Пояснення при цьому мало "структурний" характер, оскільки саме соціопол ітичні структури справляють вплив на ринок і навіть формують його, а потім (можливо, у вирішальній мірі) визначають характер ринкових переваг. На відміну від економік відсталих країн, які функціонують у ролі периферії стосовно економічних центрів, економіка промислово розвинутих країн є "самопідтримувальною". Сили світового ринку забезпечують підтримку такої небажаної "рівноваги". Звідси випливає висновок: оскільки "нормальне" функціонування ринку гарантує лише відтворення названої залежності, необхідні державні заходи, спрямовані на її подолання.
Ключова практична рекомендація теорії була зведена до рекомендації проводити індустріалізацію на основі імпортозаміщення. Довгострокові висновки разом з тим мають більш фундаментальний характер. На відміну від схеми Д. Рікардо аргументація Р. Пребіша підкреслює, що структура міжнародної торгівлі визначається істотною (а може, навіть переважною) мірою політичними рішеннями, а тому і зміни її можна досягти шляхом виявлення політичної волі. Або, в більш загальному формулюванні, залежність структури "світового ринку" від світової політичної структури є сильнішою, ніж залежність зворотного характеру.
Викладена ключова теза була підхоплена і стала центром уваги великої кількості економістів та представників інших соціальних наук, перш за все у Латинській Америці, а також у країнах Карибського басейну, в Індії і Африці. Вона також опинилась у центрі уваги спеціалістів у галузі соціальних наук, які працювали в Європі та Північній Америці й займалися проблемами країн, які нині називають країнами "третього світу" (X. Зінгер, У. Ростоу, А. Франс та ін.).
У 1960-ті роки на основі тези Р. Пребіша виникла доктрина, яка отримала назву dependista, оскільки робила акцент на "залежне" (dependent) становище периферійних районів (порівняно з більш "автономними" зонами) у рамках більш широкої системи економічних зв'язків. Основним об'єктом критики прихильників цієї доктрини стала панівна теоретична модель основної течії, яка отримала назву "теорія модернізації", або девелопменталізм".
Зміст останнього полягав у тому, що девелопменталісти основну увагу приділяли питанню про те, як "відсталі" країни зможуть включитися в процес "розвитку".
Девелопменталісти у своїй теорії спиралися на кілька припущень. Розвиток обумовлений визначеною комбінацією характеристик, властивих країні. Всі країни можуть рухатися по єдиній траєкторії розвитку, як тільки зможуть забезпечити необхідну комбінацію характеристик, - у цьому розумінні ця доктрина вирізнялася вірою в можливість удосконалення світу. Є певна послідовність розвитку. Праця У. Ростоу "Стадії економічного розвитку" (1960) започаткувала теорію стадій. Навколо цих ідей розгорілася дискусія.
"Друге покоління" теоретиків, які займалися проблемою периферії, - прихильники доктрини "залежності" - спрямували вістря критики проти "девелопменталістів", хоча багато з останніх до того часу вже визнали справедливість певного державного втручання в економіку. До другого покоління дослідників слід віднести насамперед економістів з країн Латинської Америки - Ф. Кордозу, Т. Душ-Сантуш, С. Фуртадо, Р. Мауро Маріні, О. Зункеля, Р. Ставенхагена. їх ідеї підтримали й дослідники інших країн - Л. Бест (Тринідад), С. Амін (Єгипет) і У. Родні (Гайяна). Всі ці вчені так чи інакше виступили проти положень теорії модернізації, і особливо проти уявлення про те, що країни "третього світу" мають "повторити" європейсько-північноамериканську модель розвитку шляхом більш або менш точного копіювання політичного курсу, який продовжується в цей час (або проводився в минулому) тими країнами, приклад яких можна назвати "успішним".
Особливістю теорії, яка розроблялася латиноамериканськими вченими з позицій національного реформізму, було те, що спочатку об'єктом аналізу завжди був зовнішній фактор, хоча розуміння місця і ролі цього фактора змінювалося. На початку 60-х років - розроблялася симетрична стратегія внутрішнього й експортного виробництва, політики перерозподілу доходів, принципів регіонального планування і нових характеристик споживання. У 60-70-ті роки найважливішим на найближче десятиріччя було забезпечити через індустріалізацію і соціально-економічні перетворення мінімальні фізіологічні та економічні блага людині "третього світу". Автори цієї концепції завжди підкреслювали надкласовий загальнонаціональний підхід до вирішення основних проблем.
Головною проблемою теорії була оголошена розробка критерію розподілу ресурсів. її автори виступили проти панівного в західній економічній літературі класичного положення про порівняльні витрати (відносні переваги), яке обґрунтував ще Д. Рікардо. Латиноамериканські економісти заявляли, що світовий ринок через критерії порівняльних вигід не забезпечує найкращого розподілу ресурсів і добробуту всіх партнерів, а нав'язує, наприклад, відсталим країнам постійну тенденцію до нерівноваги. Р. Пребіш і С. Фуртадо визнали, що аналіз слаборозвинутості, її динаміки, стану зовнішньої залежності, впливу попиту периферійної економіки на результати науково-технічних досліджень у розвинутих країнах показав уразливість розуміння поняття "оптимальний розподіл ресурсів". Автори теорії вважають, що слаборозвинуті економіки утворюють субсистеми, поведінку яких не можна повністю виявити, якщо не мати гіпотези стосовно структури, функціонування глобальної системи або у крайньому разі деякі гіпотези про відносини між системами, "які породжують та імпортують технології або нові зразки поведінки"82. Відмова від традиційної догми про беззаперечність міжнародного поділу праці на основі статичного розуміння принципу "порівняльних витрат" увійшла в історію економічної науки країн, що розвиваються, як одне з досягнень латиноамериканських економістів.
