Розділ «Побачення»

Раз на три місяці засудженим у таборі дозволяється побачення з рідними. Для мене це щастя прийшло через два роки розлучення з Іриною й дітьми. А вона якраз за тиждень до цього стала нардепом. Тож заяву я написав таку: «Прощу надати мені передбачене законодавством побачення терміном на три дні для зняття депутатської недоторканності».

Довгострокові зустрічі з родиною проходять у притабірному готелі. На вході в тюрму, згори є приміщення на декілька поверхів різної вартості. За рік вони отримують за оренду цих приміщень для побачення засуджених десь кілька сотень тисяч гривень.

За законом у кімнати спочатку запускають рідних — тільки рідних, — а потім заводять засудженого. Побачення може тривати три дні. Якщо рідні виїжджають раніше — він має звідти вийти. Але туди дозволено завозити домашню їжу, яку потім можна забирати з собою в табір. І це єдиний шлях, як домашня кухня може попасти в табір. А оскільки розміри сумок не обмежуються, рідні приїжджають туди з колосальними торбами. І потім те, що недоїв, тягнуть до тюремної родини. Справа у тому, що в локалах всі розбиті на так звані сім’ї по п’ять чоловік. Тому всі приносять їжу не на себе одного, і не на весь локал, а на свою «сім’ю». І це важлива історія: як збалансувати передачі й побачення так, щоб весь час у «родині» було що поїсти. Це така мужицька арифметика.

Один із моїх колег по сьомому загону працював раніше там завгоспом, і він порекомендував мені, яка кімната з точки зору побуту краща. Називається вона пишно: кімната з підвищеним комфортом. Але насправді підвищений комфорт виявився звичайним гуртожитком заводського типу: лінолеум на підлозі, малюсінька кухонька квадратів на чотири, електрична переносна плитка, унітаз, який їздить по підлозі, душ з іржавенькою водою. Ну, і одне велике ліжко з телевізором. Чесно кажучи, побутові умови гірші, ніж у загоні.

До мене приїхав брат, Ірина і двоє синів. Брат посидів десь пару годин, поговорили про життя, про політику — і він поїхав. А ми з Іриною і з дітьми лишилися, для дітей ми зняли сусідню кімнату, а самі залишились у цій.

Ну а тут така історія… Ірина розповіла мені, як під час передвиборної кампанії вона агітувала в якомусь селі, і після виступу — народ аплодує, щось кричить, і, як завжди, встає якийсь дід і каже: «Ірино Степанівно, а ви коли побачите Луценка?» Вона каже: «Ну от якраз буквально за тиждень після виборів буде побачення». Він каже: «От і добре! Їдьте до нього і добре з ним спіть! Він нам потрібен здоровий і енергійний, а без цього мужик не буде справжнім». І весь клуб аплодує! І от вона приїхала до мене й каже: «Юра, я виконую народний наказ».

Якщо чесно, психологічно це було нелегко. Ми ж обоє розуміли, що там всюди могли бути камери, мікрофони. А з іншого боку, на той момент ми не лишалися наодинці вже понад два роки. Мені було трохи легше, бо звик до думки, що за мною увесь час можуть спостерігати. Ірині — важче. Але вона потім розповіла, що просто викреслила це з голови.

Три дні пройшли дуже швидко. Весь час говорили, дивились кіно. Тільки там ти розумієш, який це кайф — просто полежати на ліжку, обіймаючи дітей. Ірина в цей час щось готувала. Пам’ятаю, навіть заборонену мені їжу: смажену картоплю з яйцями і з кров’янкою. Це ж бомба! Ще й подає в ліжко! Світло і тепло, яке виникає від розуміння, що в тебе є родина, і вона поруч попри неволю — описати неможливо. Стіни пропадають, ти забуваєш про всю сальність приміщення в усіх сенсах цього слова: про тарганів, про бруд, про скрипучі двері в туалет, які падають з петель… Ну і хрін з ними! Це все дурня порівняно з тим, що ти можеш запросто простягти руку і обійняти дружину, дітей. Насправді ті відчуття, мабуть, були найсильнішими за весь час мого перебування в неволі.