Вибір форми економічної діяльності не обмежується дилемою: фірма чи ринок? При прийнятті рішення на наступному етапі виникає нова проблема: який тип фірми найбільш вигідний? Трактування фірми як "мережі контрактів" стало вихідним пунктом для побудови типології, що ґрунтується на особливостях внутрішньофірмового розподілу прав власності.
Найпростішою може вважатись індивідуальна приватнопідприємницька фірма. Власник такої фірми, за визначенням А. Алчіана та Г. Демсеца, має право: 1) на залишковий дохід, тобто на дохід за вирахуванням контрактної винагороди решти факторів; 2) контролювати поведінку інших учасників "команди**; 3) укладати контракти, оскільки він є центральною стороною - принципалом (така форма контрактів називається зонтичною); 4) змінювати членство в "команді" (наймати або звільняти); 5) продати всі перелічені повноваження3.
До основних вигод такого розподілу прав неоінспштуціоналісти (А. Алчіан і Г, Демсец) відносять насамперед закріплення за центральним агентом (власником) права на надлишковий дохід. Він створює потужний стимул для власника до ефективної роботи й управління фірмою, а також спонукає його організовувати дійовий контроль за роботою інших. Крім того, завдяки зонтичному контракту, досягається значна економія на ведення переговорів. У разі потреби можна розривати контракт між центральним учасником і будь-яким недбайливим членом команди, не розриваючи відносин із рештою.
Головним агентом, на думку А. Алчіана та О. Вільямсона, має стати власник найбільш специфічного ресурсу, який готовий заплатити максимальну ціну за всі зазначені вище права. У випадку з "класичною" капіталістичною фірмою таким ресурсом є фізичний капітал. Але лідером приватнокапіталістичної фірми може бути і власник людського капіталу, якщо його знання і здібності відповідають інтересам фірми. Наприклад, адвокатська контора, рекламні й проектно-конструкторські бюро, інжинірингові фірми, фірми з програмного забезпечення ЕОМ та ін.
Г. Гроссман і Г. Харт запропонували більш стислу форму визначення власності на фірму. На їхній погляд, ключових повноважень два - право на залишковий дохід і право на прийняття кінцевих рішень. Через високі трансакційні витрати контрактам бракує повноти, оскільки лише незначна частина майбутніх рішень -- хто що повинен робити з початком тієї чи іншої події -відображена більш-менш точно. Право ж на прийняття кінцевих рішень (спеціально не обумовлених у контракті) закріплюється за власником найбільш специфічних ресурсів, для якого воно найважливіше4. Насправді йдеться про право віддавати накази іншим учасникам "команди" - природно, у межах, визначених контрактом. Тому власника фірми можна визначити як носія залишкових прав.
Типи фірм розрізняють передусім за тим, якій категорії агентів приписують залишкові права. У корпораціях вони належать інвесторам; у споживчих і збутових кооперативах - споживачам і постачальникам; у фірмах, які контролюються робітниками, - персоналу; на підприємствах, які перебувають у суспільній власності, - державі, а, наприклад, неприбуткові організації - це фірми, де право на отримання залишкового доходу взагалі відсутнє.
Провідною формою сучасної ділової організації є відкрите акціонерне товариство (корпорація), власник якого має дуже обмежені права, що зводяться до права контролю за головними менеджерами, і то в основному не прямо, а через раду директорів. Певною мірою це має свої переваги. Акціонери несуть обмежену відповідальність, що різко знижує ризик, пов'язаний з інвестиціями, і відкриваються можливості для мобілізації великих сум капіталу. Акціонерна власність високоліквідна - вилучення акціонером своєї частки зі справи не потребує згоди решти співвласників, отримання якої обов'язкове у партнерствах або кооперативах. До того ж акціонерна власність є доброю формою захисту від "здирства" - акціонер може продати свої акції, але найбільш специфічні активи нікуди з фірми не підуть, залишаються у "команді". Нарешті, поділ функції взяття ризику (право на залишковий дохід) і функції керування (право змінювати членство у "команді") дає змогу підбирати найталановитіших керівників незалежно від того, наскільки велике або мале їх особисте багатство.
Проте, на відміну від приватнопідприємницької фірми, в акціонерному товаристві виникає проблема "контролю за контролером", тобто за менеджером. У корпорації надлишковий дохід іде не менеджеру, а акціонерам. Отже, тут з'являється великий стимул для опортуністичної поведінки керуючих - частину ресурсів "команди" вони намагатимуться спрямувати на задоволення власних потреб на шкоду інтересам власників - акціонерів.
В економічній теорії довгий час побутувала думка, що сучасні масштаби розпилення акціонерного капіталу не дають змоги задовільно вирішувати проблему відокремлення власності від контролю. Однак останні дослідження показують, що можли вості управлінського опортунізму обмежені. У корпораціях діє цілий набір внутрішніх механізмів контролю, що дисциплінують поведінку менеджерів в інтересах власників. До них належать: контроль з боку ради директорів; концентрація акцій у руках компактної групи акціонерів; участь менеджерів у акціонерному капіталі своїх корпорацій; узгодженість винагород менеджерів зі станом справ у фірмі. Особливе місце належить механізму банкрутства і контролю з боку кредиторів.
