Інший напрям практичної еволюції принципів "Вашингтонського консенсусу" більш критичний і меншою мірою відповідає цілям започаткованих перетворень. Його ідеї пов'язані з домінуючим впливом груп тиску на політику уряду. Цей напрям еволюції був нечітко закладений у самому "Вашингтонському консенсусі", який, якщо і згадував про необхідність забезпечити політичну підтримку уряду реформаторів, основні надії у цій сфері покладав на власників приватизованих підприємств148. Саме остання ідея набула найбільшого розвитку і стала домінуючою в рекомендаціях національним урядам. Указуючи на необхідність збереження і зміцнення економічного суверенітету країни, М. Єршов підкреслює обов'язковість активнішого використання економічних механізмів і коригування підходів, які застосовуються в сучасний період. "Бюджетна, грошово-кредитна і валютна політика має насамперед ґрунтуватися на внутрішніх джерелах і механізмах розвитку, спираючись на вітчизняний бізнес, який мав стати реальною опорою держави у ході реалізації заходів щодо зміцнення економіки і спрямованих на забезпечення національних пріоритетів та створення умов для стійкого економічного зростання"144.
Друга важлива ідея цього напряму - необхідність збереження ролі лідера (якщо скористатися термінологією ігор) у взаємовідносинах із групами тиску. Ці рекомендації, на нашу думку не зовсім обґрунтовані, зокрема щодо країн СНД. Досвід проведення економічних перетворень в Україні також показав, що "консенсус еліт" за провідної ролі економічних груп тиску значно менш трудомісткий і більш привабливий для суб'єктів у прийнятті політичних рішень із погляду забезпечення політичної підтримки (та й матеріального добробуту), ніж пошук шляхів побудови "консенсусу в ім'я реформ".
Модель, яка вимальовується з ідей підлеглості уряду групі тиску, окремі дослідники називають "корумпований капіталізм"145. Для такого суспільства характерні дві особливості: 1) така модель достатньо чітко відображає ключову рису - широкомасштабний пошук політичної ренти, одна з найбільш деструктивних форм якої-корупція; 2) така модель відрізняється від "азіатської моделі", в якій симбіоз держави і бізнесу сприяв значно меншим масштабам вишукування політичної ренти. Як підкреслює Д. Родрік, у західній економічній літературі немає пояснення цього парадоксу148. Описана модель найчастіше асоціюється з країнами Латинської Америки, де корупція розглядається як один із ключових факторів, що підриває потенціал їхнього економічного зростання147. Окремі принципи, на нашу думку, характерні сьогодні для більшості країн СНД, включаючи Україну і країни Південно-Східної Європи. Загальнонародний протест під час виборів Президента України у 2004 р. був протестом саме проти життєвості цих принципів у соціально-економічному розвитку країни.
Втілення в життя принципів "корумпованого капіталізму" зовсім не означає неможливості розвитку. З досвіду України і латиноамериканських країн, де в останні роки спостерігається позитивна динаміка зростання економіки (в Україні з 2000 р.), видно, що незначний потенціал розвитку наявний. Однак ні прихильники державного активізму, ні прихильники ліберальних поглядів, у тому числі монетаристи, не вважають втілення в життя подібних принципів оптимальною моделлю. Якщо порівняти цю модель із "Вашингтонським консенсусом", то, безумовно, остання має значні переваги. "Консенсус в ім'я реформ", що передбачає ліберальну роль уряду в економіці, має вищий потенціал трансформації, яка характерна для більшості країн Центральної і Східної Європи. Проте і за збереження теперішньої позиції уряду ("консенсус еліт") щодо України є теоретична ймовірність перейти до "азіатської моделі", яка вважається в останні роки респектабельною. У реальній практичній діяльності урядів, зрозуміло, можливий і варіант подальшої маргіналізації за зростаючого втручання держави в економіку, але навряд чи хто з економістів стане пропонувати його до реалізації.
