Розділ «Колонія»

Ну а мене загрузили в «білоконя» і повезли в Менську колонію. Це автомобіль, який в часи одного з моїх попередників возив проституток для міністра. Я з огиди його списав з міліції, але якимось чудом він потрапив у пенітенціарну службу.

Цілу дорогу, як завжди, розмовляв із конвоєм про життя, про політику, і розказував анекдоти. Приїхали на місце. Виходжу з машини, а там все як у дитинстві — навколо красивий ліс, природа. І здоровенні ворота, на них напис — «ВК-91». За воротами — внутрішній фільтр. Усі засуджені живуть у чотирьох невеликих триповерхових будинках цегляної споруди, які називаються «локалами». Вони йдуть вздовж дороги, кожен окремо ізольований. В кожному локалі десь по двісті засуджених, тобто по сімдесят людей на поверх. По периметру — бетонна стіна і декілька рядів колючки. По внутрішньому боку периметра на контрольній смузі гуляють собаки. А по зовнішній стоять вишки з озброєним конвоєм і бойовими патронами, про що тебе попереджають при поселенні. Неподалік від локалів — приміщення їдальні, чергова частина і промзона — авто-майстерня, столярний цех і швейна майстерня.

Наша машина заїхала не в карантин, як для всіх, а відразу завезла мене в приміщення, облаштоване, як виявилося, спеціально під мене. Згодом я дізнався, що це було приміщення штраф-ізолятора, потім — лікарня, а до мого приїзду її поділили навпіл: на одній половині залишили лікарню, а на другій — зробили загін номер сім, де мене й утримували.

Фактично це була тюрма в тюрмі — окрема ділянка, з якої неможливо вийти, окрема колючка, свій двір, своя охорона. В самій будівлі у нас було три кімнати: спальня метрів сорок квадратних на шістьох, з нормальними ліжками, а не нарами; кімната, в якій ми могли дивитись відео, і де постійно знаходився інспектор; і кухня зі своїм холодильником. По всьому приміщенню всюди відеоспостереження, якого не було ні в кого, крім нас. Добротний санвузол з душем і навіть з пральною машиною, яка після СІЗО здавалось неабиякою розкішшю.

І що взагалі шокувало — вперше з’явився ніж! В СІЗО ж узагалі заборонено і виделки, і ножі, всі користувались пластиковими. А тут справжній ніж, але, що цікаво, прикріплений на унітазному ланцюжку, вмонтованому у стіну. Звісно, коли потрібно було, ми його звідти знімали, але вважалося, що він прикріплений. Крім того, завгосп може тобі видати під запис у спеціальному журналі великий такий різак для господарських потреб.

Але найбільшою радістю після СІЗО була можливість у будь-яку хвилину вийти з приміщення у свій прогулянковий дворик. Це десь двадцять квадратних метрів, залитих асфальтом і обтягнутих колючкою. Загалом все так само, як і в СІЗО, але ти не маєш чекати, коли хтось тебе виведе, у будь-який момент можеш вийти сам і подихати свіжим повітрям. Табір дуже попускає після років 9-ти метрового бетонного мішка. До речі, на останнє засідання суду прийшов мій однокамерник Миколайович, з яким ми відсиділи сімнадцять місяців. Тож ми стоїмо біля клітки, й він розповідає, як там на волі. Каже: першого дня прийшов додому, поїв, заснув, а зранку сів і до вечора дивився у вікно — там цікаво, люди ходять, світло, якісь події. Прийшла дружина й каже: «Чого ти не виходиш?». І тут я, каже, зрозумів, що навіть думки не мав вийти на вулицю — гульщика ж немає! Звичка, два роки в камері. Друге, що його дуже вразило — це похмурість людей. Справа в тім, що в камері всі один одного підтримують жартами. І виявляється, людина, яка вийшла з тюрми, дивується, що на волі похмуріше, ніж у камерах. Я тоді ще задумався, що коли-небудь і я вийду на волю, але насправді вийду з одної тюрми в іншу. Бо ж різниця не така вже й велика.

Загалом, треба визнати, що у Менській колонії у нашого загону були досить нормальні побутові умови. Інші засуджені сиділи по 70 людей в одній великій казармі. У них так само є свій туалет, свій телевізор, своя пральня, своя кухонька. Але то все на сімдесят людей, у тут — на п’ятьох. Звичайно, це було жирно і абсолютно нераціонально.

Як потім мені розповіли, всі закупівлі на ремонт та обладнання для відеоспостереження були зроблені за хабарі. А в них виходу іншого не було. Адміністрації було поставлено завдання не просто обладнати тюрму для Луценка, а ще й таку, щоб європейцям показувати. А де їм було гроші брати? Тюрма насправді небагато заробляє. Частково це гроші, зароблені на продажі продукції, яку виготовляють засуджені — авторемонт, простирадла, пиломатеріали та інше. Частково — бюджет. Але все це йде на їжу, на форму, на вугілля для опалення, і таке інше. А на обладнання ВІП-тюрми, звісно, ніхто окремо грошей не давав. Тож довелося брати з хабарів, які адміністрація отримує від засуджених за різні блага, у тому числі, наприклад, і за умовно-дострокове звільнення.

