Розділ «Міліція»

Чи жалкую я за тим, що пішов у МВС? Ні, не жалкую, хоча усвідомлюю, що на чолі окремої суперреволюційної партії я б міг досягти багато більших особистих вершин.

Але я ставив іншу мету. У 2005-му і в 2007-му роках я вірив, що в командній роботі можна змінити цю страшну, але вкрай потрібну державну службу. Але вже через 2–3 місяці зрозумів, що ні про яку командну роботу не йдеться.

Це в Грузії президент особисто щотижня зустрічається з командою однодумців і з уряду, і з парламенту. Там реформи спільно плануються, оформлюються законодавчо і реалізуються для людей. Я діяв без підтримки президента і без шансу на зміну законів у Верховній Раді. У цій ситуації не можна було ні скоротити, ні реформувати МВС. Можна було лише наглядати за міліцією, подаючи їй особистий приклад.

Я не торгував званнями і посадами в МВС, не прихватизовував державні і відомчі дачі, не організовував свого бізнесу і не грабував чужого. Я жив у тому ж будинку, що й до МВС, мої діти ходили в українську школу та інститут. Це давало мені свободу дій. Я звільнив 90 % старого керівного складу МВС, зав’язаного на корупційні схеми у Києві та на місцях. Усі чотири роки я знімав з посади будь-кого, хто чинив не по закону. Я був відкритий для преси, створив у МВС систему моніторингу прав затриманих правозахисниками, які мали цілодобовий доступ в усі, окрім секретного, підрозділи міліції. Прийоми громадян були щотижневими і в Києві, і в областях.

У службовому плані я вважаю досягненням те, що з 2005 року в Україні нещадно виявляли організовані злочинні угруповання, які безкарно діяли під прикриттям влади. Це призвело до зменшення убивств на 5–8% на рік. «Злодії в законі», «смотрящі» по областях були ліквідовані. Сотні резонансних справ були не продані, як раніше, не замовчані, як тепер, а публічно передані в Генпрокуратуру. Якби так само спрацював той генеральний могильник — ми б жили в іншій країні. Доказів ми зібрали досить. Але бандити не сіли в тюрму, бо саджає не МВС, а ГПУ. А президент Ющенко вперто призначав Генпрокурорами С.Піскуна, який став депутатом ПР, а потім і взагалі кума Януковича О.Медведька.

За мій час в МВС вдалося скоротити смертність на дорогах на 30 %. Це п’ять тисяч врятованих життів. ДАІ під пресом громадського та міністерського контролю все більше займалося справами, а не поборами. Відеотехніка і комп’ютери мали довести цю справу до мінімуму.

Ми створили притаманні сучасним поліціям нові підрозділи боротьби з кіберзлочинністю та зі спецоперацій із впровадження офіцерів під прикриттям в озброєні злочинні угруповання та корупційні схеми.

Ми вивели таку заразу, як підкидання пару грамів наркотиків як причини для планового арешту.

Вперше було визнано факти катування в міліції, перші зрадники були віддані під суд. Зараз вони судяться зі мною.

Ознакою норми стали вільні демонстрації, пікети, протести. Ніхто нікого не розганяв, не переслідував, не блокував на автошляхах.

Вибори стали вільними від міліцейського тиску на ЗМІ, спонсорів політичних партій та активістів.

Якщо хтось міг таке зробити без підтримки прокуратури та судів, без фінансування і нових законів більше — киньте в мене каменем.

А кого цікавить, що робити з МВС, скажу: висока заробітна плата, безкоштовне житло за 10 років бездоганної вислуги, тотальна комп’ютеризація і контроль кадрів через провокацію хабара.

Чи були у мене помилки? Безумовно. У МВС вони були пов’язані з відсутністю юридичної освіти, як у випадку з Колесниковим, та із окремими емоційними діями, як у випадку із Черновецьким. Були й помилки, пов’язані з надто глибоким зануренням у систему, коли я не пішов на ліквідацію техогляду і передачу функцій екзаменування і реєстрації автомобілів в місцеві органи влади.

Але найбільшою моєю помилкою була група «Народної самооборони» у парламенті. Я не продавав жодного місця у списках до Верховної Ради і розраховував на порядність тих, кого роками знав по роботі в опозиції та міліції. Але Ключевський був правий, коли казав: «Христи являються рідко, немов комети, але юди не переводяться, як комарі».

Моральний удар від продажності «самооборонних» тушок був найважчим у моєму житті. Це був той випадок, коли з нулів дійсно зробили кайдани для цілої країни, і мене в тому числі. Я довго думав, як не допустити цього сорому наступного разу. І прийшов до висновку, що депутатами від опозиції мають бути не багаті (бо їх зламає міліція й податкова), не бідні (бо їх куплять за ціною тушки). Єдиний вихід — люди, для яких ім’я дорожче будь-яких грошей, а статус в своєму середовищі унеможливлює зраду. Такими я можу назвати своїх колег — Олесь Доній, Володимир Ар’єв, Юрій Гримчак, Геннадій Москаль, Юрій Стець, Тарас Стецьків.

Такі люди нечасто трапляються. З ними важко працювати. Але на них можна опертися і розраховувати в найскладніший момент. Тому якби у мене була можливість зараз повернутися в практичну політику, я почав би з пошуку саме таких самодостатніх людей, для яких у політиці головне — співчуття людям і повага до власної гідності. Без таких ознак займатися політикою — гріх, а інколи й злочин.