Уточнимо і популярну тезу критиків про те, що створені ринкові господарства у процесі реалізації "Вашингтонського консенсусу" в більшості країн, які розвиваються, "не працюють". Більше того, окремі з них стверджують, що в жодній із високо-розвинутих країн неоліберальний підхід ніколи не переважав. "Не можна забувати, що Великобританія, яка подарувала світові А. Сміта з його ідеями свободи торгівлі, створила свою промислову величність завдяки суворому протекціонізму. Ще більшою мірою це стосується США, які з часів боротьби за незалежність захищають свою економіку протекціоністськими обмеженнями"148. Але наведені приклади не розкривають ступеня лібералізму, зміст якого - "це теорія і практика рео>орм в ім'я індивідуальних свобод перед лицем невизначеності"149. А отже, в лібералізму немає і не може бути заданої головної ідеї. Перед лицем абсолютизму його головним ідеалом є свобода, обмежена лише законами, перед лицем ринкового капіталізму- це повна реалізація громадянських прав (із позицій необхідності створення таких умов усередині країни протекціонізм виправданий), перед лицем "рабських ланцюгів" сучасної бюрократичної держави (за М. Вебером) - боротьба за оптимальне, якщо не мінімальне, втручання держави. І коли з цих позицій говорити про країни, що розвиваються, то в них і згадки немає про лібералізм - основу ринкового господарства, а отже, і саме ринкове господарство. Адже проголошення урядами будь-яких країн вірності принципам ринку ще не створює ринкового господарства.
Важливе завдання урядовців у цей період - оптимізувати і спрямувати дію бюрократичної держави в русло сприяння розвитку ринкових умов. Це стосується і самого державного апарату, робота якого не може оплачуватися залежно від доходу, який він створює. Тому на практиці винагорода державних службовців, які зайняті виробництвом суспільних благ, не е навіть близькою апроксимацією істинного результату праці кожного з них. Розмір винагороди державних службовців абсолютно залежить від непрямих показників їхньої діяльності, таких як посада, яку вони займають, рівень освіти, точність дотримання інтересів керівництва і прихильності "культурі" або ідеології певної бюрократичної структури. На основі цих аргументів М. Олсон і Р. Коуз розкривали особливість системи організації державної служби, правил конкурентних торгів і "чиновницької тяганини"150.
Більш шкідливе для суспільства проникнення бюрократизму в економіку. "У країнах Спільного ринку або в США споживач, - зазначає О. Мансур - навіть коли він купує продукт (наприклад автомобіль), виготовлений за технологією з великою економією у масштабі виробництва, має справу з такою кількістю фірм, що перевищує кількість продавців, які обслуговували середнього споживача в типовому селі до промислової революції. Отже, зростання бюрократичної структури бізнесу і розвиток конкурентних ринків жодною мірою не взаємовиключні, навпаки, ці процеси відбуваються одночасно"151. Тому наявним державним інституціям потрібно створити передумови для ефективного функціонування ринкового господарства у вигляді ряду констатуючих його принципів, до яких можна віднести насамперед стабільність грошової системи, конкуренцію, право власності, свободу підприємництва, свободу споживання, свободу цін (окремі дослідники ще видокремлюють формування умов для зменшення соціальної диференціації населення)162.
Якщо глибше проаналізувати, то всі ці принципи, за винятком останнього, втілені у "Вашингтонському консенсусі", тому забезпечення їх дії - завдання політики. Досвідом підтверджено не науковість принципів, як зазначають деякі дослідники , а їх відсутність або неправильний розвиток, що свідчить про справжній "провал". І тут єдине, з чим можна погодитися, - у цьому винні й несуть за це відповідальність розвинуті країни. Саме вони послали фальшивий сигнал країнам, які розвиваються, в тому числі й через принципи "Вашингтонського консенсусу", що одного визнання і прихильності до принципів ринку достатньо для формування ринкового господарства. Тому не слід дивуватися, що подібне декларування не може стати основою для ефективного функціонування економіки, побудованої на таких ринкових принципах. На нашу думку, немає підстав для звинувачення в тому, що ринкове господарство не спроможне вирішувати питання "соціального вирівнювання", не забезпечує перерозподіл доходів як засіб боротьби з бідністю. Загальноприйнята критика вказує, що ринок віддаляє бідних від участі в розподілі плодів зростання. Справді, не можна не погодитися з висновком В. Найдьонова й А. Сменковського, що "монетаристська ліберальна й антиінфляційна політика насправді підштовхує інфляцію і сприяє розгулу криміналітету"168. Це стосується України, але з одним уточненням, що наслідком подібного явища є не що інше, як половинчастість і недотримання констатуючих елементів ринкового господарства. Тому на цих наслідках зупинимося детальніше.