Приїхав, розкладаю свої речі, і стоїть конвой, а разом з ним якась людина у формі. А я ж, як завжди, щось роблю і жартую. Виймаю гречку, а вони кажуть: «Гречку не можна, бо вона потребує термічної обробки». «Ну, добре, — кажу, — можете передати її Миколі Яновичу Азарову, якщо йому не вистачає моєї гречки». І тут цей у формі таким приказним тоном каже: «Я вимагаю від вас припинити такі жарти». Питаю: «А хто ви?». Виявилось, перший заступник начальника Чернігівського обласного управління пенітенціарної служби Салюк. Кажу: «Пане Салюк, можеш вимагати у мами розуму, а не в мене припиняти жарти, бо ніяким законом жартувати мені не заборонено — жартував усе своє життя, і буду жартувати далі». Ну, пішло змагання, стоїмо один проти одного: «Ви тут звичайний зек, і маєте виконувати будь-яку мою вимогу». Довелося пояснити, де різниця між законом і вимогами, а скінчилось тим, що я його просто послав.

Той затявся і вирішив мене опустити на землю — поставив вимогу поголити під нуль. Вперше за весь час перебування за ґратами. Це мовляв вимоги карантину. Смішні люди, ніби я збирався на дискотеку!

Після СІЗО розпорядок дня у таборі здавався чимось з дитинства, якимось піонертабором «Берізка». Підйом о шостій, о шостій п’ятнадцять шикування для кількісної перевірки. Оскільки нас було п’ятеро, тому це була скоріше умовність. О 6:45 обов’язкова зарядка під музику. Причому, завжди лунала якась дуже сувора східна мелодія типу «Мао и Сталин слушают нас». Просто ураганна якась пісня! Зарядкою керує металічний голос, який лунає на весь табір. Звісно, робити повноцінну зарядку і виконувати команди з динаміка ніхто не від кого не вимагає. Але бути присутнім на зарядці, вийти на вулицю і робити якісь рухи ти мусиш обов’язково, інакше — догана.

А для зека будь-яка догана є страшною, бо унеможливлює пом’якшення режиму або проживання поза зоною в селищі. Власне, на системі доган тримається вся дисципліна у таборі. Жодних інших важелів немає — ніякого страху, поваги або почуття обов’язку стосовно до адміністрації не має ніхто. І лиш догана — колосальний важіль адміністрації.

У мене, звичайно, з’явилися догани. Але моя позиція була абсолютно інша, і я про це відверто сказав з першого ж дня: я розумів, що ніякого УДЗ не отримаю, і випустять мене не за відсутність доган, а коли цього захоче особисто Віктор Янукович.

Тобто я точно знав, що попри закон в селище, так званий посьолок, мене ніхто не пустить. Це було неможливо не тільки з точки зору безпеки, а ще й тому, що там абсолютно вільний режим відвідування. В цей час у країні йшли парламентські вибори і, звісно, я б перетворив своє життя на політичну агітацію в максимальному її вираженні. Тому це і було неможливо. Тому вони швиденько зліпили догану нібито за те, що я відмовився йти у свій табір з чергової частини. Дурня повна — інспектора не було, як я міг піти сам? Почалась сварка, мені оголосили догану. Я не витримав і при зустрічі з адміністрацією все виклав. Кажу: слухайте, немає питань, якщо вам поставили завдання не пустити мене на УДЗ, я готовий написати заяву, що я не збираюся йти до селища. Але ви ж хоча б догану винесіть за щось, що я дійсно порушив! Ну, наприклад, за те, що я ходжу не в казьонних брюках, які ви мені видали! А там дійсно треба одягати робу: темно-сині куртку, штани, бейсболку, і грубі черевики з яловичої шкіри. Звісно, ніхто цього всього не носив. Куртку одягали лише для начальства — на співбесіди чи якісь офіційні заходи. А весь інший час ходиш у своєму одязі. Я постійно ходив у джинсах. І формально за це можна виносити догану. Ну так винесіть! Але не вигадуйте, чого не було… Згодом адміністрація цю позицію таки усвідомила, і догани перестали виписувати, бо якби мені їх виносили за кожне порушення, думаю, я б увійшов у книгу рекордів Ґіннеса.

Після зарядки чергові прибирають у кімнатах, сніданок, і всі йдуть до роботи. Чергували щодня по черзі. На перше ж моє чергування з’явився той самий Салюк з обласного управління департаменту, з ним хлопець із камерою — як я розумію, щоб мати відео, де оголений Луценко миє шваброю приміщення. Потім я десь читав, що народ обурювався, мовляв, ми думали, ти відмовишся від тієї роботи як політичний, а ти дав слабину. Я не згоден. Вважаю, робота не може принижувати.

Я спокійно себе почував у загальних рамках. Єдиною проблемою була заборона протягом всього дня сідати або лежати на ліжку. Це суворо заборонено. Тобто ти зранку о шостій встав, заправив, табуретки поставив, черговий помив приміщення, і на тому все — торкатися ліжка до відбою о десятій ти не можеш. Хіба що за півгодини до відбою полежати-почитати. І це трохи створювало проблему, адже на той момент здоров’я, скажемо відверто, підкачувало.