Обставини участі економічних суб'єктів у політичній діяльності з метою отримання специфічних переваг, які забезпечують їм рентні (тобто такі, що перевищують конкурентний рівень) доходи на фактори виробництва, які перебувають у їх розпорядженні, розглядаються в рамках теорії політичної ренти. Такі доходи отримали назву "політична рента", а діяльність, спрямована на їх отримання, - "вишукування політичної ренти" (термін запропонований Е. Крюгером усередині 70-х років, хоча базові положення відповідної теорії розробив Г. Таллок ще в 60-ті роки)40. Припускається, що суб'єкти господарювання частину своїх ресурсів інвестують у господарську діяльність ("діяльність щодо створення прибутку"), а частину - в діяльність на політичному ринку ("діяльність із вишукування політичної ренти"). Критерій ефективності за такого розподілу ресурсів вимагає, щоб гранична ефективність їх використання в обох сферах була однакова.
З погляду економіки найбільш показовим випадком діяльності, спрямованої на пошук політичної ренти, є боротьба економічних суб'єктів за отримання монопольних прав, обмеження конкуренції на ринку або законодавче фіксування задовільного для виробників рівня цін. Процес виникнення специфічних витрат, зумовлених такого роду діяльністю, відображений на рис. 9.4.
Рис. 9.4. Витрати суспільства внаслідок вишукування політичної ренти
Припустимо, що в умовах вільної конкуренції ціна товару встановлюється на рівні середніх і граничних витрат: Рс- МС *■ = АС.
Монополізація цієї галузі господарства призводить до підвищення ціни до рівня Рмі падіння обсягів виробництва з Qc до QM. Обсяг чистих економічних втрат суспільства, відповідно до традиційної позиції, відповідає площі фігури KMC (так званий "мертвий вантаж монополії*"), тоді як обсяг ресурсів, який відповідає площі прямокутника i^JiCPc, є чистим трансфером від споживачів до виробників. У своїх працях Г. Таллок уперше звернув увагу на те, що ці ресурси були втраченими для продуктивного застосування. Кожний виробник, якщо він має шанс отримати від держави монопольні права, буде намагатися спрямовувати на лобіювання такий обсяг коштів, щоб граничні витрати дорівнювали граничним очікуваним доходам, які пов'язані зі збільшенням вірогідності встановлення монополії. Сукупний обсяг витрат на встановлення монополії, таким чином, точно відповідатиме площі прямокутника РМКРС. Такий феномен в економічній літературі отримав назву "розпилення політичної ренти".
Отже, намагання економічних суб'єктів отримати монопольні права тягне за собою не тільки виникнення "мертвого вантажу" монополії (МКС)$ але й непродуктивні витрати ресурсів в обсязі РМКРС (крива D є графіком ринкового попиту на отримання такого блага).
Проте згадаємо "оптимум Парето" - стан, за якого неможливо поліпшити чийсь добробут шляхом трансформації товарів і послуг у процесі виробництва або обміну без шкоди для добробуту певного індивіда. У більшості випадків заходи державної економічної політики, які створюють політичну ренту для одних економічних суб'єктів, зумовлюють виникнення негативної політичної ренти для інших. Наприклад, введення імпортного тарифу на нафту підвищує доходи національних виробників нафти, але знижує доходи споживачів. У цих умовах підприємства - споживачі нафти можуть втягуватись у "діяльність щодо запобігання ренті", наприклад, шляхом лобіювання на користь скасування мита на нафту (або проти їх підвищення). Виникає ситуація, коли в політичній сфері стикаються групи тиску з протилежними інтересами - "перетягування канату". Сама собою конкуренція між ними не може розглядатись як протидія неефективному використанню ресурсів. У такій ситуації ключове значення має той факт, що ця конкуренція також вимагає здійснення витрат лобіювання. Приклад, який наводить Г. Таллок, пояснює: якщо суб'єкт А витратить 50 дол. на лобіювання на користь трансферту в сумі 100 дол. від суб'єкта Б, а Б витратить 50 дол. на лобіювання проти відповідного трансферту, то, незалежно від наслідків протистояння, один із суб'єктів здійснить витрати у розмірі 50 дол., тоді як сукупні втрати суспільства становитимуть 100 дол.4'
У випадку протистояння груп однієї "вагової категорії", як прихильників, так і супротивників тієї чи іншої міри державного економічного регулювання, конкуренція на політичному ринку дійсно може привести до мінімізації небажаних змін в економічній структурі та скорочення "мертвого вантажу" економічної політики. Проте величина задіяних в інтересах лобіювання обома суб'єктами ресурсів може виявитися дуже великою, особливо якщо ставки сторін (тобто економічний виграш у випадку прийняття бажаного курсу економічної політики й економічні втрати у разі схвалення альтернативного курсу) є достатньо суттєвими. В результаті може виникнути ситуація "чорної дірки державного регулювання", коли левова частка економічних ресурсів буде використовуватися з метою гонитви за отриманням політичної ренти, причому формальний показник, що є об'єктом боротьби (наприклад, ставка імпортного тарифу), залишиться незмінним42.