На основі цих нових теоретичних положень взаємовідносини між "ядром" і "периферією" стали визначатись як описання "осьового" поділу праці в капіталістичному світі економіці. "Ядро" і "периферія" стали розумітися не стільки як взаємопов'язані географічні зони, скільки як взаємопов'язані процеси, які набувають відображення в географічній концентрації. Одним із головних наслідків цих процесів є формування держав у межах міждержавної системи. Під міждержавною системою можна розуміти політичну надбудову капіталістичного світу-економіки. Цей світ-економіка є історично сформованою соціальною системою, соціально зумовленим цілим, яке оформилося внаслідок різних обставин своєї історії. Вся ця структура розглядається як детермінант параметрів капіталістичного світового ринку.
У міру інкорпорації в цю систему нових географічних зон більшість із них набули периферійного статусу. Це означає, що різні механізми (політичні, фінансові і культурні), які діють у світовому масштабі, роблять для окремих підприємців вигідним такий географічний поділ виробничого процесу, за якого в деяких географічних регіонах виникає нетрадиційно висока концентрація периферійних процесів (тобто процесів, які вимагають великих затрат праці та використання порівняно дешевої робочої сили). Це зумовлено втягуванням робочої сили в цих регіонах у сімейні (як правило, реорганізовані) структури, в рамках яких доходи, отримані людиною протягом її життя від праці за наймом, становлять лише незначну частку сукупних реальних доходів.
Незважаючи на те, що державна політика може справляти вплив на описані взаємозв'язки, здатність будь-якої окремої держави вплинути на ситуацію обмежена, і тому її позиція в міждержавній системі значною мірою залежить від змін балансу сил. У міждержавній системі періоди панування єдиної держави-гегемона передбачено чергуються з періодами гострої конкуренції між кількома могутніми державами.
Крім того, можливість держав впливати на процес "периферизації" розглядається як функція циклічних ритмів світу-економіки, у рамках яких, як вважають, змінюються періоди експансії і стагнації.
Регулярні циклічні ритми і зміна умов міждержавної системи зумовлюють безперервні, але обмежені за масштабами зміни економічної ролі конкретних географічних зон у рамках системи, не обов'язково зачіпаючи базову структуру взаємозв'язків між "ядром" і "периферією".
Латиноамериканські економісти стверджували, що географічна концепція різноманітних господарських процесів є три-модальною, а не бімодальною, оскільки за всіх часів були та є також напівпериферійні зони, під якими розуміються регіони з приблизно рівним співвідношенням господарських процесів, характерних для "ядра" і для "периферії".
Своєрідність їхніх поглядів відображено і в іншій проблемі - планової індустріалізації. В теорії "периферійної економіки" було розкрито особливості процесу заміщення імпортованих товарів у різних галузях, досліджено темпи і фактори зростання економіки латиноамериканських країн та розглянуто методи економічного програмування. Було доведено, що слаборозвинутість "третього світу" і зростання розвинутих країн - взаємопов'язані явища, а тому необхідні політико-економічні рішення, які дадуть змогу перейти до програмування розвитку на новому "орбітальному рівні".
Розробка гіпотези і критерію економічного розвитку, методів оцінки ефективності заміщення імпорту є ще одним досягненням теоретиків периферійної економіки.
Р. Пребіш увів в аналіз категорію надлишку. На його думку, останній тісно пов'язаний з технічним прогресом, який у процесі нагромадження капіталу виявляється у постійному впровадженні нової техніки і зростанні продуктивності порівняно з технікою, яка використовувалась. Саме визначення цієї категорії, як "результату зростання продуктивності праці, який, не поширюючись на робочу силу, залишається на підприємстві як результат використання засобів виробництва"33, Р. Пребіш дав у праці "Глобальна криза капіталізму і трансформація теорії" (1984). На його думку, приріст національного багатства відбувається в результаті впровадження у виробництво нової високопродуктивної техніки, яка її власникам приносить додатковий дохід, поза винагородою за діяльність, ініціативу і ризик, на який вони йдуть. Він зазначає, що головна проблема країн, які розвиваються, - імітація характеру споживання у розвинутих країнах. Це зводить нанівець частку "надлишку", яка йде на нагромадження. Якби надлишок повністю використовувався на нагромадження, прискорилися б темпи залучення у виробництво робочої сили.
В умовах динамічних змін світової економіки, практичної відчутності мобільності факторів виробництва і повільного розвитку галузей, на думку Р. Пребіша, для поглинання надлишку робочої сили вигоди зростання продуктивності на "периферії" переводяться у центри, які утримують їх у себе. Таким чином, щоб досягти підвищення рівня доходу в сировинному виробництві латиноамериканських країн, потрібно не тільки підвищити продуктивність, а й ліквідувати надлишок робочої сили у промисловості та суміжних галузях. А ці проблеми можна вирішити тільки шляхом індустріалізації та розробки нових принципів та критеріїв її здійснення.
На відміну від "центру", де саме інвестиції розглядаються як динамічний фактор в економічних коливаннях циклу, на думку дослідника, на "периферії" цей фактор - експорт. "Периферія" не має можливості так регулювати експорт, як "центр" - інвестиції, тому вона має перейти від регулювання експорту до політики індустріалізації. Це означає, що Р. Пребіш, на відміну від короткострокової політики кейнсіанського регулювання, закликав до довгострокової структурної політики розвитку, яка дасть змогу прискорити темпи економічного зростання і перерозподіл доходів на користь найменш забезпечених прошарків населення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Латиноамериканські концепції периферійного розвитку“ на сторінці 2. Приємного читання.
