Втім, вважаємо, є підстави припускати, що протягом восьмирічного (1930-1938) відтинку чисельність етнічних українців Західної України, які, як відомо, не зазнали голодомору, могла зростати приблизно тими самими темпами, що й протягом 1926-1930 pp., і скласти на початок 1939 р. 8,072 млн осіб (8,012 млн + 0,03 млн •2). Відтак, як можна пересвідчитися, різниця між цією і “радянськостатистичною” розрахунковими величинами складає 3,64 млн осіб (8,072 млн відняти 4,432 млн). Саме приблизно на цю величину більшовицькі статистичні маніпулятори станом на 1939 р. штучно зменшили чисельність етнічних українців Західної України і, відповідно, збільшили чисельність етнічних українців УРСР (без Західної України). Тому більш реальною видається та чисельність етнічних українців УРСР, яка на початку 1939 р. складала 20,028 млн осіб (23,668 млн мінус 3,64 млн).
Таким чином, навіть з таких (тобто здійснених на підставі обмежено-доступних даних) розрахунків випливає наступне (див. табл. 10.1): якщо вилучити дані за 1930 р. (як це й було зроблено радянськими “статистиками”), то чисельність етнічних українців УРСР (без Західної України) протягом 1926-1939 pp. начебто зросла на 0,45 млн осіб. Але якщо використати хоча б один доступний показник за 1930 р. (тобто 31,317 млн осіб) і здійснити наведені нами перерахунки, то більш реальним видається твердження, що протягом 1930-1939 pp. чисельність етнічних українців УРСР (без Західної України) зменшилася на 3,277 млн осіб (23,305 млн мінус 20,028 млн). Зрозуміло, що реальні втрати українства були значно більшими.
Принагідно вважаємо за важливе зазначити, що, попри те що на відтинку 1926-1939 pp. реальна чисельність етнічних українців в УРСР істотно зменшилася, загальна чисельність, а також частка (%) у складі населення УРСР (включно із Західною Україною) як етнічних росіян, так і решти етнічних меншин стабільно зростала. Зазначену тенденцію наочно представлено в табл. 10.2 (яка є основною для цієї лекції, і створена нами частково з використанням відповідних даних табл. 10.1, а загалом – на підставі статистичних даних з таких джерел (див. “Використана література” (с. 407-408) [18, с. 339, 341, 343, 345, 357, 381, 382; 19, с. 14, 28, 39, 52, 81, 82; 20, с. 140; 21, с. 26; 22, с. 32; 23, с. 49; 24, с. 380; 25-30; 31, с. 32].
2. Зміни у виявах мовної складової
Отже, виникає питання: “Які спотворення у свідомості етнічних українців спричинила винищувальна політика антиукраїнської влади, принаймні протягом 1926-1939 pp.?” Звернувшись до даних табл. 10.2, маємо визнати не випадковим те, що у той час як загальна чисельність етнічних українців між переписами населення в УРСР 1926 та 1939 pp. зменшилася від 31,2 до 28,1 млн осіб (тобто на 3,1 млн осіб), чисельність тих серед них, які вважали рідною українську мову, невідповідно зменшилася від 29,4 млн осіб (що складало 94,1 % від загалу українців у 1926 р.) до 24,7 млн осіб (що складало 87,9 % від загалу українців у 1939 р.), тобто – на 4,7 млн осіб. Відповідно, якщо в 1926 р. частка серед етнічних українців тих, які не вважали українську мову рідною, складала 1,84 млн осіб, або 5,9 %, то у “післяголодо- морному” та “післярепресивному” 1939 р. така частка вже збільшилася майже удвічі і складала 3,4 млн осіб, або 12,1 %.
Таблиця 10.2
Тенденція звуження сфери застосування української мови серед етнічних українців УРСР/України протягом 1926–2001 pp.