Основні принципи "Вашингтонського консенсусу'9 спрямовані на досягнення стабілізації грошей. Супротивники будь-якого регулювання грошової маси: "Гроші - породження цивілізації, загальний еквівалент корисності. Це кров господарства, вільна циркуляція якого забезпечує здоров'я організму. Тому ніхто не може бути власником грошей, перериваючи їх циркуляцію, і мати вигоду, примикати замок - подібно розбійнику на мосту, який стягує з подорожнього плату за прохід. Лихвар, а потім банкіри наклали руку на артерії суспільства і стягують із нього плату за те, що не стискають надто сильно. Заплатив трішки - послабили, нічим платити - придушили. Красномовний приклад - "криза неплатежів" у нашій промисловості. Як тільки банки стали комерційними, їх квола рука може задушити великі заводи. Щоб зробив радянський банк у цій фантастичній ситуації? Він просто провів би взаємний залік неплатежів - і все в порядку. Але це якраз те, чого не допускають монетаристи, бо воно позбавляє влади тих, хто перетворив гроші у звичайний товар"164. Візьмемо тільки один аспект - порівняння вільного обігу грошей із циркуляцією крові, яка забезпечує здоров'я організму. Чи завжди вільний кровообіг забезпечує його? Адже за вищого і нижчого тиску, ніж того вимагає організм, втручається медицина. Точно так і в грошовому обігу за наявності надлишку грошей чи їх нестачі має втручатися центральний банк (який, між іншим, ніколи не буває приватним), на що, власне, і вказують монетаристи. Це тільки одна деталь, проте розглянемо ЇЇ найголовніший аспект. Із технічного погляду, ринкове господарство може функціонувати і за інфляції в 10, 20 і 100 % на рік. Але чим вища інфляція, тим менший соціальний ринок. Інфляція - постійна експропріація доходів людей, які отримують стабільну заробітну плату і зберігають свої нагромадження у грошовій формі. Це більшість населення, особливо в країнах, які розвиваються. Для них "зміна номінального багатства стає малоцікавою, порівняно зі змінами реального багатства... Інфляція змінює значення звичайних правил обліку; щоб правильно оцінити потоки доходів, необхідні нові виміри", - зазначає Е. Маленва156. Тому в намірах монетаристів утримати інфляцію окреслюється і широкий соціальний аспект.
Окремі принципи "Вашингтонського консенсусу" спрямовані на створення конкурентного середовища. І тут можна зазначити, що ринковий механізм може існувати за будь-якого ступеня монополізації. Єдине, що зміниться, - ступінь так званого "ефективного відбору в економіці", зміст якого розкриває С. Уїнтер15*. Ми ж звернемо увагу на рівень експлуатації споживача в умовах обмеження конкуренції: споживача експлуатують через монопольну ціну, а виробники не прагнуть до втілення технічних досягнень. Як наслідок, їхня продукція нижчої якості дорожча, оскільки виробляється на основі застарілих технологій. Тому будь-який протекціонізм із боку держави такого виробника посилює цю форму експлуатації споживача, тобто більшості населення. Питання має стояти про захист того виробника (що, власне, і не заперечують монетаристи), який намагається змінити таке становище у виробництві, а не того, який проїдає бюджет країни і не намагається утвердитися на ринку, представити споживачам високоякісну, більш дешеву продукцію, вироблену за новітніми технологіями.
