Транс акційний підхід до вивчення економічних організацій спирається на ідеї Р. Коуза. З позицій цього підходу організації є засобом скорочення трансакційних витрат. Акцент робиться не на стадії укладення, які є центром уваги теорії відносин між агентами, а на стадії виконання контрактів. 6 одній із гілок цього підходу головною пояснювальною категорією є витрати виміру кількості та якості товарів і послуг, які передаються в угоді. Тут можна назвати праці С. Чена, Й. Барцеля і Д. Нор-та6. У центрі уваги школи, яку очолює О. Вільямсон, є проблема "регуляційних структур" - механізмів для оцінки поведінки учасників контрактних відносин, вирішення виниклих суперечок, адаптації до неочікуваних змін, застосування санкцій до порушників. Кожній угоді, на думку О. Вільямсона, відповідає свій тип регуляційних структур, які краще за інших забезпечують її виконання6.
Перелічені підходи в рамках нової школи є показниками її впливу і поширення в останнє десятиріччя, що свідчить про утвердження неоінституціональної теорії як "законної" частини основного корпусу сучасної економічної науки.
Важливим аспектом дослідження неоінституціоналізму є аналіз окремих питань, які стосуються взаємодії, з одного боку, структури і функціонування інститутів ринкової економіки, а з іншого - політики, яка проводиться в їх рамках, і ефективності її інститутів з акцентом на наслідках для довгострокової динаміки виробництва. Світовий досвід розвитку економіки показав, що на визначеному рівні зрілості економічні механізми роблять довгострокове економічне зростання неминучим. Основна причина самопідтримуючого характеру зростання - об'єктивне бажання виробників максимізувати прибуток, а споживачів - краще жити. У довгостроковому плані цих цілей неможливо досягти шляхом перерозподілу національного доходу, який залишається на одному рівні. Розвиток вимагає зростання виробництва.
Політичні сили, які приходять до влади, мають активно сприяти зростанню, а інакше у демократичних країнах через конституційно встановлений період часу шляхом демократичних виборів утратять свої позиції. Це ж стосується і недемократичних країн, де владу можна зберегти довше і втратити її під сильним політичним тиском вуличних протестів (Україна кінця 2004 початку 2005 p.), але тим глибшою буде в кінцевому підсумку криза політичного керівництва, при цьому країна може бути втягнута в пучину хаосу з негативними наслідками для населення й економіки. Разом із тим не можна виключати того, що уряд може проводити ефективну політику, спрямовану на досягнення цієї мети.
Економічна політика (бюджетно-податкова, грошово-кредитна, промислова або торговельна), яка проводиться урядом або незалежним центральним банком, може бути свідомо орієнтована на досягнення інших пріоритетних цілей на шкоду економічній динаміці, яка розглядається як другорядне питання. Інколи така політика виправдана, особливо коли йдеться про відновлення фінансової й економічної рівноваги. Але в інших випадках, як це було продемонстровано в Україні в 1990-х роках, це означає змішування інструментів економічної політики з її цілями7.
Із суто економічного погляду очевидно, що метою є забезпечення соціально-економічного розвитку, який включає і економічне зростання per se. Такі категорії і процеси, як бюджет.
інфляція, приватизація, обмінний курс, відсоткові ставки, податки і т. ін., є просто інструментами, які сприяють досягненню цієї високої мети. їх змішання в економічній політиці, як переконує досвід України, може коштувати дорого. У більш широкому контексті (враховуючи, що свобода і демократія - це незалежні цінності) виникає дилема того, що чому має підкорятися. На думку А. Сена, "свобода - не тільки головна мета розвитку, а й один із найважливіших його інструментів"8. Це правильний підхід, оскільки він робить акцент на позитивному зворотному зв'язку між свободою і розвитком. Але проблема полягає в тому, що така синергетика виявляється лише в довгостроковій перспективі.
Разом із тим окремі країни (Китай, В'єтнам, Лаос) демонструють розумну політику розвитку в умовах досить обмеженої демократії, забезпечуючи ефективну економічну політику і швидке зростання виробництва, яка дає важливий результат - підвищення життєвого рівня людей. Водночас цього не можна сказати, наприклад, про Узбекистан і Туркменістан, в яких згадана політика не проводиться. А можливо, краще розвивати свободу і демократію, навіть якщо вони не сприяють реалізації ефективної політики, спрямованій на підтримку економічного зростання? Подібна ситуація спостерігається в Україні, де інституціональна слабкість молодої політичної демократії і громадянського суспільства заважає проведенню розумної, орієнтованої на забезпечення економічного зростання, політики і негативно відображається на функціонуванні з так важко створюваних інститутів ринкової економіки.
У виборі ефективної економічної політики слід ураховувати регіональний аспект створення і розподілу доходів, оскільки політика (перерозподілу ВВП у часі і просторі, скоріше, може викликати незадоволення, ніж сама динаміка виробництва. Інколи в період відносно різкого зростання виникає більша кількість соціально-економічних проблем, що зумовлено прагненнями перерозподіл ьчих процесів. Слід ураховувати, що незадоволення, на перший погляд, несправедливим розподілом плодів зростання може бути сильнішим, може мати негативні наслідки у довгостроковому періоді. Несправедливий розподіл доходу (або, точніше, його реального приросту), завдає шкоди не тільки із соціального погляду, а й суто прагматичних причин, оскільки стримує підвищення ефективності економічного зростання, повертається через певний період проти тих, хто від нього виграв на початку.
