вбив у голову, що якщо кісточка сливова довго постоїть у наливці, то з неї виділиться смертельна синильна кислота. А звідси висновок — пити наливку треба якнайшвидше. І коли баба сварилася на чаркування, він казав: «Ну ти ж розумієш, якщо затягнемо — помру, тому не заважай». І та сулійка з наливкою закінчувалася рівно за рік. А як баба зауважувала, що до кінця року ще далеко і квапитися не треба, дід мав інші резони. «Ну, це ж сливки з кладовища! — казав він. — Ти ж розумієш, що там кістка сильніша і кислоти в ній більше. Хто його зна?..»