| етнічних українців | етнічних росія | решти етнічних меншин | вважають рідною українську мову | не вважають рідною українську мову | вважають рідною російську мову | ||
| 1926 (без Зах. України) | 29,515 | 23,218 (78,67 %) | 2,677 (9,06 %) | 3,62; (12,27%) | ? | ? | 1,28 (5,5 %) |
| 1926 | 39,0 | 31,2 | 2,707 | 5,093 | 29,36 | 1,84 | 1,29 |
| (вкл. Зах. Україну) | (80,0 %) | (6,94%) | (13,06%) | (94,1 %) | (5,9 %) | (4,13%) | |
| 1930 (без Зах. України) | 31,591 | 23,305 | ? | ? | ? | ? | 1.3 |
| 1930 (вкл. Зах. Україну) | 41,776 | 31,317 (74,96 %) | 3,331 (7,97 %) | 7,128; (17,06%) | ? | 9 | ? |
| 1939 (без Зах. України) | 30,946; 28,868 | 23,668 (76,48 %) 20,028 | 4,175; (13,49%) | 3,103; (10,03%) | ? | ? | 9 |
| 1939 (вкл. Зах. Україну) | 40,453 | 28,1; (69,46 %) | 4,886; (12,08%) | 7,467; (18,46%) | 24,7 (87,9 %) | 3,4; (12,1 %) | 9 |
| 1959 | 41,869 | 32,159 (76,81 %) | 7,091; (16,94%) | 2,619; (6,26%) | 30,072 (93,51 %) | 2,087 (6,49 %) | 2,076 (6,46 %) |
| 1970 | 47,127 | 35,284 (74,87 %) | 9,126; (19,37%) | 2,717 (5.77 %) | 32,257; (91,42%) | 3,027 (8,58 %) | 3,018; (8,55%) |
| 1979 | 49,609 | 36,489 (73,55 %) | 10,472 (21,11 %) | 2,648; (5,34%) | 32,494; (89,05%) | 3,995; (10,95%) | 3,987; (10,93%) |
| 1989 | 51,452 | 37,419 (72,73 %) | 11,356 (22,07 %) | 2,677 (5,2 %) | 32,825; (87,72%) | 4,594; (12,28%) | 4,578; (12,23%) |
| 2001 | 48,241 | 37,542 (77,82 %) | 8,334; (17,28%) | 2,366 (4,9 %) | 31,986 (85,2 %) | 5,556; (14,8%) | 5,5; (14,65%) |
Виділені дані розрахунків і перерахунків.
Ці мільйони українців геть не являли собою асимільовані (або, принаймні, – напівасимільовані) маси. Адже зміна етнічної самоідентифікації зазвичай відбувається тоді, коли певний етнофор або невелика група певних етнофорів опиняється, в якості іммігрантів, у потужному іншоетнічному середовищі і коли процес асиміляції відбувається природним чином. І лише внаслідок тривалої (протягом кількох поколінь) асиміляції (яка, безумовно, включає в себе кровне змішування з етнічною більшістю) вже віддалені нащадки початкових асимілянтів остаточно втрачають відчуття своєї належності до етносу своїх предків, єдності з цим етносом. Натомість ці нащадки набувають духовної (ментальної) єдності з оточуючою етнічною більшістю, фактично стають її часткою, тому й мова, що була для початкових асимілянтів чужою, стає для їхніх асимільованих нащадків рідною. Таких етномовно-асиміляційних метаморфоз зазнали, зокрема, сучасні представники слов'янського метаетносу – болгари, які понад тисячу років тому прийшли на Балкани як тюркомовний етнос.
Проте поняття “асиміляція” є здебільшого неприйнятним, коли ми маємо намір осмислити зміни виявів мовної ознаки етноментальності українців у період панування так званої “радянської влади”. Зазначені зміни можна зрозуміти лише з огляду на ті звірячі методи тотального етноциду, що вони застосовувалися на захоплених більшовицькими загарбниками українських етнічних землях (600 тис. кв. км) до значної частини велетенського українського етносу, який, до речі, на початку XX ст. компактно проживав на власній (причому – найбільшій у Європі) етнічній території площею приблизно в 1 млн кв. км [32]. Адже штучно асимілювати такий етнос більшовицька влада була не в змозі.
Тому головний зміст етнічної свідомості значної частини етнічних українців України на час завершення міжпереписного періоду (1926-1939) можна позначити як стан “етнічного жаху”, і говорити про якусь “об'єктивність”, тим більше, – “наукову обґрунтованість” відповідних “статистичних” даних, не випадає. Тут доречніше говорити про те, що українці на своїй рідній землі почали боятися бути українцями. Гадаємо, що саме під цим кутом зору і слід оцінювати деформаційні зміни у виявленні мовної ознаки української етноментальності. Адже цілком зрозуміло, що, за умов тотального винищування титульного українського етносу колоніальною більшовицькою владою, питання про те, яку мову етнічні українці вважали рідною, набувало політичного характеру лояльності до пануючого режиму.
Резюмуючи, зазначимо, що цей режим, знищуючи мільйони етнічних українців-селян, добре розумів, що разом з ними він фактично знищував ту мову, до якої вже як до материнської пильно придивлялася індоєвропейська спільнота і яку усвідомлювали, як таку, вдумливі українські вчені-мовознавці. Але, на думку ідеологів радянського режиму, українці не повинні були набути такий могутній етнічний символ, як трипільсько-санскритський. Отже, вже у 1934 р. (тобто одразу після Голодомору 1932-1933 pp.) ідеологічний радянський часопис “Мовознавство” переможно констатував, що “запеклий ворог українського мовознавства – буржуазна індоєвропеїстика – в основному розгромлена” [33, с. 4].
“Тавро "українського фашизму" було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства”. “Таким чином, у 1933 році більшовицькі вожді, стероризувавши українство шляхом штучно організованого голодомору і застосувавши репресії проти інтелігенції, підірвали потужну соціальну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції” [34].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування“ на сторінці 2. Приємного читання.
