Розділ 1. Фактори і джерела формування еволюційної економічної теорії
Криза сучасної парадигми економічної теорії
Перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії цивілізаційного прогресу з усією гостротою поставив питання про стан і долю економічної теорії. Перебіг дискусії з цього приводу показав, що сучасна економічна теорія представлена різними школами і напрямами. Серцевину їх становить неокласична економічна теорія, але поряд з нею виокремлюють кейнсіанську та інституціональну теорії, теорію суспільного вибору та ін. Причому, як зазначають певні дослідники, між ними "...часто більше схожості з неокласикою в базових основах, ніж відмінностей"1. На основі неокласичної теорії виник широкий основний потік економічної теорії, який набув втілення й у формі економіксу (economics), тому не можна неокласику ототожнювати з напрямами економічної теорії, які розвинулися на її основі. Це перший висновок, що випливає з аналізу сучасної економічної теорії.
Ще гостріше постало питання, чи існує криза економічної теорії? Одні автори вважають, що в історичній еволюції економічної теорії зміна дослідницьких парадигм і наукова критика, яка готує цю зміну, не сприймається як "провал", "криза", "революція". .. і т. ін., - це "природне життя науки"2. Аргументацію своєї позиції автор будує на тому, що в науці є гносеологічні причини так званих криз, бо економічна теорія не може описувати реальність у всіх подробицях і точно їй відповідати. Тим більше, що економіка дуже рухлива, весь час змінюється, розвивається, тому періодично виникають невідповідності між теоретичними узагальненнями і тими змінами, які відбулись. Але, як визначає автор, ступінь невідповідності теорії і реальності може бути різним8. Одна справа, коли невідповідність має місце в межах певної парадигми. За цих умов розвиток економіки неминуче зумовлює невідповідність теоретичних узагальнень, зроблених раніше, за інших умов, новим реаліям, що потребує нових висновків і узагальнень, які б ураховували нові обставини. Це природний, об'єктивний процес розвитку економічної теорії. Але навіть у межах індустріальної системи, крім цих процесів, відбувалися зміни парадигми. На відміну від класичної економічної теорії, ядром якої була теорія трудової вартості, виникла й набула значного розвитку неокласична теорія, яка базувалася на маржиналізмі, на граничній корисності. Чи можна цю глибоку відмінність пояснити, виходячи зі ступеня невідповідності теорії реаліям життя? Не можна. Адже в середині XIX ст. класична школа панувала, її теорія трудової вартості здобула широке визнання. І ось у цих умовах на противагу їй виникає і швидко поширюється маржиналізм, неокласика. Між ними відбувається гостра боротьба, використовується нищівна критика. Лише час переконливо довів, що новий напрям має великий творчий потенціал, становить нову парадигму в розвитку економічної теорій Коріння цих процесів теж у гносеології, що свідчить про те, що предмет дослідження економічної теорії багатогранний і обидва напрями - класичний і неокласичний - не мають монополії на істину. Пояснити ці процеси з позиції чистої еволюції неможливо. Це був "стрибок" економічної теорії у нову якість, перехід її на новий ступінь розвитку, що само по собі має революційний характер.
Адже показово, що вчені, які заперечують "кризи" і "революції" у розвитку економічної теорії, вживають термін "кейнсіанська революція". Насамперед деякі дослідники спочатку використовують "долю теорії Кейнса" для доказу того, що це також наслідок невідповідності "старої версії новим обставинам, які змінилися". Справді, ця суперечність мала місце, але вона не вичерпує суті справи. Дж.М. Кейнс розкрив невідповідність постулатів класичної теорії економічному суспільству, в якому жив і творив, і, що значно важливіше, протиставив класиці "свою теорію, яка здійснила революцію у мисленні економістів"4. Якщо півтора століття економічна теорія твердо стояла на позиції, що економіка саморегулюється ринком, ринковим механізмом, то в нових умовах Кейнс не лише довів необхідність доповнення ринку державним регулюванням, а й розкрив механізм його регулювання за допомогою стимулювання сукупного попиту, використання відсотка і грошей. Кейнсіанство стало на багато років дійовим засобом боротьби з економічним спадом, інфляцією, забезпечило потужне економічне піднесення у післявоєнний період. Виникає питання: чи можна вважати кейнсіанську теорію наслідком простого еволюційного розвитку? Звичайно ні, оскільки це теж перехід економічної теорії на якісно новий рівень, і недарма багато дослідників надають цій події парадигмальне значення. Отже, якщо всередині індустріальної парадигми економічної теорії ми бачимо не лише просте кількісне накопичення знань, простий еволюційний розвиток в економічній теорії, а й глибокі якісні зміни парадигмального характеру, то тим більше це стосується таких глобальних зрушень, як перехід людства до постіндустріальної стадії цивілізаційного прогресу. Тому праві автори, які рішуче заявляють: "Наступ епохи панування інформаційних технологій, які йдуть на зміну індустріальним, неминуче відкидають не лише окремі висновки, а й самі основи сучасної економічної теорії, найважливіші методологічні передумови, на яких вона
побудована... Тому криза сучасної економічної науки є перш за все кризою панівної нині індустріальної парадигми, пристосованої до адекватного відображення суспільного ладу виробництва, заснованого на безроздільному пануванні індустріальних технологій"5.