Візьмемо сучасний стан економіки СНД, де інфляція неприпустимо висока (10 % у рік), а активна політика, спрямована на створення конкурентного середовища, не проводиться. Тому дивною видається критика "Вашингтонського консенсусу" окремими економістами тільки на підставі аналізу статистичного матеріалу, без аналізу дій урядів щодо стабілізації грошей і розвитку конкурентного середовища в економіці. Вони не хочуть визнавати , що соціальні катастрофи в країнах СНД, у тому числі в Україні, значною мірою зумовлені відсутністю конкуренції (наприклад нинішнє зростання цін на енергоносії) і ще більше - нестабільністю грошової системи. Однак підкреслимо, що експропріація внаслідок інфляції й експлуатація через неї внаслідок відсутності конкуренції - це прояв провалу не ринкового господарства, а державної політики. Наявність "неспроможності ринку" часто розглядається як виправдання державного втручання у ринкові процеси. Але, "щоб зрозуміти можливість і бажаність такого втручання, яке підвищить добробут, за критерієм Парето, необхідно домогтися більш глибокого усвідомлення причин неспроможності ринку", - зазначає Дж. Ледьярд157.
Розглянемо інші причини, які спрямовані на вільне ціноутворення і вільний споживчий вибір. У них також можна виділити тільки соціальні функції, які найбільше піддаються критиці з боку антимонетаристів. У ринковій економіці тільки за вільних цін економіка отримує чіткі сигнали про обмеженість ресурсів і споживчі пріоритети населення, завдяки чому при встановленні високих цін виникає стимул для виробництва додаткових обсягів відповідних благ і ліквідовуються вузькі місця з боку пропозиції. Це прояв загальновизнаного ринкового механізму регулювання пропозиції. Разом із тим саме таким шляхом населення (споживач) може виразити свій споживчий суверенітет на основі вільного вибору споживчих благ. За державного втручання в ринковий механізм шляхом фіксації цін, щоб не допустити отримання надприбутку підприємцями і підтримати соціально незахищені групи населення, суспільний ефект може бути значно меншим і більш асоціальним. Особливо якщо буде великий розрив між "явними" і "неявними" цінами158.
Будь-які намагання з боку держави перешкодити отриманню "надто високих" прибутків призводить до того, що за встановленими цінами пропонується все менше товарів. Високі ціни, навпаки, залучають додаткових виробників, а отже розширюється ринок, і все більше споживачів отримують доступ до потрібних товарів, а ціни водночас зменшуються до справедливого, з ринкового погляду, рівня. Однак це досягається в умовах розвинутого конкурентного ринкового середовища. Між іншим, більшу ефективність ринкового механізму перерозподілу визнають і представники економічної теорії добробуту. "Ринковий механізм має більші переваги, - вказує А. М. Фельдман, - конкурентна рівновага й оптимальність, за Парето, жорстко пов'язані. Проте зміна розмірів економічного "пирога" або внесення роздумів про його розподіл веде до парадоксів і труднощів, які важко подолати"169.
Не менш важливе у принципах "Вашингтонського консенсусу" створення умов свободи підприємництва і забезпечення права власності. Ці два аспекти не сходять із вуст усіх урядів України, але реального їх втілення в життя так і не відбулося. Зазначимо, що переважна більшість населення будь-якої країни забезпечує свій добробут шляхом найманої праці, а не підприємницькою діяльністю. Але, незважаючи на їх меншість, підприємець - взагалі центральна фігура в будь-якій ринковій економіці. Його роль описана Й. Шумпетером у дотепер актуальній книзі "Теорія економічного розвитку"160. Із сучасного погляду, ця робота залишається зразком глибокого проникнення в суть проблеми і продовжує збуджувати думку, хоч і може здаватися застарілою: за абстрактною фігурою підприємця приховані образи "капітанів індустрії" кінця XIX ст. Ми не беремося критично аналізувати цю позицію, але зазначимо, що й нині підприємець - не тільки виробник або продавець товарів і послуг, а й конкурент іншого підприємця. Важливим у його діях, із соціального погляду, є те, що, будучи перш за все самодіяльним суб'єктом економіки, "самозайнятим", він бере на себе відповідальність за власну долю (якщо йому це дозволяють зробити) і створює робочі місця. І чим їх буде більше, тим буде більша можливість для створення добробуту переважній (пасивній) частині населення. Це важливо ще й тому, на думку
Б. Аткінсона, що "безробіття - набагато серйозніша проблема, ніж навіть інфляція"161.