Боротьба економічних суб'єктів за отримання доступу до специфічних привілеїв і лобіювання вигідної їм економічної політики становить перший рівень забезпечення політичної ренти. Другий рівень пов'язаний із конкуренцією суб'єктів прийняття політичних рішень щодо отримання посад, які відкривають можливість для визначення економічної політики або перетворення її в життя. Це призводить до додаткових невиробничих витрат. Так, якщо розподіл зовнішньоторговельних ліцензій приносить чиновникам, які займають відповідні державні посади, високий дохід, наприклад у формі хабарів або підвищення посадового окладу, то значна кількість людей буде намагатися здобувати освіту, необхідну для досягнення відповідної посади, і відшукати потрібні зв'язки у державних органах. Оскільки не всі бажаючі отримають потрібну роботу, інвестиції "невдах" будуть втрачені з погляду суспільства. Нарешті, третій рівень пов'язаний із тим, що державна політика стосовно окремих галузей (яка забезпечує компаніям, що працюють у них додатну або від'ємну політичну ренту) спонукає компанії витрачати ресурси на проникнення у відповідні галузі або вихід із них.
Отже, теорія політичної ренти проливає світло на мотиви діяльності груп тиску і суб'єктів прийняття політичних рішень, що найголовніше для теорії ендогенного визначення економічної політики. Крім того, масштаби діяльності пошуку політичної ренти розглядаються як важливий критерій оцінки ефективності різних інститутів прийняття державних рішень у сфері економічної політики.
У своїх працях на основі економічного підходу Г. Беккер проаналізував і лобістську поведінку. Він виділяє дві основні групи тиску: платників податків і отримувачів субсидій4*. Держава ним розглядається лише як інструмент перерозподілу доходу від перших до других.
Група тиску ставить за мету максимізувати добробут своїх клієнтів. Сила її тиску залежить від чисельності і багатства членів, а також від величини вигід або витрат, пов'язаних із тією чи іншою перероздільчою схемою. Коли граничні витрати першої групи зрівнюються з граничними витратами другої, на політичному ринку досягається рівновага.
Варто зазначити, що перерозподільчі схеми не нейтральні з погляду ефективності. Дуже часто вони викликають перекручення у системі економічних стимулів і призводять до погіршення добробуту суспільства. Слід ураховувати, що і сама лобістська діяльність вимагає від учасників значних витрат. Тому сума податків, які сплачуються першою групою, зменшує дійсне скорочення ЇЇ доходів. І навпаки, сума субсидій, які отримує друга група, дає перебільшене уявлення про дійсний приріст її доходів.
На політичному ринку це ставить першу групу в привілейоване становище. Наприклад, через додаткові втрати ефективності збільшення податків на 1 грн повертається загальними витратами для першої групи у розмірі 100 грн і загальним виграшем для другої - у розмірі тільки 10 копійок. Зрозуміло, що тиск, який виходить від платників податків, тоді буде сильніший, ніж від отримувачів субсидій. Політичний ринок унаслідок такої асиметрії автоматично мінімізує втрати ефективності, що виникають унаслідок боротьби за перерозподіл доходу.
У випадку "провалів ринку" спостерігається зворотна асиметрія, коли втручання держави забезпечує підвищення е4>ек-тивності. Тоді переваги переходять до отримувачів субсидій: тиск, який ними здійснюється, стає сильнішим з боку платників податків. Звідси Г. Беккер робить оптимістичний висновок, що втручання держави буде найбільшим там, де це підвищує добробут суспільства, і найменшим там, де знижує його. Якщо згадати теорію суспільного вибору з її негативною оцінкою ролі держави, то беккерівське трактування політичної конкуренції прямо протилежне їй.
Розглянемо цю проблему на найпростішій моделі вибору в умовах представницької демократії, яка передбачає наявність двох партій. Щоб здобути перемогу на виборах, партії повинні анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. У книзі "Економічна теорія демократії*" (1957) Е. Даунс обґрунтував правило, яке мало ключове значення для теорії суспільного вибору. "Партії формують свою політику з метою перемогти на виборах, а не перемагають на виборах із метою формувати політику"44. У такому випадку, якщо: 1) усіх виборців цікавить одне питання; 2) альтернативні підходи до вирішення цього питання можна подати у вигляді лінії політичного спектра (тобто ранжовані за принципом "більше-менше", наприклад, вищий чи нижчий рівень витрат); 3) переваги виборців розподілені симетрично; 4) переможцем стає партія, яка отримала більшість голосів, - то оптимальною стратегією партії є орієнтація на "медіанного виборця" (рис. 9.5).
Рис. 9.5. Теорема про "медіанного виборця"
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Теорія політичної ренти“ на сторінці 1. Приємного читання.