Все це переконливо свідчить про те, що не можна зображувати розвиток економічної теорії як простий еволюційний потік. Навпаки, періоди еволюційного нарощування знань неминуче ведуть до глибоких якісних зрушень, які забезпечують перехід економічної теорії на нові, вищі ступені пізнання цивілізаційного прогресу. Поняття "криза" і "революція" в історії економічної думки е об'єктивно необхідними для характеристики форм і тенденцій її розвитку.
Для цього важливо розкрити зміст цих понять. Щодо поняття "криза", то вона виявляється у невідповідності "старих" знань новим умовам розвитку економіки, а глибина кризи визначається ступенем невідповідності існуючої теорії реаліям життя. Проте це один бік справи. Адже кризові явища може спричинювати сам розвиток економічної науки, коли нові наукові результати збагачують теорію і методологію науки і заперечують уявлення, що склалися, показують їх спрощеність і обмеженість. Взаємодія цих процесів визначає кризу економічної теорії.
Складнішим є поняття "революція в економічній теорії*". Нерідко кризу економічної теорії зображують як крах тих чи інших її напрямів, їх наукову неспроможність, банкрутство і т. ін. Звідси робиться висновок про необхідність їх подолання, рішучого викорінення. Насправді це не відповідає реальним процесам розвитку економічної теорії, оскільки вони відбуваються згідно із законом діалектики заперечення заперечення. Цей закон відображає об'єктивний, природно-історичний розвиток, коли заперечується старе, віджиле, і зберігається те, що необхідне для подальшого розвитку, утверджується нове. Це означає, що в новому є старе, але не механічно перенесене, а в перетвореній формі, або, як кажуть, у "знятому" вигляді. Цей закон розкриває не лише діалектичну взаємодію старого і нового, її суперечливий характер і спосіб чи метод розв'язання суперечностей, а й механізм розвитку економічної теорії, спадкоємність і поступовість у цьому процесі. Діалектичний закон заперечення заперечення протилежний метафізичному" коли старе відкидається повністю, без збереження корисного, позитивного, без зв'язку того, що було, що існувало, з тим, що є, що існує тепер. Інакше кажучи, метафізичне заперечення, яке має місце у розвитку економічної теорії, по суті робить неможливим подальший розвиток, відкидає спадкоємність, а отже, накопичення знань, розвиток науки.
Отже, закон діалектики, діалектичної логіки заперечення заперечення розкриває сутність революції в економічній теорії, її переходу на нову парадигму. З цих методологічних позицій стає зрозумілим, що неокласична економічна теорія, будучи величезним надбанням цивілізації, має в собі такі теоретико-методологічні підходи, які становлять не лише істотні досягнення сучасності, а й мають теоретичне і практичне значення для майбутнього, постіндустріального суспільства. Так, неокласична економічна теорія в центр предмета своїх досліджень поставила людину, яка на основі принципу раціональності через ринок здійснює ефективний розподіл обмежених ресурсів і забезпечує їх ефективне використання для досягнення своїх цілей. На відміну від класичної школи, яка ставила за мету виробництва багатство суспільства як джерело задоволення суспільних потреб, неокласична школа звернулась до людини, праця якої є джерелом багатства суспільства. Оскільки людина була суб'єктом ринку, то неокласики приділили велику увагу її поведінці, від мотивації до праці й економічної діяльності у широкому розумінні до оцінки результатів діяльності, економічного вибору при обмінах, прийняття багатоманітних коротко- і довгострокових рішень. Якщо класична школа приділяла увагу переважно об'єктивним факторам життєдіяльності людини, то неокласики зосередили увагу на суб'єктивному боці поведінки людей, на тих факторах, які активно впливають на неї та активізують її (стимули, ціни, доходи, ризики, переваги та очікування і т. ін.). Аналізуючи поведінку людей, неокласики піднімали і розкривали роль людини в економічному розвитку, в досягненні значних економічних результатів.