Але кроки до отримання опортуністичної поведінки керівників не обов'язково обмежуються рамками своєї корпорації. Негативна реакція учасників ринку (як акціонерів, так і зовнішніх агентів) ставить перепону зловживанням менеджменту. Рух курсу акцій виявляє некомпетентність керівників і створює підґрунтя для цілої низки зовнішніх механізмів контролю: ринок капіталу - падіння курсу акцій погіршує умови, на яких керівництво корпорацій може залучити додатковий капітал; ринок менеджерської праці - падіння курсу акцій є небезпечним сигналом не лише для нинішніх, а й для майбутніх наймачів менеджера (у таких умовах жертвувати кар'єрою заради разової вигоди стає нераціонально); ринок корпоративного контролю (поглинань) - падіння курсу акцій робить компанію більш легким об'єктом для поглинання, за яким потім настає зміна всього керівництва. Це також підштовхує менеджерів.
Більшість спеціалістів з економічної теорії організацій, зважуючи плюси і мінуси акціонерної форми власності, доходять висновку, що хоч абсолютна підконтрольність менеджерів не досяжна, спільні дії внутрішніх і зовнішніх дисциплінарних механізмів обмежують потенціал опортуністичної поведінки та знижують гостроту проблем.
Аналізуючи характерні риси державних фірм, А. Алчіан і Г. Демсец зазначають таке. По-перше, примусовий характер участі у володінні ними. Власники (платники податків) не мають права ухилятися від своїх обов'язків щодо утримання державної власності, і насамперед - від сплати податків. По-друге, на думку неоінституціоналістів, діяльність державних підприємств дуже потерпає від політизації, підпорядкованості різного роду позаекономічним цілям. У випадку державних підприємств неможливо отримати біржову оцінку якості їх управління: контроль з боку власників (платників податків) за поведінкою управлінського апарату різко послаблений; через неможливість поглинання ринок не виявляє інтересу до долі таких підприємств, ухиляючись від участі в їх реорганізації.
Державні підприємства схильні до нагромадження надлишкових виробничих потужностей і розширення штатів, віддають перевагу будівництву будинків, а не активним елементам капіталу, вибирають менш ризиковані інвестиційні проекти, повільніше реагують на зміни в попиті, гальмують нововведення, їхні менеджери мають кращі можливості для використання ресурсів фірми на свої особисті цілі, у них триваліший термін "служби".
Такі фірми, на думку Л. де Алессі, також мають свою нішу в економіці. Вони є найефективнішою формою організації тоді, коли йдеться про виробництво суспільних благ, таких, наприклад, як безпека країни. Укласти контракт із громадянами всієї країни щодо забезпечення оборони приватним фірмам було б практично неможливо, і він погано піддавався б контролю та правовому захисту.
Теоретики трансакційного підходу особливу увагу приділяють самокерованим фірмам колишньої Югославії як прикладу явно неоптимальної організації. Всі члени такого самокерованого колективу мали право на залишковий дохід (участь у прибутках), але воно було жорстко обумовлене тривалістю роботи на підприємстві. Тому при розподілі доходів працівники були зацікавлені отримувати більшу частину в повне своє розпорядження у вигляді заробітної плати і меншу частину спрямовувати на інвестиції.
Вказана структура повноважень негативно впливала на зайнятість і нагромадження капіталу: члени самокерованих фірм стримували розширення свого складу; спостерігали також постійний інвестиційний голод і тенденцію до нарощування зовнішньої заборгованості. Такі фірми мають обмежені можливості щодо диверсифікації ринку, зазнають труднощів у налагодженні контролю за поведінкою директорів, їх внутрішнє життя неминуче політизується.
Найважливіші висновки теоретиків трансакційного підходу такі: в економіці складається ринок організаційних форм, на якому конкурують фірми різного типу. Процвітання кращих і відмирання гірших організаційних фірм визначається в остаточному підсумку їх здатністю забезпечувати економію трансакційних витрат. Конкуренція на цьому ринку може бути непрямою і втілюватися у боротьбі за залучення та утримання "у команді" найбільш продуктивних учасників, але може бути і прямою, коли одні фірми намагаються захопити (поглинути) інші.
На ринку організаційних форм конкуренція приводить до того, що на ньому виживають структури, які найбільшою мірою відповідають вимогам економічного середовища. При цьому для кожного типу знаходиться ніша, у межах якої він може бути ефективнішим за решту. Проте його переваги можуть зводитися нанівець умовами, які переважають в інших секторах економіки. Деякі сектори економіки можуть бути "заселені" в основному корпораціями: одні - партнерствами, інші - кооперативами іт. ін. Картина розподілу організаційних форм не залишається незмінною. Пошук нової ніші, викликаний різкими технологічними або інституціональними зрушеннями, буває і важким, і довгим. Якщо він закінчується безрезультатно, така організаційна форма трапляється все рідше і поступово перестає існувати. Тому завдання реформаторів - створювати на рівні держави однакові можливості, а пріоритети має визначати ринок.
Отже, немає абсолютних переваг одного виду фірм перед рештою. Кожна форма власності має свої трансакційні витрати, які за певних умов сприяють зростанню ЇЇ ефективності. Ці висновки особливо актуальні в умовах нинішньої трансформації економіки України.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Трансакційна теорія фірми і бюрократичних структур бізнесу“ на сторінці 1. Приємного читання.
