Розділ «Голодування»

Декілька разів Іра просила припинити голодування. «Я знаю, ти не погодишся, але я мушу попросити тебе зупинитись». Я відмовлявся: «Іро, ми пройдемо цей шлях до кінця». Тільки тоді вона передала мені листа журналістки і мого великого друга Тетяни Коробової. «Не хотіла тобі давати його, бо ти тепер точно не зупинишся і будеш іще більш затятим. Але й не давати його вже не можу, бо він тобі потрібен». Лист той сильно на мене вплинув.

«Юрася, как бы ни болела душа за тебя, как бы не было страшно за твою жизнь, хочу сказать только одно: держись и не сдавайся!

Даже если тебе самому кажется бессмысленной борьба последнего героя просраной Цусимы — держись и не сдавайся! Потому что в этом: «а болт вам всем, но я Луценко» — ты справжній и есть. За что и любим. Держись до последнего, Юрася. И победишь. Молюсь за тебя».

Взагалі я відчував енергію Тетяниної і тисяч інших молитов. Тому і витримав, бо відчував себе суспільно потрібним.

Тим часом перевели в лікарню швидкої допомоги. Привозять, а там — снайпери на даху, піднімають по коридору, а там ніби окупація — натовп міліції, «Беркуту». Всі перелякані, вітаються, і з їхніх облич розумію, що в мене вигляд не дуже. Я щось там намагався жартувати, кажу лікарям: «Так класно ходити до вас не міністром, а зеком — з «Беркутом» пускають без черги!»

В лікарні теж дуже добрий лікар трапився, один з найкращих ендокринологів України. Теж цікаво, приходить ставити зонд, каже: «А я вас знаю. Вы меня дважды били». Я в шоці: «Як це?!» — «А вот так. Один раз в самолете на Донецк толкнули локтем, когда шли по салону, а второй раз — в Мадриде на площади. Так что я вас запомнил». Ну, думаю, оце зараз він вставить мені зонд! Але нічого, гарна в нас розмова вийшла. Прийшов пізніше з аналізами, каже: «Если одним словом: жопа. Это будет вам на всю жизнь». Красномовно так описав усі ерозії, кровотечі, вмовляв зупинитися.

Я тоді виглядав приблизно як у 2000 році, схуд на 23 кіло. Ще жартував, що можна вже знімати фільм «Луценко на «Україні без Кучми».

В палаті вікно, знову ж таки, заґратоване. Перед палатою, в самій палаті, всюди чергують хлопці із кийками і в кирзачах. Всього чоловік десять. І вони ходять туди-сюди, відкриваються двері, звідти весь час чути запах їжі — хлопці смажать собі картоплю. Ні, я розумію, бідні хлопці, скинулися, купили картоплі, кинули сала і готують собі. Запах іде такий, що в голові мутніє. Не те що хочеться їсти, навпаки, але шлунок ріже.

А в цей час під вікнами хтось скандує «Юра! Юра!». Підповз, бачу: стоять Ірина, Сашко і привели з собою ще Віталика і Боса. Це був перший раз, коли я побачив молодшого сина з дня арешту, бо неповнолітніх же не пускали ні в тюрму, ні в суд. Вимахав! А поруч із ним стоїть пес Бос — теж виріс, став вже як той столовий стіл. Ну що… мовчки побачив своїх у вікно, як Штірліц у кафе «Елефант». Тепер розумію, що Ірина так прив’язувала мене до цього світу, до дітей. Це був день 25-й.

Звісно, я дуже ослаб. Зрозумів це, коли вже не міг втримати в руках книжки. Коли починав голодувати, читав такий здоровенний двотомник «Історії варварських імперій». А десь на сирійських імперіях закинув, бо рука вже її не тримала, перейшов на «Алмазную колесницу» Акуніна в м’якій палітурці. І на цьому моя свідомість попливла. Далі вже не все пам’ятаю.

