Розділ «Виробництво»

Сніданок в мене зводився до йогурту, пачки домашнього сиру та однієї чашки кави, яку я почав собі дозволяти раз на день лише в таборі. Якщо в міліції це було півтора десятки за день, то зараз вона була одна.

А далі — робота. Робота починається о десятій і закінчується о шістнадцятій, з перервою на обід. Але й тут не все просто. Роботи на всіх не вистачає, а працювати хочуть усі. Справа в тому, що тільки на роботі ти можеш отримати заохочення, без яких вийти по УДЗ або поїхати в «посьолок» неможливо. Відповідно, хто не потрапив на роботу — той готує гроші — платити хабарі, щоб зарахували роботу або дали заохочення. Все має свою таксу. У сумі весь процес виходу на поселення коштує десь дві тисячі доларів. Вихід на УДЗ десь три тисячі. А тепер помнож це все на шістсот чоловік в таборі, або 250 тисяч в системі, і отримаєш приблизний потік грошей.

Мені, звісно, роботу знайшли. Спочатку я шив рукавиці. Але після того, як Ірина викупила у табірному магазині всю партію і нанесла на них напис «Україна в твоїх руках. Юрій Луценко», почала роздавати на мітингах, нашу лавочку прикрили. Ясно, що це викликало ажіотаж, — і однієї ночі швейні машинки в нас пропали. І десь за тиждень нам придумали нову роботу — клеїти конверти.

Спочатку прийшла жінка, котра розповіла, як клеїти конверти: принесла трафарети, показала, якого розміру, як треба загинати кінчики, як треба тримати ножиці — все дуже серйозно. Потім прийшов інспектор по охороні праці і розповів, які можуть бути ураження в цій роботі. Ми, звісно, ледве себе стримували, аби не сміятись їм у очі.

Потім нарешті принесли папір і сказали, що в нас випробувальний термін: ми маємо місяць тренуватися різати і клеїти. І кожен з нас вимірював, різав і клеїв. Потім нам дали норму — сто конвертів великих і сто малих у день. Спочатку це було важко, але згодом ми зрозуміли те, що зрозуміло все людство: насправді краще організовувати конвеєр. І кожен узяв свою роботу: хтось різав, хтось складав, хтось клеїв, хтось малював трафаретку і так далі. Уже за тиждень ми виконували норму на всі сто.

Але усі розуміли, що насправді ці конверти нікому не були потрібні, і мета цієї норми була в тому, щоб зайняти Луценкові руки. Ну подумаймо: кому потрібні сьогодні конверти, на яких зверху немає клею?! Їх же ж навіть по пошті не надішлеш! А продавати їх мусять, бо це ж госпрозрахунок, продукція табору, і з адміністрації потім спитають, чому вони не реалізували цю всю фігню. І чим більше ми клеїмо, тим більше в них через це проблем. Тому наш завгосп Сан Санич дуже так ненав’язливо натякав, щоб ми не поспішали. «Ну, ви, — каже, — не спішіть! От ви так якісно працюйте, хорошенько, щоб воно склеїлося, взялося, щоб охайненько все було…»

Потім я почав з них знущатися. Спочатку написав заяву на ім’я керівника табору, що згоден і далі працювати над виробництвом паперових конвертів за умови, що їх не будуть використовувати Партія регіонів і органи прокуратури. Всі сміялися. Але Сан Санич страшенно всього цього боявся. Він був дуже такий ретельний, душевний, але при будь-якому найменшому натяку на політику тікав, аби нічого того не чути. Боявся навіть політичних анекдотів. Приходив і перед тим як вітатися, просив: «Юрію Віталійовичу, тільки не розказуйте мені нічого про політику. Не треба мені ні анекдотів, ні інформації, ні жартів, ні заяв — нічого, будь ласка. Давайте от тільки про виробництво». Я кажу: «Добре, є прохання і про виробництво». «От і добре, — каже, — давайте». Бідний чоловік! І простягаю Сан Саничу письмову пропозицію, що готовий взяти на свій рахунок склеювання одноразового взуття для похоронів тих, хто голосував за Віктора Януковича. Він потім, як бачив мене, тікав і намагався довго не показуватись на очі.

А через деякий час Ірина викупила в магазині всі наші конверти, надрукувала листівки з моїм портретом за ґратами і надписом «Країна, в якої був «Майдан», не може не відновити демократію. Юрій Луценко», а на звороті — знову: «Україна в твоїх руках. Думай і голосуй». І мені дала штук двадцять. Я підписав і пороздавав тим, хто шмон проводить, начальнику загону, конвою і так далі. Думаю, треба ж і Саничу якось це діло передати. Взяв маленький конвертик, вклав цю листівку і чекаю його. А саме в цей день Санич прийшов приймати велику партію цих конвертів, десь пару тисяч. Заходить, я йому вручаю конверт, він його, бідний, відкриває, бачить цю «агітацію», і починає на очах біліти! А потім зі страхом дивиться на цю купу конвертів, розуміючи, що там може бути те саме. Він каже: «Порожні?» Я хитро так: «Порожні». А вони всі лежать пораховані, красиво складені і перев’язані стрічечками! Звісно, що він не повірив і, як потім розповідали, ще добу перевіряв усі на предмет диверсії.

Через два тижні я зрозумів, що насправді це дуже класна робота, бо вона вимагала зосередження. З одного боку це давало можливість не чути вічного шансону, який валить з радіо, а з іншого — можна займатися своїми розумовими справами. Наприклад, вчити англійську. В мене були англомовні журнали «National Geographic», «Time», «Life» і дуже гарна добірка документальних фото «Photos that changed the world». І я почав відновлювати англійську. Звечора виписував незнайомі слова, а поки клеїв конверти — заучував їх. За день виходило десь тридцять п’ять слів, по закінченню табору я вийшов з двома з половиною тисячами нових слів. І сьогодні, я, на жаль, говорити можу не дуже вільно, але при зустрічі з іноземцями перекладач мені не потрібен.