Розділ «Дзвінки»

У колонії закон дозволяє дзвінки на волю. Найчастіше, звісно, дзвонив родині й товаришам — Ярославу Максимцю і Василю Слободянику. Вже після вироку обдзвонив свідків, хто дав правдиві покази. Знайшов не всіх, але зо два десятки обдзвонив. Бо під час суду найбільше гордість пройняла за тих, кого я абсолютно не знав! Це неможливо передати, коли твій заступник, з яким ти весь час був поруч, дає покази проти тебе, а людина, яку ти не пам’ятаєш і, мабуть, ніколи не бачив, розповідає по совісті, як все було. І це тоді, як вони знали, що в разі чого сядуть поруч зі мною. Це викликало величезну повагу!

Реакція в тих, кому дзвонив, звичайно, була шокуюча. Ну, уявіть собі, дзвінок з в’язниці, і говорить Луценко. Дзвоню львівському письменнику Юрію Винничуку. Той, звичайно, обалдів, спершу кинув трубку, думав, що його розігрують. Довелось передзвонити, похвалив його за вірш «Убий підараса», і запропонував зробити цей вірш гімном Євро-2012. Дзвонив Роману Шрайку, Соні Кошкіній, Юрі Стецю. Ну, тобі ж дзвонив на Новий рік.

Звісно, все це там прослуховувалось. Перших два місяці пішли, щоб привчити їх до того, що я говоритиму про політику. Це була ціла війна. В країні у цей час йде парламентська кампанія. Викликає мене начальник табору і каже: «Ми не будемо вам надавати зв’язок, якщо ви будете використовувати його в політичних цілях». Кажу: «Добре, покажіть мені статтю закону або КВК, яку я порушую». — «Ну ви ж розумієте: зараз іде виборчий процес, а ви не маєте права агітувати». Я сміюсь: «Кого агітувати?! Майора, який мене записує? Ви що, здуріли: я не суб’єкт виборчого процесу, говорю по телефону про що хочу». Ну і все, потім почали вимикати зв’язок.

Доходило до смішного. Говорю з Іриною. «Привіт» — «Привіт». — «Як справи?» — «Добре, сьогодні от зустрічалась з Турчиновим…» І клац! Передзвонюю, і знов — поки не про політику, все о’кей, як тільки звучить або «Яценюк», або «Янукович», або «Тимошенко» — що завгодно — зв’язок знову пропадає. Ну що робити? Дзвонив по три-чотири години. Мене проганяють. Кажу: «Я звідси не піду, поки не додзвонюся — згідно з КВК я маю право дзвінка, необмеженого в часі і в кількості. Значить, буду дзвонити в необмеженому часі і кількості».

Тоді, до речі, сталася одна невідома і дуже показова історія. Мені не дають дзвонити, а тут захотів приїхати американський посол. Почався сюр. Мені кажуть, що зв’язку немає, бо пошкоджена мережа. Навіть вирили якусь яму, поставили двох зеків з лопатами, ніби вони якийсь кабель промацують. Пішов до начальника і кажу: «Слухайте, так сталося, що я за освітою трошки зв’язківець, служив у військах урядового зв’язку. І розумію, що так не буває: зв’язок з колонією йде по одному кабелю для всіх, і якщо ви звідси можете дзвонити в Чернігів, то це означає, що і я можу дзвонити у Київ, бо кабель — один! Відмовили. Кажуть, не буде нічого — ні дзвінків, ні посла, нічого. Кажу добре, сів написав заяву, що оголошую голодування. Вони отримали заяву, але публічно оголосити її злякалися. Почався шухєр!

Одразу прибігли керівники з Чернігова, на переговори. Кажуть: «Юрію Віталійовичу, давайте домовимося, що ми до вас усіх пустимо, і телефон буде, і з послом зустрінетесь, але після виборів». Кажу: «А посол тут до чого?» — «Ну вибори ж там…». Кажу: «Де, в Америці?!». І тут він, не задумуючись, каже: «Так, а ви що не знали?». А там дійсно президентські вибори на носі. Кажу: «Ви що, серйозно?!» — «Ви не хвилюйтесь, от пройдуть там вибори в США, тоді, значить, все у вас буде». Я кажу: «Ви що, зовсім здуріли?! Де я і де Обама?!». Кажуть: «Ну ви зрозумійте, у нас такі вимоги, про всяк випадок». Я здався, з цим вже боротися було неможливо. Але він дав мені слово офіцера, що допустить до мене і Кличка, і американського посла, і Ірину, і надасть зв’язок, але після виборів. І справді, зв’язок дали, правда після наших виборів. А посла США пустили після американських.

Мені було легше добиватися своїх прав, звичайно, бо всі розуміли, що рано чи пізно інформація про мене стане відомою на волі, і за це прийдеться відповідати. А з іншими все радикальніше — звичайні люди за такі домагання отримують побої, попадають «на яму», у штрафний ізолятор. Але там, за ґратами, дуже швидко приходить розуміння, що відступати не можна. Якщо ти поступишся сантиметром своїх невеличких прав, у тебе заберуть їх усі. Це правила системи.