Виходячи з досвіду світового розвитку економіки, можна стверджувати, що очікування темпів зростання зазвичай перевищують реально досягнуті. Це призводить не тільки до соціальної напруженості у суспільстві, а й до наукових і політичних дебатів. Адже часто політики й економісти намагаються переконати суспільство у тому, що вони можуть досягти визначених цілей, а потім шукають винних у своїх провалах. Особливо помітні ці симптоми в Україні, де очікування стосовно масштабів і темпів зростання виробництва і споживання набагато перевищили достатньо скромні, як засвідчила практика, реальні результати. Україні не вдалося уникнути розчарувань, як, наприклад, Китаю, де ВВП подвоювався кожні десять років, і незадоволення тут може бути пов'язане лише з розподілом плодів цього зростання і певними зовнішньоекономічними факторами, які впливають на формування китайського суспільства.
Зрозуміло, що період фундаментальних системних змін, яких зазнала Україна, був специфічним, а тому багато явищ передбачити було надто важко. Це може частково пояснити великий розрив між надто оптимістичними заявками й очікуваннями, з одного боку, і реальністю - з іншого. Тому тут можна говорити про величину помилки в сьогоднішніх припущеннях.
Виділяючи джерела економічного зростання на сучасному етапі структурної трансформації економіки України, необхідно враховувати такі фактори.
По-перше, послідовне підвищення ефективності розподілу на основі кращого використання ресурсів. Це вимагає постійних зусиль зі стимулювання творчого початку в підприємництві, відповідного використання на мікрорівні, а також заходів із поліпшення якості корпоративного управління.
Проте суттєвою відмінністю між Україною як державою з перехідною економікою, що е в епіцентрі глибоких структурних й інституціональних реформ, і розвинутими країнами полягає в річних темпах зростання ВВП. Якщо для останніх 1- 2 % - це достатнє зростання для стимулювання зайнятості й зменшення безробіття, то в Україні без спеціальних заходів, спрямованих на боротьбу з безробіттям, зайнятість почне реально зростати тільки в умовах зростання ВВП не менше 4 %.
По-друге, важливим є фактор відродження після періоду глибокого спаду, зумовленого трансформаційним шоком і рецесією, схильності до заощадження і нагромадження капіталу. Збільшення нагромадження необхідне для підтримання на високому рівні довгострокової динаміки економічного зростання, особливо в ситуації, коли багато резервів, які лежать на поверхні й стали доступними під час трансформації, вичерпуються. При цьому важливо не тільки стимулювати внутрішні заощадження, а й залучати - у відкритому економічному середовищі - зарубіжні нагромадження у формі портфельних, і перш за все прямих, інвестицій. Останні створюють нові виробничі потужності, які часто різко підвищують конкурентоспроможність економіки країни-реципієнта і її експортний потенціал, таким чином сприяючи економічному зростанню, орієнтованому на експорт. Зрозуміло, не варто применшувати й інші фактори: роль обмінного курсу і торговельної політики, прямих зарубіжних інвестицій у створенні капіталу і сучасних виробничих потужностей. Проте в умовах розвитку ринкового середовища насамперед не вимагається підвищення ефективності використання будь-яких вкладів, які можна акумулювати в масштабах країни.
Досвід України доводить, що коли проводилась у цілому правильна економічна політика як на макро-, так і на мікрорівні. темпи зростання були помітно вищими. Подібні можливості (і загрози) існуватимуть і в майбутньому. Але рівень темпу зростання, ближчий до 6 або до 3 %, залежить від якості політики розвитку.
У довгостроковому періоді ефективність використання наявного капіталу України має постійно зростати, тоді як темпи інвестицій можуть і повинні зростати в межах, встановлених бар'єром споживання. Отже, в перспективі єдиним доступним способом прискорити темпи економічного зростання буде підвищення ефективності за обмеження відносного тягаря, який покладено на національний дохід нагромадженням, тобто частка інвестицій у ВВП не повинна більше зростати. Тільки тоді економіка України вступить у фазу дійсно інтенсивного зростання на відміну від періоду домінуючого екстенсивного зростання.
Велика перехідна депресія 90-х років XX ст. в Україні довела, що однобічна орієнтація на лібералізацію (цін, торгівлі, входження на ринок і виходу з нього) і приватизація за ігнорування важливої ролі створення інститутів для ефективного функціонування і розвитку ринкової економіки обійшлася країні надто дорого. Подібний рецепт, як довели економісти, не достатній для створення ринкової економіки, яка б розвивалася динамічно0. Безповоротними для України були втрачені обсяги виробництва, величезні соціальні втрати у вигляді масового безробіття і маргіналізації.
Сучасний економічний розвиток довів важливу роль інститутів, особливо в перехідний період. Старі інститути мають бути зруйновані або відмерти, але їх місце мають зайняти нові інститути, створення яких - кропіткий процес, який потребує постійного втручання держави, що сама є одним із важливих інститутів у процесі фундаментальних змін10.
Інститути у вузькому розумінні - це правила економічної гри (в цьому випадку ринкової), встановлені законом і організаціями, які забезпечують дотримання цих правил усіма економічними суб'єктами, використовуючи стимули, винагороди і покарання. Це, власне, державні та недержавні організації, підприємства державного сектору, що зникає, і приватного сектору, що зростає, внутрішні і зовнішні агентства, які оперують у відкритій ринковій економіці, фінансові посередники і брокери, а також домашні господарства.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10. Теорія неоінституціоналізму“ на сторінці 2. Приємного читання.
