Розділ «Кредо віри (стаття до Дня Незалежності 2012 року)»

Ми будуємо Україну в умовах плюралізму і не маємо права на політику «вогнем і мечем», якою будувалися в далекі часи всі держави Європи — від Іспанії часів Реконкісти до Польщі часів пацифікації.

У сьогоднішній Україні люди мають повне право на будь-які переконання — на жаль, навіть антиукраїнські. Але права управляти державою, нав’язувати продовження громадянської війни, породженої минулим, права далі калічити співвітчизників, та ще й за державний кошт, — їм давати не можна!

Сто разів права Ліна Костенко — непокаране зло регенерує себе! Моральний осуд і каяття мають припинити деградацію проекту Європейської України. Скелети минулого у кривавих будьонівках не повинні позбавляти нормального життя 46 мільйонів українців.

Повторюся: проблема не у відмінностях Сходу і Заходу України. Традиції свободолюбства одеситів, харків’ян та дніпровців нічим не слабші за львівські та волинські. Просто одній частині України пощастило жити у просвіченій монархії від Львова до Венеції, де працювали українські школи, об’єктивні суди і обирали парламент, іншій — довелося виживати в царській деспотії, де «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

Географічно-політичні відмінності є в усіх великих європейських країнах — у Німеччині, Італії, Іспанії, Франції. Але в них є спільне бачення майбутнього. І в нас, в Україні, проблема не в регіональному протистоянні мов чи конфесій, а в антагонізмі двох моделей майбутнього — демократії і деспотії, конкуренції вільних людей і концтабору з «мудрим» вождем. Сьогодні цю різницю видно як ніколи добре. Ми знову в глухому куті тоталітарного устрою. Останні події свідчать, що все навіть гірше, ніж за часів Кучми.

Після останніх президентських виборів повзуча реставрація радянщини в одежах стабілізації від пам’ятників Сталіну і танців із червоними прапорами перейшла в необмежену владу кримінальної олігархії, яка використовує всі державні структури для придушення та пограбування суспільства.

Все, крім Церкви, обкладається даниною для Хана (третя буква з певного часу — вже не «н», а «м»), та й то, якщо Церква курить фіміам Духінтерну про єдність «ординського миру».

Саме цей союз тоталітарної, антиукраїнської по суті ідеології та кримінальної практики влади — головний виклик у 20-ту річницю відновленої України.

Проте не варто впадати у відчай. Історія — мудрий учитель. Якось у спогадах Марка Поло я прочитав, що тогочасні (а це ХІІІ століття) китайські злочинці, настрахані жорстокими тортурами за порушення закону, носили з собою отруту, яку негайно ковтали при затриманні. Але тогочасні охоронці порядку знали про це і носили з собою кавалок собачого лайна, який вправно запихали в горлянку затриманого злочинця, аби той відригнув отруту.

Спостерігаючи за Януковичем і його клептократами, дедалі більше переконуюсь, що вони виконують роль цього специфічного антиотрутного засобу, під впливом якого хворе українське суспільство має нарешті очиститися від отрути ординської моделі України.

Найголовніше — відкинути страх, байдужість і зневіру. Я зневажаю Ющенка не так за бездіяльність на посаді, як за те, що він продав українофобам шкіру вбитого Майданом Дракона. Відчуття, що все продається і всі бояться, — живильне середовище для неосталіністів. Тому вони так шаленіють, коли хтось має тверді переконання і під тиском погроз обирає не втечу, а тюрму.

У цьому контексті арешт Тимошенко, неможливість знищити її авторитет і відданість справі — початок кінця режиму.

Хоча, як кажуть математики, це необхідна, але не достатня умова для відродження України.

Наслідком її колоніального статусу впродовж століть стала схильність громади до простих вирішень складних проблем, бажання перекласти відповідальність за зміни на вождів. Навіть вибух народної енергії в Помаранчевій революції змінив лише персони у владі, але мало змінив саме суспільство. Влучно писав про це есеїст Юрій Прохасько: «Повіривши в магію Майдану, ми подумали, що вона забезпечить нам рух, ніби вітер подув у вітрила, і човен помчить сам. А треба було гребти».

Найголовнішим сьогодні (як і вчора) є не стільки особа лідера опозиції, скільки створення ефективного громадського контролю над роботою політиків. Європейська Україна починається з кожного. Це країна, де громадяни хочуть бути вільними і готові щоденно боротися за це з будь-якою владою. Бо коли в пилососі мішок з пилюкою повний — його чистять. Зрозуміти це легко. Важче — щоденно діяти.

Часи сліпої віри в яскравих вождів мають відійти в минуле, поступившись раціональному діалогу народу-працедавця і найманої команди реформаторів. Уже не досить демонструвати маразм і мегакорупцію влади Януковича. Потрібен конкретний, розписаний поквартально План євроремонту України, який об’єднана опозиція повинна пред’явити суспільству.

Звичайно, в цій програмі має бути і ствердження української ідентичності, політичних свобод, верховенства права, економічної конкуренції. Але я дуже хотів би, щоб базою для нашого євроремонту став не тільки валовий національний продукт, а й Валовий Національний Оптимізм, любов, щастя.