Націлені на поліпшення ліберальні цілі реформи в Україні дали настільки суперечливі результати, що це перетворило теоретичний парадокс у реальну проблему. Відмова від планування сприяла не збільшенню виробництва, а його глибокому занепаду; знищення системи всеохопного контролю за населенням зумовлювало не становлення громадянського суспільства, а зростання кримінальної і девіантної поведінки; відмова від монополії на зовнішню торгівлю обернулася стихійним вивезенням капіталу і природних ресурсів країни.
Аналізуючи непередбачувані результати макроекономічної політики, економісти вживають термін інституціональне пастка. Цей термін фіксує стійкі негативні інституціональні наслідки тих чи інших макроекономічних рішень16. Наприклад, інфляція в Україні, яка супроводжувала лібералізацію цін, зумовила масштабний і тривалий бартер. Причиною цього стало те, що при прийнятті макроекономічних рішень не враховувалася специфіка інституціонального середовища, яке склалося в Україні. Ігнорування умов, у які були поставлені ідеальні неокласичні моделі, призвело до неочікуваних, інколи прямо протилежних, результатів.
На відміну від інших напрямів економічної теорії, інституціональна теорія ставить у центр аналізу специфічні умови застосування моделей узагалі, причому як на мікро-, так і на макрорівні. Виходячи з обґрунтування неоінституціоналістів, що деякі "інституціональні пастки" пояснюються труднощами з находженням рівноцінної заміни учасникам угоди на мікрорівні, можна пояснити, наприклад, той самий бартер. Підприємство в структурі радянської економіки не мало особливих альтернатив у виборі постачальника і покупця. Після скасування директивного планування підприємства всередині виробничого ланцюжка перетворилися на заручників тих, які були ближчими до споживача16. Враховуючи безвихідність ситуації, покупець потенційно міг знизити ціну на продукт, який виробляло це підприємство, навіть нижче за собівартість. За збереження попередніх виробничих зв'язків обмежити опортунізм покупця давав змогу тільки перехід до бартерних розрахунків. Як показав досвід України, такий стан існує до появи інфраструктури посередників.
Виявленню обмежень щодо застосування моделей економічного розвитку, які виникають на мікрорівні, допомагає аналіз формальних і неформальних інститутів. До перших відносять закови, писані правила, а до других - звичаї, неписані норми і загальноприйняті умовності17. Працювати з формальними інститутами досить легко: інформація про них доступна і можливі досить швидкі зміни за допомогою вольових рішень. Розуміння пріоритетності змін у формальних інститутах відображає зміщення акцентів при реалізації другої хвилі реформ у колишніх соціалістичних країнах на основі "пост-Вашингтонського консенсусу'*18. Зокрема, на новому етапі реформ пріоритетними завданнями стали створення сприятливого інвестиційного клімату, забезпечення гарантій приватної власності, зміцнення структур корпоративного управління, розвиток приватних і суспільних регулятивних структур, підвищення ефективності роботи податкових органів. Тобто на відміну від реформ першої хвилі, які ґрунтувалися на копіюванні абстрактних моделей із немовби наперед відомим результатом - досконал оконкурентний ринок, реформи другої хвилі зумовлюють досягнення цього результату за допомогою зміни формування інститутів.
Разом із тим, як показує досвід України, "інституціональні пастки" виникають і в нових умовах, та не тільки внаслідок неадекватності формальних інститутів і механізмів примусу до використання їх розпоряджень, а й у результаті обмежень, які створюються неформальними інститутами. На практиці їх урахування є складнішим процесом, тому неформальні рамки діяльності за неоінституціонального підходу майже не беруться до уваги. А саме неформальні інститути найменше піддаються вольовим впливам, їх зміна має вкрай інерційний характер. Ще Т. Веблен писав із цього приводу: "Інститути - це результат процесів, які відбуваються в минулому, вони пристосовані до обставин минулого... Звичайний спосіб мислення має тенденцію продовжувати своє існування невизначено довго"19.
Виявлення обмежень, пов'язаних із неформальними інститутами, вимагає застосування наукових методів аналізу, які більше характерні для соціології та інших соціальних наук польових досліджень або роботи з історичними документами. Це зумовлено їх прихованим, імпліцитним характером. Визнання їх вимагає надання реформам не суто технологічного, а генетичного характеру, що означає перенесення акценту з бажаного кінцевого результату на дійсну "спадщину минулого". Неформальні обмеження аналізують переважно в рамках "старого" інституціоналізму й економіки узгодження. їх вивченню, на думку Г. Бггертсона, за допомогою неоівституціоняльної теорії перешкоджає переважно "теологічний" характер неокласичного підходу, прихильниками якого залишаються неоінституціоналісти, і відсутність не характерних для економічної теорії методів аналізу20.
Не менш важливим для успішного втілення реформ є врахування обмежень, які породжуються у середовищі учасників трансакцій владними відносинами. Більшість сучасних економістів зводять вивчення влади до питань примусу до виконання зафіксованих у законах розпоряджень, що означає ставити владу в контекст формальних інститутів державності. "Примусова політична організація, яка функціонує на постійній основі, називається "державною", - зазначає М. Вебер, - її адміністративний персонал успішно зберігає монополію на легітимне використання фізичної сили для забезпечення порядку"21.