Щоразу, як доводилось іти напролом, я згадував одну свою розмову зі Степаном Хмарою. Якось на початку 2000-х ми з ним їхали машиною зі Львова до Києва, і дорогою він мені розповідав про свої тюремні роки. Коли він сидів у Матроській тишині, його донька була ще маленькою дівчинкою, він її дуже любив і чекав кожного побачення як свята. Коли сім’я приїжджала, треба було убезпечитися від порушень, бо будь-яка догана автоматично позбавляла права на побачення. А догана могла бути за що завгодно. Наприклад, як він розповідав, елементарна річ: під час ходіння строєм засудженому ставили підніжку, він спотикався і йому виносили догану за порушення строю. Й от уяви собі: він йде на триденне побачення. За дверима стоять дружина і донька, яких він не бачив півроку, і саме в цей момент йому роблять підніжку, він падає! Йому, звісно, оголошують догану, а після того тюремники йому кажуть, мовляв, є варіант компромісу — ми все ж таки розуміємо, що ви дуже давно не бачили родину, і ми вам даємо не три дні, а один день на побачення.

Степан Хмара відмовився. Коли він це розповідав, я не міг повірити. І запитав, а чому? І він тоді сказав те, що я згадував увесь час: це був би прецедент. Якщо ти один раз пішов на цей компроміс, значить підеш і на інші. А головне, це стало б прикладом для всіх інших. Якщо хтось один пішов на такий компроміс — усі інші пішли б. У мене це в голові стриміло постійно.

Якщо я, умовно кажучи, погоджуся, що телефонний зв’язок може надаватися тоді, коли хоче адміністрація, значить, й інші в’язні, сто процентів, його не побачать. Якщо я погоджуся, що не маю права запрошувати іноземців на свої побачення, хоча це нічим не передбачено, — значить, зрозуміло, що інші не побачать узагалі побачення з потрібними людьми.

Завезли мене, йду на перший дзвінок. А йдеш ти по стометрівці між локалами. І це перша перевірка. Бо там у двориках за колючкою гуляють зеки, і ти, звісно, відчуваєш ставлення: хтось вітається з підколкою, хтось із ненавистю, хтось слова підтримки каже, хтось, навпаки, щось у спину кидає… Але тут треба розуміти: міліцейська зона відрізняється від інших тим, що вони точно знають закон. І вони прекрасно розуміють, що можна, звичайно, Луценка обізвати або навіть ударити, але це в тебе забере УДЗ і «посьолок». І амністію. Тому задоволення висловитися щодо Луценка сумнівне. Можливо, в когось і було бажання завдати якесь ушкодження, але, слава Богу, пронесло.

Тим не менш ти розумієш, що від того, як ти зараз себе поставиш, буде залежати ставлення до тебе і твій авторитет. Потім друга перевірочка, коли ти вертаєшся з останнього дзвінка і йдеш уздовж строю. Поруч з тобою йде охоронець, але ти все одно відчуваєш, що отут за півметра стоїть сотня людей, серед яких точно є ті, що тебе ненавидять. І ти бачиш ці зиркання очей-ножів. Усі розуміють, що для тебе це психологічна перевірка. Тобто — чи ти будеш здороватися, як ти тримаєш голову, як ти тримаєш спину, що в тебе в очах, що ти думаєш — все ж передається. І я це фізично відчував.

Перших три місяці не стомлювався вітатися абсолютно з усіма. І спочатку була кірка льоду. Усі дивились і чекали, як я себе буду поводити, що передаватиме дружина, як буду виконувати розпорядок. І перше потрясіння було, коли хлопці з нашого загону прийшли забирати кашу в їдільні. Всі ж думали, що мені їжу з ресторану будуть везти. А виявилось, що я їм те саме, що й усі. Звичайно, нікого не радувало, що у зв’язку з моїм приїздом більше не можна було завозити домашнє харчування. Причому не з дому, а з села. Сусіднє село живе повністю на забезпеченні зони продуктами. Тобто засуджені просто замовляли там все, що хотіли. А тепер заборонили Луценку, відповідно заборонили і всім. Але потім виявилось, що Луценку і в передачах нічого унікального не передають — їжа як їжа. А зеки ж всі зв’язані — всі про всіх все знають.

Поступово, коли стало зрозуміло, що нічого особливого я не вимагаю і сиджу як усі, все стало нормально. Дуже допоміг візит Кличка. Його приліт на вертольоті до Луценка став сенсацією. Зеки Кличка дуже поважають, тож його підтримка була дуже важливою. Багато хто почав подавати ознаки поваги. Перше, що порадувало — це відро слив, яке передали з локалу. Ну що, зварили компот. А хлопцям відповіли муткою. В тюрмі є лише дві валюти — пачка сигарет або мутка. Мутка — це прозора целофанова упаковочка від пачки сигарет, куди насипається доза кави, доза цукру і запаюється запальничкою. Причому у нас кава була не розчинна, а справжня, і така мутка від Луценка вважалась крутою штукою.