Основні етапи розвитку неокласики
Неокласика - - це потужний напрям сучасної економічної науки, що включає кілька впливових шкіл та теорій, об'єднаних спільною методологією, принципами, категоріально-поняттєвим апаратом, функціями і т. ін. Становлення неокласики розпочалося з останньої третини XIX ст. Відмітною його ознакою було виникнення одночасно, незалежно одна від одної, у різних країнах ряду шкіл на чолі з видатними, як виявилося згодом, представниками економічної теорії.
Серед цих шкіл добре відомі австрійська (віденська) - основоположники К. Менгер, Ф. Візер, О. Бьом-Баверк; кембриджська (англійська) - А. Маршалл, У.С. Джевонс; швейцарська (лозаннська) - Л. Вальрас, В. Парето; американська - Дж.Б. Кларк; шведська (стокгольмська) - К. Вікселль, Г. Кас-сель та ін. Становлення та розвиток шкіл неокласики найтісніше пов'язані з маржиналістською науковою революцією, тобто зі зміною парадигми класичної політичної економії парадигмою граничного аналізу (граничної корисності, граничної продуктивності та ін.).
У подальшому розвитку неокласичної теорії протягом XX ст можна досить чітко виокремити кілька етапів. Перший охоп лює період ЗО-60 х років.
Неокласична економічна теорія тривалий час (остання третина XIX - перша половина 30-х років XX ст. ) була панівною серед теорій економічної науки в розвинутій ринковій економіці. Поява кейнсіанської економічної теорії значною мірою підірвала позиції неокласики. Проте кейнсіанство не стало тіcю економічною парадигмою, яка б повністю замістила попередню неокласику. Розвиток економічної теорії відбувається шляхом поєднання змін і наступності. Приблизнозсередини 50-х років минулого століття для позначення консенсусу в макроеко-номіці широко використовувалося поняття44неокласичний синтез". Вважається, що його ввів у науковий обіг видатний американський учений П. Сямуельгон. У третьому вилянні підручника "Економікс" (1955) він писав: "В останні роки 90 % американських економістів уже не поділяються на "кейнсіанців" і "антикейнсіанців". Замість цього вони прагнуть поєднати все цінне зі старої економічної теорії та нових теорій визначення доходів. Результат цього синтезу, який можна назвати неокласичною теорією, приймається у загальних рисах всіма, за винятком приблизно 5 % украй лівих і стільки ж украй праних авторів"1.
На відміну від попередньої неокласичної теорії кейнсіансь-ко-неокласичний синтез не передбачав повної зайнятості 8 умовах Іаіввег faire, однак вважалося, що в умовах правильної грошової та бюджетної політики старі класичні Істини знову стануть актуальними.
Другий етап у розвитку неокласики охоплює 70-90 ті роки XX - початок XXI ст. На відміну від попереднього розвитку неокласика на цьому етапі зазнає істотнних змін, особливо у зв'язку з процесами розвитку иеоіїїгтитуціоііальїіої"економічної теорії. Загальне становище неокласики у структурі сучасної економічної науки стало предметом суперечливих оцінок.
З другої половини 70-х років неокласика у своїх новітніх версіях (монетаризму, нової неокласики та ін.) витісняє на периферію економічної науки інші напрями та школи економічної теорії. Поступово вона знову стає панівним напрямом у структурі сучасної економічної науки.
Ставлення до неокласичної теорії в її позитивному і нормативному аспектах стало предметом найгостріших зіткнень. У центрі перебувають питання: Який науковий потенціал2 неокласики? Наскільки виправдане переважання неокласики в сучасних підручниках з економічної теорії? Наскільки обґрунтована і правомірна неокласична критика віри в можливості та ефективність державного регулювання економіки? Яке співвідношення неокласики й "економікс", неокласики і нової інститу-ціовальної економічної теорії? Наскільки застаріла теорія досконалої конкуренції? Чи правомірні численні твердження представників різних інших напрямів економічної теорії про кризу, провал, банкрутство неокласики?
Межі між різними школами і напрямами сучасної економічної теорії стали розмитішими. Більш чи менш чіткими залишаються відмінності між класичною і неокласичною економічними теоріями. Як зазначено у "Новому Полгрейві" (1987) - загальноприйнятому довіднику в галузі економічної теорії - методологічний індивідуалізм, з одного боку, і теорія розподілу на основі граничної продуктивності, що випливає із суб'єктивної теорії цінності, - з іншого, є стрижнем маржиналіст-ських теорій. Поступово утвердилася думка прорізну теоретичну відмінність між класичною і маржиналістською економічними теоріями.
Проте межі самої неокласики не так чітко виражені. Досягнення неокласичного напряму широко використовують представники тих сучасних економічних теорій, які не входять до його складу (наприклад, нове кейнсіанство, новий інституціоналізм та ін.). Ці теорії, справедливо зазначають дослідники, зберігають неокласичні передумови для формування власних підходів, виявляючи часто більше подібного з неокласикою у теоретико-методологічних основах, ніж відмінного. У цьому широкому тлумаченні неокласику часто важко відокремити від інших наукових підходів, які належать до основної течії економічної теорії (так званого мейнстриму). Правомірність більш широкого підходу в цьому випадку полягає в тому, що критика часто звернута не тільки власне до неокласики, а й до всіх концепцій основної течії.
Отже, протягом XX - початку XXI ст. неокласика залишається тим важливим відправним пунктом, з якого починається вивчення розвитку та еволюції сучасної економічної теорії. Водночас неокласика слугує своєрідним стандартом, з яким зіставляється і за яким оцінюється розвиток усіх інших економічних теорій, шкіл і напрямів.
Здобутки неокласики
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 15. Неокласичний синтез - основа сучасних економічних теорій“ на сторінці 1. Приємного читання.