Проте розуміння влади значно ширше, оскільки включає неформальні відносини, які складаються на основі звернення до силових структур держави, і пронизує найрізноманітніші сфери повсякденного життя. Такі локальні й неформальні відносини панування і підлеглості до останнього часу були поза увагою економістів. Це була, скоріше, прерогатива соціологів і політологів. Разом із тим вони є одним із найважливіших механізмів інертності та п равонаступництва в і петитуціональних змінах, що особливо яскраво виявляється в трансформаційній системі України.
Характерною особливістю неоінституціоналізму є посилання на різні, інколи протилежні, теорії. Але, оскільки жоден із напрямів інституціонального аналізу не дає змоги охопити весь комплекс обмежень - від неформальних і формальних інститутів до специфіки мікроекономічних умов, - такий підхід є виправданим. Більше того, основні інституціональні підходи мають різні предмети дослідження (точніше, вони володіють порівняльними перевагами в аналізі різних інституціональних обмежень), що спонукає до аналізу предметних областей, у рамках яких теорії володіють порівняльними перевагами. Тому одночасне звернення до частково взаємодоповнюючих, частково конкуруючих підходів дає змогу зробити їх взаємну критику експліцитною, а отже, перетворити її на фактор прогресу наукового знання. Адже сучасна економічна теорія має переважно "монологічну" природу: прихильники різних теорій інколи просто не слухають аргументів один одного. Тому, на думку окремих економістів, посилання на конкуруючі підходи є важливим кроком у напрямку до розвитку наукового діалогу, надає науці "поліфонічного" виміру22. Різноплановий характер інституціональних обмежень особливо стимулює поліфонічний аналіз.
У сучасній економічній літературі до "інституціональних пасток", які виникли в результаті ігнорування інституціональних обмежень, відносять поширення бартеру, неплатежів, ухилення від податків і корупції. І майже не приділяється увага ряду "пасток", зумовлених специфікою проведеної в Україні приватизації. На практиці це була реалізація одного з ключових пунктів "Вашингтонського консенсусу" - приватизації державної власності.
Основні етапи приватизації в Україні - "мала" приватизація, масова приватизація, грошова приватизація і "заставні" аукціони - припали на першу половину 90-х років. Проте нова структура власності не тільки не відповідає критеріям економічної ефективності, а й створює передумови для загострення соціально-економічних проблем у середньо- і довгостроковій перспективі. Згадаємо націоналізацію і перепродаж такого гіганта, як "Криворіжсталь", який є лише одним із проявів проблем, зумовлених потраплянням в "інституціональні пастки" приватизаційного періоду.
Прийняття рішення стосовно приватизації в Україні, як і в більшості колишніх соціалістичних країн, було продиктоване в основному "теологічними" міркуваннями, а реальні обмеження свідомо ігнорувалися. "Приватизація за планом" не могла їх передбачити, адже директивне і досить детальне планування застосовувалось як метод створення конкурентного ринку прав власності на виробничі активи. Симбіоз ринку (мета) і плану (засіб), що виник у результаті, дає змогу припустити, що автори програми приватизації посилалися на модель ринкового соціалізму О. Ланге, А. Лернера і Ф. Тейлора як її імпліцитне обґрунтування. Головне, що об'єднує неокласичну теорію і модель ринкового соціалізму, полягає в тому, що вони не помічають відхилень від абстрактного ідеалу. За висловом Дж. Отігліца, "у старих ідеологій" - і "правих", і "лівих" - багато спільного. І ті, й інші спираються не на раціональний аналіз, а на релігійний порох"28.
В умовах планової економіки оптимальні межі підприємства визначалися зовсім по-іншому, ніж в умовах ринку. Кожне підприємство було "вписане" у виробничий ланцюжок і приватизація кожної ланки цього ланцюжка окремо є економічною недоцільністою. На практиці підприємства, які були в технологічному ланцюжку далі від кінцевого споживача, перетворилися на заручників своїх більш вигідно розташованих партнерів. Роздільна приватизація ланок виробничого ланцюжка призвела лише до того, що власники, які були ближче до його початку (добування) і кінця (збут кінцевим споживачам) підприємств, отримали своєрідну ренту. "У момент лібералізації економіки, - відмічає В. Полторевич, - деякі економічні агенти отримують можливість вилучати додатковий дохід - перехідну ренту-виключно завдяки позиції, яку вони займають"24.
З теоретичного і практичного поглядів розумнішою альтернативою мала бути реструктуризація, тобто оптимізація меж підприємств, зокрема через позбавлення від непрофесійних і придбання профільних активів, як підготовчий до приватизації етап. "Теологічна" спрямованість програм приватизації в Україні завадила провести реструктуризацію перед зміною форм власності, а методи її реалізації не давали змоги вчасно скоригувати помилки. Облік обумовлених структурною плановою економікою обмежень можливий у разі виникнення в результаті приватизації "жорсткої" корпоративної структури, тобто ефективного контролю дій менеджерів з боку зовнішніх власників, аутсайдерів. У результаті ж "приватизації за планом" унаслідок її швидкого темпу і масштабності склалася "слабка" корпоративна структура25.
