• 6.5.3. Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей.
• 6.5.4. “Постнаціональна” ідентичність.
• 6.5.5. Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?
• 6.5.6. Імміграція як перспектива перетворення “етно- ядерної” національної ідентичності на мультикультурну.
• 6.5.7. Космополітична ідентичність “регіону” Земля.
Висновки.
Контрольні питання і завдання.
Використана література.
Рекомендована література.
Вступ до теми лекції
Уточнення підходів
У другій половині XX, а особливо – на зламі ХХ-ХХІ ст. відбувся справжній “парад незалежностей”, у якому брала участь і Україна. На мапі світу з'явилися десятки нових держав, перед якими постало об'єктивне завдання формування власних націй. Однак цей процес набуває завершення лише з виникненням такого феномену колективної і індивідуальної свідомості, як національна ідентичність. Зрозуміло, що, за однакового розуміння сутності демократичних принципів, загальнолюдських норм моралі, засад суспільного життя та інше, національні ідентичності нових держав усе ж помітно відрізняються і за змістом, і за засобами формування. Це зумовлюється дією історичних, ментальних, соціально-економічних, етнодемографічних і навіть регіональних чинників.
Україна належить до тих молодих держав, народи яких укріплюють найважливіші інститути державності, поглиблюють самоврядовчі засади демократичного суспільства, борються за збереження багатств своєї матеріальної і духовної культури і у такий спосіб формують націю і плекають національну ідентичність. При цьому брак історичного досвіду породжує деякі питання, а саме: “Національну ідентичність якої політичної нації слід формувати – територіальної, “етноядерної” чи муль- тикультурної?”; “Хто має бути основним суб'єктом формування національної ідентичності – держава, суспільство, етнічна еліта чи ЗМІ?”; “Яку роль відіграє і яке місце посідає етнічна ідентичність у процесі формування національної ідентичності?” Виявляється однієї відповіді для всіх немає. Істина, як і завжди, конкретна. Отже, звертаючись до наробок західних вчених (передусім Юргена Габермаса), спробуємо наблизитись до прийнятної для українських етнокультурних та соціально-політичних реалій відповіді на питання про те, якою має бути національна ідентичність і якими мають бути шляхи її поставання.
Уточнення понять
При цьому вважаємо вельми важливим наголосити, по- перше, що у даному тексті, вживаючи поняття “нація”, ми маємо на увазі сучасну, тобто політичну (громадянську) націю, і, відповідно, по-друге, оперуючи поняттям “національна ідентичність”, ведемо мову про ідентичність політично-національну (а ніяк не етнічну), що, втім, у подальшому викладі немає сенсу кожного разу уточнювати. Уточнювати радше прийдеться або застаріле, або неадекватне вживання обох зазначених понять. Без цього проведений нами аналіз значною мірою втрачає свій сенс. Нарешті, по-третє, увівши в обіг поняття “етнонаціональна самосвідомість”, ми тут, як і в параграфі 5.2.6., виходимо з того, що цей дійовий феномен становить триєдність етнонаціонального самопізнання, етнонаціонального самовизначення та етнонаціональної самоідентифікації. Причому останній з трьох зазначених процесів розглядається нами як ідентифікація індивідом себе не з деякою неіснуючою “етнонаціональною групою” (відповідний підхід проаналізовано у параграфі 2.1.1.), а з цілим державним народом, який перетворився (або перетворюється) на політичну націю; проте водночас він, цей індивід, належачи до певної етнічної спільноти, впевнено ідентифікує себе також і з нею. Тобто він здійснює подвійну (етнонаціональну) самоідентифікацію[1].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Лекція 6. Етнонаціональна самоідентифікація“ на сторінці 2. Приємного читання.