Історичний досвід показав, що неокласична теорія, поставивши людину в центр своїх досліджень, зробивши її предметом своєї науки, опинилася на магістральному шляху руху цивілізації, пов'язаному з переходом людства до постіндустріальної стадії, де істотно змінюється місце і роль людини у суспільно-економічному розвитку, а її розвиток стає самоціллю. Цілком зрозуміло, що згідно із законом заперечення це є тим позитивним і корисним, що слугуватиме і новій парадигмі економічної теорії.
Складний шлях пройшла теорія граничної корисності. Повне заперечення її на перших етапах, зі зростанням творчого характеру праці та економічного значення якості продукції змінилось її визнанням, перетворенням у системоутворюючу категорію неокласичної парадигми економічної теорії. Оскільки ці процеси поширюються і посилюються, то можна з упевненістю констатувати, що маржинальна теорія, тобто гранична корисність, і надалі відіграватиме важливу роль в економіці. Те саме можна сказати про теорію досконалої конкуренції, оскільки вона відкриває широкі можливості для аналізу основних категорій ринкової економіки (ціна, попит, пропозиція, рівновага і т. ін.), характеристики поведінки суб'єктів ринку, їх пристосування до ринкових умов, показує функціонування ринку як способу самоорганізації та самоуправління економічної системи. Особливим доказом життєвості теорії досконалої конкуренції став розвиток електронного типу ринкових відносин, який базується на нових, інформаційно-комунікаційних технологіях. Це не лише розширює масштаби інформації про товари і ціни на всіх або майже всіх ринках і дає змогу реалізувати своє право вибору найвигіднішого варіанта, а й прискорює процеси обміну при зменшенні трансакційних витрат. Отже, розвиток електронного ринку на базі інформаційно-комунікаційних технологій, властивих постіндустріальному суспільству, підтверджує життєздатність теорії досконалої конкуренції, її теоретичне і практичне значення для майбутнього суспільства.
Разом з тим аналіз показує, що в теорії і методології неокласичної школи, а особливо основної течії мейнстриму (mainstream), є чимало підходів і теорій, які не відповідають реаліям нової економіки і не спроможні адекватно відобразити реальні зрушення, які відбулись у процесі переходу людства на нову стадію суспільно-економічного прогресу. Всупереч реаліям життя, яке довело, що поряд з ринком, ринковим механізмом сучасна економіка не мислима без економічної ролі держави, а отже, й економічних відносин, які виходять за рамки ринкових, неокласична теорія і методологія, а тим більше основна її течія, спираючись на постулат, згідно з яким ринкова економіка-це єдина і природна, а відповідно, вічна форма суспільного виробництва, тобто для них поняття "економіка" і "ринок" - тотожні. "Ринковоцентричність"* цих напрямів економічної науки визначає не лише їх теоретичну обмеженість, а й практичну неповноцінність, оскільки штучно звужує поле економічної діяльності й економічного пізнання.
Сучасна економіка базується на поєднанні та взаємодії ринкових і неринкових відносин, ринкового механізму і державного регулювання. Як відомо, ринок, ринковий механізм не регулює ті галузі, які визначають науково-технічний процес або великою мірою залежать від нього (фундаментальна наука, освіта, екологія, глобальні проблеми, розвиток людини, її особистих якостей). Тут провідну і визначальну роль відіграє держава, яка свідомо, за допомогою прямих суспільних методів, організовує, координує і регулює ці важливі напрями діяльності. Вона, розподіляючи і перерозподіляючи ресурси, постає не як адміністративний фактор, а як суб'єкт господарювання, який реалізує об'єктивні економічні відносини, зумовлені сучасним рівнем продуктивних сил, ступенем розвитку суспільного виробництва. Водночас ринок, ринкові відносини відігравали і будуть відігравати велику роль у розвитку економіки. Вони визначають поведінку людей, диктують необхідність глибокого оволодіння ринковими методами господарювання, спрямовують людську діяльність.