Масова приватизація в Україні створила передумови для розпорошення акціонерного капіталу серед багатьох індивідуальних власників. Ніхто з останніх не став власником достатньо великого пакета акцій, щоб контролювати дії менеджерів. Водночас на дії менеджерів не накладав обмежень і фондовий ринок, який переживав етап свого становлення. До сьогодні число підприємств, чиї акції регулярно котируються на фондовому ринку, в Україні менше, ніж у багатьох країнах Східної Європи. Послаблення або відсутність внутрішнього і зовнішнього контролю створили передумови для опортуністичної поведінки менеджерів, тобто максимізації ними власної корисності на шкоду інтересам акціонерів. У результаті малої приватизації на початку 90-х років XX ст. в Україні були зруйновані старі механізми контролю за менеджерами, а нові, у крайньому разі в коротко- і середньостроковій перспективі, не були створені. Адміністративний контроль з боку профільних міністерств і відомств став уже неможливим, а ринкові механізми контролю з боку акціонерів і фондової біржі ще не почали діяти.
Ситуацію, що склалася в Україні внаслідок реформ 90-х років, можна назвати "ні план, ні ринок".
Слабкість структури корпоративного управління в Україні мала історичний аналог в інших країнах. Згадаємо післявоєнну Японію, де одним із пріоритетних завдань американської окупаційної влади було розпорошення акціонерного капіталу традиційних японських корпорацій - дзайбацу. Уже в 1949 р. близько 70 % акціонерного капіталу належало приватним особам. Проте в результаті наступного перерозподілу акцій було поступово відновлено контроль за економікою з боку банків і великих корпорацій: у 1985 р. у їх власності було 42 і 25 % сукупного акціонерного капіталу, тоді як у приватних осіб - тільки 24 %26. Незважаючи на неефективний початковий перерозподіл, було відновлено "жорстку" структуру корпоративного управління.
Досвід Японії показав інший варіант реструктуризації - у рамках сімейних корпорацій, подібних до дзайбацу. Оскільки власник безпосередньо приймає всі ключові управлінські рішення, то опортунізм менеджерів або повністю виключається, або набуває форми відносин між батьком - засновником компанії і його синами-нащадками. Варіантів контролю за діями дітей значно більше, враховуючи інтенсивність сімейно-родинних зв'язків, які буквально "пронизують" управлінські структури. Цей варіант реструктуризації не слід відкидати і для України, але варто враховувати низку обмежень, як універсальних, так і специфічних для нашої країни. З одного боку, сімейна структура в Україні слабкіша, ніж в азіатських країнах, спостерігається навіть криза традиційної сім'ї. До того ж "сімейний" варіант реструктуризації фактично переносить основні конфлікти на момент успадкування. За наявності кількох нащадків виникає ще більше перепон для розвитку суспільного бізнесу. Навіть у випадку ідеальної сім'ї число її членів, у стосунках між якими виключений опортунізм, значно менше необхідного для управління великою фірмою. З іншого боку, в довгостроковій перспективі "сімейна" реструктуризація може стати основою для розвитку мережевого капіталізму27.
Автори української програми приватизації покладали великі надії на можливість перерозподілу акцій після першої масової приватизації, який здатний скоригувати помилки, допущені в процесі її здійснення. Такі надії ґрунтувалися на теоремі Коу-за, згідно з якою первинний розподіл прав власності не значний унаслідок можливого вільного обміну прав власності в наступному. Але при цьому не було достатньою мірою враховано обмеження, пов'язане з величиною трансакційних витрат, які виникають при обміні правами повноваження. Тобто в момент прийняття рішення про приватизацію слід ураховувати взаємозв'язок між основними параметрами інституціонального середовища і величиною трансакційних витрат. Недостатнє врахування його в Україні призвело до переконання ініціаторів приватизації в тому, що спочатку необхідно провести приватизацію, а потім інституціональні реформи, в тому числі стосовно фондового ринку і захисту прав власності, хоча на початку 90-х років XX ст. про це попереджали всесвітньо відомі економісти (В. Андерефф, Я. Корнаї, Дж. Стігліц та ін.). "Перш за все, має існувати фінансовий ринок, що добре функціонує, - писав Дж. Стігліц, - а також юридичні обґрунтування для процедури банкрутства і примусу до виконання контрактних зобов'язань"28. Ігнорування обмежень, зумовлених високими транс-акційними витратами, не виправдало надій на перерозподіл власності легальними методами, тобто за допомогою здійснення угод на фондовому ринку. Досвід України показав, що в пост-соціалістичних країнах первинний розподіл прав власності має вагоме значення і відіграє вирішальну роль стосовно моделі корпоративного управління.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Інституціональні пастки" трансформаційного періоду“ на сторінці 1. Приємного читання.