Люди навколо, звісно, сильно підтримували — і персонал, і хлопці, що чергували. «Беркутята», ті весь час тиснули руку. Причому як — вони ж не можуть це робити відкрито. Заводять в ліфт, двері закриваються і ми лишаємось самі в цій коробочці — чотири-шість чоловік. Камер вже немає, начальства немає, і вони по-людськи так вітались за руку, підтримували словами. І весь час брали автографи! Це мене особливо дивувало: для мами, для бабусі, для жінки… Що цікаво, вже в коридорі те саме робили їхні керівники.

Ходив навіть один начальник міліцейський, не буду називати прізвища, бо він ще працює і можу наробити йому проблем. Як я розумію, в його обов’язки входило роз’яснювати мені, що я роблю собі шкоду і що це ні до чого не приведе. Він це виконував, а потім так по-людськи весь час пропонував щось принести поїсти. Каже: «Ну давайте я вам, щось принесу, от у мене перепели, я їх так смачно готую». А в мене від тих його слів все ріже! Я ввічливо його посилав, і він якось каже: «Ну хорошо, вот как только закончите — я обязательно вам передам перепела».

Останні три дні голодування були вихідні — зовсім погано, нікого не пускають. І все начальство вже бігає, вмовляє зупинитись, я вже стомився всіх посилати. З боями прорвалася в палату Ірина. Бачу, ледве жива від переживань. Та ще й, обшуковуючи її, роздягли догола перед тим як впустити. Але вона і на це пішла, знала, що для мене її візит дуже важливий. Сидить, плаче, і каже: «Я тобі не маю права цього казати, але ти вже не можеш зупинятися, треба йти до упору, бо вони вже готові зламатися і таки призначити суд».

Перед судом тримався вже з останніх сил. 31-й день! Відчуття було, що стоїш на грані життя. Єдине — мені пару разів крапельницю ставили, це додало трошки сили, бо інакше на сухому міг би і ласти склеїти.

Притягнули в суд. Суддя Вовк — треба віддати йому належне — дуже досвідчений волчара. Він так співчував! Все вислуховував, дивлячись лагідно в очі. Перепитував деталі: «Та ви що?! Що ж це за бєспрєдєл такий! Що, серйозно, посадили тільки за те, що не визнаєте своєї провини?!» «Так, — кажу, — ще за спілкування з журналістами». Він хитає так головою, що я вже почав вірити. Розслабився, дурень. Перерва, а після неї рішення: нафіг, назад в камеру — залишити під вартою!

Сам іти майже не міг, в бокси майже несли. І там я вже зрозумів, що надії не залишилось. Під час голодування я був ще у ілюзіях, ніби щось зміниться і я достукаюсь. Я щиро думав, що голодування на них вплине! Мені на суд партійці принесли мільйон реальних підписів людей за моє звільнення, були численні звернення авторитетних людей. Яценюк зайшов з іншого боку — пропонує мільйонну заставу. Не спрацювало. І вже під час суду ми з Іриною вирішили, що треба припиняти, Ми досягли того, що могли, про політичне переслідування заговорили всі, навіть у Європі, а полегшити янучарам життя, вбиваючи себе, я не вважав за потрібне. І там, в боксах, я написав заяву про припинення голодування.

Цинізм судді Вовка був у тому, що за рішенням суду мене після тридцятиденного голодування повезли не назад в лікарню — а в камеру. Навіть не в санчастину, а прямо на нари. По дорозі у Лук’янівку два рази падав — не міг дійти до автозаку. Привезли в камеру, і в туалеті пішла кровотеча.

Через день принесли передачу від Ірини — вівсяна каша. Мені більше нічого не можна було. Причому каша дуже розведена водою. Правда на другий день порушив всі правила — страшно хотілося хліба, а його можна було лише півскибки. З’їв дві, ще й забороненого бородінського — скрутило.

І тут на третій день заносять передачу — перепели! Від того самого начальника. Мені, звісно, того не можна. А тоді ще якраз пішла кампанія комуністів «Ешь ананасы! Рябчиков жуй! День твой последний приходит, буржуй!». Ну я й кажу хлопцям: від комуністів прийшла передача — розбирай! Пішло, як брехня по селу!