Неоінституціональні теорії економічного зростання
Назва цієї теорії породжує помилкове уявлення про її зв'язок зі "старим" інституціоналізмом Т. Веблена, Дж. Коммонса, Дж. Гелбрейта. Вона виникла внаслідок незадоволення традиційною економічною теорією, яка надто багато приділяла уваги інституціональному середовищу, в якому діють економічні агенти. Проте коріння її сягає неокласицизму, а збіг тут, скоріше, суто термінологічний (наприклад, поняття "угода" є вихідною одиницею аналізу як для Дж. Коммонса, так і для "нових'' інституціоналістів).
В економічній літературі теорія неоінституціоналізму відома під кількома назвами: неоінституціоналізм (тобто течія, яка оперує поняттям "інститут" із нових, відмінних від "старого" інституціоналізму позицій); трансакційна економіка (тобто наука, яка вивчає трансакції (угоди) і пов'язані з ними витрати); економічна теорія права власності (оскільки право власності є найважливішим і надто специфічним поняттям цієї теорії); контрактний підхід (оскільки будь-які організації, від фірми до держави, вважаються складною сіткою явних і неявних контрактів).
Початок розвитку цього напряму поклала праця Р. Коуза "Порядок фірми" (1937). Тривалий період перебуваючи "на задвірках" економіки, теорія неонституціоналізму лише у середині 70-х років висувається на перший план. Із цього часу вона починає функціонувати як особлива течія економічної думки, що відрізнялася не тільки від неокласичної ортодоксії, а й від різних неортодоксальних концепцій. Але остаточно заслуги нової теорії було визнано у 90-х роках із присудженням Нобелівської премії двом її представникам - Р. Коузу (1991) і Д. Норту (1993).
Основою неоінституціоналізму стали дві загальні установки: 1) соціальні інститути мають значення; 2) вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії. На межі 50-60-х років економісти-неокласики почали застосовувати методи мікроекономіки для вивчення таких по-заринкових явищ, як дискримінація, освіта, шлюб, злочинність і т. ін. Це проникнення у суміжні та соціальні дисципліни стали називати "економічним імперіалізмом".
Одним із найяскравіших проявів цієї тенденції став неоінституціопалізм. Нова теорія взяла за базову модель раціонального вибору в умовах заданого набору обмежень (ядро неокласичної теорії), відкинувши цілий ряд допоміжних припущень та збагативши її новим змістом.
У чому схожість і відмінність їх із неокласиками? Неоінституціоналісти критикують традиційну неокласичну теорію за відступ від принципу "методологічного індивідуалізму", який передбачає, що реально дійовими "акторами" соціального процесу е не групи або організації, а індивіди. Ніякі колективні спільноти (наприклад, фірми чи держава) не тільки не можуть самостійно виживати окремо одна від одної, а й належним чином скеровувати цілеспрямовану поведінку індивідуальних агентів.
Такий підхід сприяв тому, що теорія неоінституціоналізму поставила в центр уваги відносини, які складаються всередині економічних організацій, тоді як у неокласичній теорії фірми та інші організації просто розглядались як "чорний ящик", усередину якого вони не заглядали.
На відміну від неокласичної теорії, яка знала тільки два види обмежень - рідкісні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, які відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів, неоінституціоналісти вводять ще один клас обмежень - трансакційні витрати. Останні обумовлені інституціональною структурою суспільства, а також існуванням полів індивідуального вибору. Економічні агенти діють у сфері не досить чітко визначених прав власності й надійності контрактів, ризику і невизначеності, що вимагає істотних трансакційних витрат.
Стандартна неокласична модель відображає людину також як гі перраціональну істоту, тоді як неоінституціональний підхід передбачає реалістичніше описання самого процесу прийняття рішень. Це набуває втілення у двох його найважливіших поведінкових передумовах - обмеженої раціональності й опортуністичної поведінки. Перша відображає факт обмеженості людського інтелекту. Тому агенти економіки змушені зупинятися не на оптимальних рішеннях, а на тих, що здаються їм найбільш прийнятними відповідно до наявної у них обмеженої інформації. їх раціональність буде виражатися в намаганні економити не тільки на матеріальних витратах, а й на своїх інтелектуальних зусиллях. За інших рівних умов вони будуть віддавати перевагу рішенням, які ставлять менше вимог до їх передвіщення, розрахункових можливостей.
За визначенням О. Вільямсона, який і ввів у обіг це поняття, опортуністична поведінка передбачає "дбання про власний інтерес, яке доходить до віроломства"1. Йдеться про порушення взятих на себе зобов 'язань, наприклад ухиляння від умов контракту. Індивіди, які максимізують корисність, будуть поводитись опортуністично (надаючи послуги у меншому обсязі і гіршої якості), коли це обіцяє їм прибуток. У неокласичній теорії для опортуністичної поведінки немає місця, оскільки володіння досконалою інформацією виключає таку можливість.