Серед найголовніших причин, які гальмують розвиток підприємництва, наприклад, Г. Браун називає "відсутність справжньої свободи підприємництва і захисту прав приватної власності"1'12. І щоб не говорили критики "Вашингтонського консенсусу", заради справедливості слід зазначити, що саме Дж. Уїльямсон ці два принципи відніс до найважливіших, коли говорив про дерегулювання і права власності (9-й і 10-й принципи).
Більш глибоко досліджував два останні принципи перуанський економіст Б. де Сото, який підтвердив їх важливість для розвитку підприємництва в країнах, що розвиваються163. На його думку, створення умов для їх реалізації може сприяти активізації "мертвого капіталу бідняків". А причина небажання здійснити це з боку держави - цинічний союз низькооплачуваної державної адміністрації і легально існуючих підприємств, а отже знову-таки провал держави, а не ринку. В У країні також є "мертвий капітал бідняків", насамперед земельні наділи, які експлуатуються незначною часткою населення за мізерну плату.
Нарешті, про перспективи втілення основних принципів "Вашингтонського консенсусу" і закликів до перерозподілу "добробуту для всіх". Якщо підсумувати пропозиції щодо подальших реформ, то для них характерний нормативний підхід економічної теорії добробуту. Більшість сучасних українських економістів-лібералів, віддаючи пріоритет ринку, а не державі, визнають за урядом автономну роль у реформуванні (такий автономний уряд фігурує зазвичай під назвою "уряд реформаторів", їх рекомендації зводяться до таких напрямів: "держава має знизити рівень втручання в економіку", уряд повинен провести лібералізацію фінансової системи, "Національний банк України має обмежити грошову емісію". Традиційні рецепти економістів-державників логічно починаються з незмінюваного вступу: уряд має регулювати ціни, здійснювати інвестиційні програми, забезпечувати контроль над зовнішньоекономічною діяльністю і т. ін. Таким чином, незважаючи на прямо протилежний характер рекомендацій, їх нормативний фундамент залишається єдиним: уряд об'єднує переважну більшість членів суспільства і є виразником його інтересів.
У сучасній українській науці немає наукових шкіл, які б займалися розробкою теоретичного фундаменту моделі "консенсусу в ім'я реформ" і "азіатської моделі", оскільки це найближчі альтернативи моделі "корупційного капіталізму". Безумовно, вирішення цього завдання потребує великих зусиль і об'єднання економістів-теоретиків, оскільки адекватний аналіз моделі "консенсусу в ім'я реформ" не провадився у західній економічній літературі, а концептуальні основи "азіатської моделі", напевно, слід шукати у працях азіатських економістів. Проте для українських економістів-теоретиків, це проблема майбутнього у вирішенні якої знайдеться місце прихильникам як ліберального (неомонетаристського), так і етатистичного (неокейнсіанського) напрямів та, безперечно, і представникам неомарк-систської теорії.
Окремі ідеї у західній і вітчизняній економічній літературі й відсутність цілісної альтернативної моделі "Вашингтонському консенсусу" свідчать про те, що саме тут є можливість у представників вітчизняної науки у разі концентрації дослідницьких зусиль опинитися в авангарді аналізу проблематики економічної політики сучасного світу. Це важливіше, ніж суперечки економістів "Вашингтонського консенсусу" з блоком "класичного етатизму" і марксистів, які не припиняються дотепер.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Критичний аналіз заходів монетаристської політики“ на сторінці 3. Приємного читання.
