Розділ «Арешт»

Ставки піднімаються. Очевидно, там вже зовсім інший контингент, який теоретично не повинен любити міністра внутрішніх справ. Навіть колишнього.

У залі суду журналісти часто ставили одне й те саме запитання: «Чи не боїтеся ви зони? Там же можуть і підрізати, там і міліціонери, яких ви посадили…». Я довго не знав, як відповідати. Сказати, що боявся — це було б неправда. Сказати, що не страшно зовсім — теж неправда. Сформулював так — я не боюся, але не хочу.

Прикидаю, із ким посадять? За законом мають посадити з працівниками міліції. Але невідомо, може, й ні. Тут, у СБУ, в мене одиночка, а там буде одиночка, чи ні? Крім того, внутрішньо було розуміння, що, там, по-перше, на кожному повороті можна нарватися на перо. По-друге, можуть просто отруїти, і сказати, що так і було. І це може зробити як влада, так і хтось інший за цілковитої бездіяльності влади.

Але як не дивно, уночі я спав спокійно. Я не зовсім «без башти», але все проаналізував і перегорнув сторінку. Не варто рвати нерви за те, на що ти не можеш вплинути. По-справжньому мене турбували дві інші думки. Перша — сім’я, з якою не було контакту. І друга — що я не маю права навіть випадково підвести тих, символом для кого тепер став. З першої секунди я чітко розумів, що мене саджають за Майдан. І максимум, що я можу зробити після всіх помилок «помаранчевих», це достойно пройти тюрму.

А потім був ранок перед Лук’янівкою. Мені дозволили помитися в душі, викликали на «катання пальців», сфотографували на справу в профіль і анфас. Проводжав мене особисто керівник СІЗО. Був дуже ввічливий, ми по-людськи привітали один одного з наступаючим Новим роком — було вже 30 грудня. А коли вже прощалися, він простягнув руку й каже: «Ось і все, тут вам було набагато легше, ніж буде». І, скажу чесно, ця фраза дуже засіла в голову. Він ще сказав це такою передсмертною тональністю. Я не думаю, що зі зла, але мені вперше… ну що тут приховувати… мені вперше стало реально тривожно.