Розділ «Звільнення Миколайовича»

Взагалі, він дуже цікавий мужик, грамотний, розумний чолов’яга. Ми з ним багато розмовляли, він брав читати мої книжки. З ним було дуже цікаво дискутувати. Весь мій політичний пафос він якось збивав своїм мудрим селянським розумом. «Це, Віталійович, все дуже добре, але от у нас там внизу все якось інакше…» І гасив мене «землею», раціональний був мужик, не емоційний зовсім.

До речі, він першим, коли побачив Ірину, сказав: «З вашої дружини буде дуже класний депутат, бо вона є прикладом для всіх наших жінок». А тоді про це ще ніхто навіть не думав. Взагалі, Ірину зеки дуже поважали. Буває, йду на зустріч з нею, а мені через вікна кричать: «Передай вітання дружині! Вона класна. Вона вчить наших, як себе поводити!». Там, за ґратами, найбільший страх — що тебе кине сім’я. Тому те, що робила Ірина, її поведінка, викликало у зеків величезну повагу. Ну уяви собі: зек кричить міністру внутрішніх справ: передай вітання дружині, бо вона показує приклад моїй. Просто дах зриває!

І от якось Миколайович прийшов, каже: ну, давайте подумаємо, як мені звідси вийти, підкажіть. Він щиро вважав, що попав за діло. Звісно, його підставив начальник, але ж винагороду вони все одно ділили б на двох. Я йому тоді порадив не визнавати свою провину, бо в такому разі дадуть всі вісім років. «Скажи: «винен, але…» і розкажи щиро все, як було». Справа в тому, що він фізично не міг віддячити за той хабар, бо не мав таких функцій. Тим не менше, гроші взяв — винен.

Він подумав, повернувся і каже: я вирішив частково визнати провину, бо інакше суду не буде ще два роки. А так дадуть п’ятірку, і тоді я до осені зможу вийти по УДЗ.

Так і сталося, на наступний суд він частково визнав себе винним, розповів, як було, що його без його ж волі втягнули у механізм хабарництва. І тільки він це сказав, справа зрушила з місця, заворушився начальник, бо розумів, що як підлеглому дадуть вісім, то і йому не менше.

Пам’ятаю, як ми його відправляли на останній суд. Ввечері повертаюсь зі свого суду в камеру, дивлюсь, а Миколайович лежить скручений. Зранку його теж возили на суд, але ніхто зі свідків не прийшов. Уяви: мороз, холодно, а його протримали в боксах шість годин. Температура у нього сорок один градус! Ліків ні в кого немає — в тюрмі вони заборонені. Ми його давай відкачувати. Підняв галас, викликав санчастину — принесли якісь таблетки, бо Луценко просив. Якось він прийшов до тями і каже: поїду завтра в суд знову, раптом прийде той мудак (начальник). Ну й поїхав до суду. Переживав за нього сильно, чекав. А звечора дивлюсь: заходить в камеру якесь нове чудо. Кажу: «Ти куди сунешся? Мабуть, не в ту камеру попав! «Ні, — каже, — тепер тут буду я, Миколайовича випустили, умовно». Лежу, радію, думаю: ну хоч комусь повезло. Я ще не знав, що мені тоді залишалось два тижні до переводу в менську колонію….