Зменшувати негативні наслідки опортуністичної поведінки має значна частина інститутів - традицій, звичаїв, правових норм. Соціальні інститути, на думку Вільямсона, задовольняють обмежено розумні істоти неідеальної моралі. За відсутності проблем обмеженої раціональності й опортуністичної поведінки потреба в багатьох інститутах просто відпала б.
Нова інституціональна школа по-іншому формулює завдання нормативного аналізу. При оцінці економічних механізмів, що реально діють, ортодоксальна неокласична теорія приймала модель досконалої конкуренції. Відхилення від оптимальних ознак цієї моделі вважалося "провалами ринку", а надії на їх ліквідацію покладалися на державу. Припускалося, що вона володіє інформацією в повному обсязі і на відміну від індивідуальних агентів діє без непорозумінь.
Відкидаючи подібний підхід, неоінституціоналісти вважають, що оцінка діючих інститутів має проводитись із зіставлень не з якимись уявними конструкціями, а з альтернативними, реалізованими на практиці. Нормативний аналіз має проводитись у порівняльно-інституціональній перспективі. Така зміна точки відліку неминуче веде до переоцінки багатьох традиційних форм державного втручання в економіку.
Долаючи багато обмежень неокласичної моделі, теорія неоінституціоналізму одночасно поширювала принципи мікро-економічного аналізу на сфери, які раніше вважалися прерогативою марксизму і "старого" інституціоналізму. Тому окремі дослідники визначають її як узагальнену неокласичну теорію. Інші провідні теоретики неоінституціоналізму (Р. Коуз, О. Вільямсон та ін.) бачать у ній конкуруючу теоретичну систему, повністю несумісну з неокласичною ортодоксією і здатну у перспективі замінити її. Яка з позицій стане в майбутньому пріоритетною, нині сказати важко. Але з упевненістю можна стверджувати, що теоретичне самовизначення нового напряму ще не завершено.
Свідченням цього є факт відсутності внутрішньої однорідності. Між її окремими гілками виявляються не тільки термінологічні, а й серйозні концептуальні розходження. Водночас значення цих розходжень не варто переоцінювати. Сьогодні неоінституціоналізм - це ціле сімейство підходів, об'єднаних кількома загальними ідеями.
Для неокласичної доктрини, на думку провідного теоретика неоінституціоналізму О. Вільямсона, характерна не контрактна, а переважно технологічна орієнтація. Передбачається, що обмін здійснюється миттєво і без втрат, укладені угоди чітко виконуються, а межі економічної організації (фірми) задаються характером технології, яка використовується. На відміну від цього, теорія неоінституціоналізму виходить із організацій ноконтрактної перспективи. Первинне значення мають не технологічні фактори, а витрати, які супроводжують взаємодію економічних агентів.
Предметом вивчення для низки концепцій, які належать до цього теоретичного сімейства, є інституціональне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні і юридичні правила, у рамках яких відбуваються процеси виробництва й обміну (до таких основних правил належать: конституційне право, виборче право, майнове право, право угоди та ін.); правила, які регулюють відносини у приватній сфері - теорія прав власності (серед її засновників Р. Коуз, А. Алчіан2, Г. Демсец8). Такі концепції мають не тільки різні предмети вивчення, а й загальну теоретичну спрямованість. Якщо у першій акцент робиться на втратах, які породжуються діяльністю політичних інститутів, то у другій - на виграші в добробуті, який забезпечують інститути права.
У центрі другої групи є організаційні об'єднання, які в рамках чинних загальних правил створюються економічними агентами на контрактній основі. Взаємодії "принципал - агент" присвячена теорія відносин між агентами. У центрі однієї з її версій - теорії механізмів стимулювання. її представники досліджують, як організаційні схеми можуть забезпечити оптимальний розподіл ризику між принципалом і агентом. Інша, так звана "позитивна", теорія відносин між агентами звертається до проблеми "відокремлення власності та контролю", яку сформулювали У. Берл і Г. Мінз ще у 30-х роках XX ст. Серед провідних представників цієї концепції - У. Меклінг, М. Дженсен, Ю. Фа-ма. Центром її уваги є питання: які заходи необхідні, щоб поведінка агентів (найманих менеджерів) найменше відхилялася від інтересів принципалів (власників)? Діючи раціонально, принципали будуть намагатись ураховувати загрозу ухилень від укладення контрактів, вводячи заходи захисту в узгоджені умови4.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10. Теорія неоінституціоналізму“ на сторінці 1. Приємного читання.