Саме ринок і властиві йому механізми зумовлюють і ту обставину, що в центрі уваги економістів опиняються такі операції, як оптимізація, мінімізація та максимізація тих чи інших процесів і явищ. Неважко побачити, що всі ці методи є ефективними при розв'язанні конкретних ситуативних виробничих, транспортних чи управлінських проблем, тобто порівняно простих зв'язків і залежностей.
Але головним є те, що мейнстрим, ігноруючи історичний характер ринку, ринкової економіки, тим самим незаперечно свідчить про свою історичну обмеженість, адже він ігнорує ту незаперечну істину, що товарному виробництву передувало натуральне господарство, що натуральні позаринкові відносини досить поширені й у сучасному світі, особливо в країнах "третього світу". Бартер, натуральні відносини мали місце Й у перехідних постсоціалістичних країнах. Тому апологетика і абсолютизація ринкових відносин нічим не виправдані.
Більше того, катаклізми першої половини XX ст. досить рельєфно показали, що ринок як такий, властивий йому механізм ринкового регулювання був не в змозі протистояти Великій депресії початку 30-х років і спричиненому нею спаду виробництва, хаосу в економіці. Саме життя примусило доповнити ринковий механізм активною економічною роллю держави, державним регулюванням економіки. Досвід незаперечно довів, що лише держава може взяти на себе розвиток сфери послуг (освіта, наука, екологія, глобальні проблеми і т. ін.), тобто тих галузей економіки, які визначають розвиток людини і перехід людства до нової стадії суспільно-економічного розвитку. Це означало не втручання зовнішніх сил в економіку, а народження нового економічного суб'єкта, нових за своєю природою постринкових економічних відносин7.
Економічна діяльність держави спирається на таку міцну економічну основу, як державна власність, що породжує цілу сферу якісно нових економічних відносин, в яких держава виступає як дійсний представник загальнонаціональних інтересів, і вони значною мірою є постринковими, тобто відносинами свідомого регулювання економічних процесів у загальнонаціональному масштабі8. Це набуває вияву в регулюванні не лише економічних, а й екологічних, соціальних, гуманітарних проблем, у зростанні ролі не лише держави, а й громадських (некомерційних) організацій, у розширенні виробництва, розподілу і використання суспільних благ, особливо культурних цінностей, наукових знань, тобто всього, що пов'язане з розвитком людини, її фізичних, розумових і громадянських якостей. Отже, ринковий фундаменталізм, ринковоцентрична теорія свідчить про однобічний, обмежений погляд на сучасні економіку та суспільство і не забезпечує пізнання прогресивних зрушень у розвитку постринкових відносин і форм, які відіграють величезну роль у переході від індустріального до інформаційного (постіндустріального) суспільства. Вони, по суті, заважають і пізнанню закономірностей суспільно-економічного розвитку, Й усвідомленню широкими масами цих закономірностей, що так важливо в нашу інформаційну епоху.
Неокласична теорія зробила свій внесок у методологію економічної теорії, виробила аналітичний апарат наукового пізнання. Основні засоби і методи аналізу економічних процесів і явищ включають виявлення основних і загальних зв'язків і залежностей, формування наукових гіпотез, використання методу абстракції для структурно-логічного аналізу, побудову економічних моделей, перевірку і встановлення відповідності теоретичних висновків й узагальнень реаліям економічного і суспільного життя. Основна течія і така її форма, як економіко, поєднують позитивний і нормативний методи пізнання. Перший спирається на філософію позитивізму, хоча її прибічники всіляко заперечують зв'язок наукового пізнання з будь-якою філософією, мовляв, кожна наука сама собі філософія. Завдання науки, згідно з такою методологією, полягає не в дослідженні причинно-наслідкових зв'язків реальних явищ і процесів, а в систематизації фактів, окремих суджень чи положень, даних чуттєвого досвіду. Критерієм істини є два головні принципи позитивізму: верифікація, тобто перевірка гіпотези, теорії, і фальсифікація, тобто заперечення гіпотези, теорії. Будь-яка економічна гіпотеза чи теорія істинна, якщо підтверджується господарською практикою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина І. Становлення еволюційної парадигми економічної теорії“ на сторінці 1. Приємного читання.
