Розділ «Рінат Ахметов»

Ми говорили з ним довго. З часом він розговорився. І я почув того Ріната, якого знаю вже сьогодні. На той момент я був певен, що маю справу з людиною, котра пройшла свій шлях із криміналу. Але вже під час розмови я побачив також справжнього менеджера. Дуже холодного й розумного. В мене склалося враження, що ця людина пройшла темну частину шляху, і хоча його цінності сформовані фільмом «Хрещений батько», він пов’язує своє майбутнє з цивілізованим бізнесом.

А сухим залишком розмови було його «да». Звісно, він заперечив існування таких угруповань у Донецьку, сказав що не знає ніякого Німсадзе і не чув ніколи про бойовиків. Але на моє зауваження, що всі, кого ми знайдемо, будуть знищені, він погодився і сказав дослівно: «Это правильно, я за торжество закона».

І треба згадати, тоді на ці умови погодились усі олігархи. Не можна сказати, що в них не стало охорони. Але приватні угруповання кіллерів і напівбандитські команди майже зникли. Хтось розпустив, хтось просто легалізував у вигляді охоронних фірм — які все ж таки можна було хоч якось контролювати! — а хтось виїхав з країни. Були й такі, кого ми мусили розгромити. Ми ж справді знаходили величезні склади зброї — з автоматами, гранатометами, «мухами», снайперськими гвинтівками та іншим. Знаходили і діставали трупи із штреків… Це все справді було. Зараз можна говорити про що завгодно, але з 2005 року вперше за роки незалежності кількість убивств почала падати, приблизно на 5–7% щорічно. Це — сотні людей.

У цієї історії дуже сумний кінець. Вже у 2010 році, одразу після зміни команди прокуратура реабілітувала кримінального авторитета Ґіві Нємсадзе. Повернулися дніпропетровські, харківські, львівські злодії.

Треба визнати, коли я про це дізнався, у мене почалась тяжка депресія. Це важко зрозуміти, але відчуття таке, ніби ти дарма прожив життя. І от я іду якось додому, а біля будинку мене зустрічають троє мужчин. Ми, кажуть, всі з УБОЗу Донецької області, а чи ви в курсі про Нємсадзе? Кажу: так. А вони дістають з кишень «лимонки», показують і питають: «Ми тепер всього боїмося, ходимо з гранатами в кишенях, як нам тепер жити?». Ну й що я міг сказати? Ми з ними довго говорили.

Вони кажуть:

— К вам только одна претензия, что вы просрали власть. Надо было их мочить по беспределу, а не играть в белых перчатках.

— Ну, тоді я був би тим самим Кравченком…

— Ну, все же лучше так, чем как получилось…

Я не знав, що їм на це сказати. Їхні емоції я прекрасно розумію. Під час роботи в міліції мені сто разів казали, що треба чинити, як усі: підкидати пістолети, класти наркотики, брати, а розбиратися вже потім. І ми дуже часто про це сперечались! Можливо, хтось мене засудить, але я вважав це неприйнятним. Врешті-решт, після Помаранчевого Майдану наймали Луценка, а не Дзержинського, правда ж? Я запитував себе: ну, добре, я знаю, як це все робиться, але якщо я почну приймати рішення, хто бандит, якому треба підкинути пістолет, а хто не бандит, то навіщо все це було на Майдані? Я й досі щиро так вважаю.

Так, ми не спрацювали системно, бо міліція щось робила, а прокуратура це все продавала. Судів нормальних не було, і ми їх не створили. Але я точно не використовув методів тих, хто був до нас. Про мене можна багато що сказати, але таких випадків під час мого керівництва МВС не було. Просто не було, і крапка. Сьогодні я вже не кандидат в міністри, але якби сьогодні мені довелося починати спочатку, я б робив те саме. Не можна боротися зі злом злими методами. Тоді Дракон оживе у новій личині.

Я чув, нібито Рінат Ахметов тримає зло на мене за обшук в його будинку 2005 року. Але він сам жодного разу мені в очі цього не висловив. Можливо, тому, що це було для нього не нове — 1995 року «Альфа» СБУ вже брала штурмом його палац, а він сидів пару днів. Тож, мабуть, він був готовий.

Того дня я повертався машиною з відпустки у Криму. Десь в районі Черкас мені подзвонили й доповіли, що на територію ахметовського комплексу не пускають слідчих, попри постанову суду на обшук. Я передзвонюю керівнику Донецької обласної міліції — Михайлу Клюєву. Питаю: «Михаил Михайлович, это правда, что есть решение суда?» — «Да, есть решение суда». — «Это правда, что там отказываются открывать ворота?» — «Да, там отказываются открывать ворота, грубо себя ведут и так далее». «О’кей, — кажу. — Тоді хай все буде, як має бути, ти маєш забезпечити слідчим доступ на територію».

А БТР там з’явився, бо інакше відкрити ворота неможливо було! Їх довелося таранити.

Десь через два дні дзвонить мені Ахметов:

— Вот я не понимаю, почему такая агрессия?

— Рінат, тому що твої люди не пускають людей на обшук. Такого не може бути. Закон один для всіх.

— Что от меня требуется?

Я запропонував йому просто прийти на допит і дати свідчення. Він питає:

— А чем это закончится?