Не менш помилковою була приватизація, яка отримала назву "заставні аукціони", за підсумками якої в середині 90-х років окремі банки отримали право на контрольні пакети акцій ряду найбільш цінних добувних підприємств в обмін на надання кредитів уряду, який переживав глибоку бюджетну кризу. Економічна згубність такого кроку була не стільки в тому, що середньо- і довгострокові інтереси самої держави були принесені в жертву короткостроковим потребам, скільки у закритій і непрозорій організації цих аукціонів. До участі в них було допущено лише наближених до уряду підприємців. Тому замість кроку в напрямі ринкового механізму алокації прав власності заставні аукціони стали фактором зміцнення мережевої структури української економіки, стимулювали здійснення трансакцій переважно всередині груп підприємців, об'єднаних неформальними і формальними зв'язками. Обмеження, без урахування якого неможливо пояснити розходження між офіційно проголошеним і дійсним результатом заставних аукціонів, пов'язане зі специфікою владних відносин в Україні, що склалися в трансформаційний період. Ці владні відносини окремі дослідники визначають як нав'язані29. Нав'язаний характер влади втілився в однобокій залежності її суб'єктів від тих, хто наділений владними повноваженнями. Цим пояснюється виникнення корупції у вищих ешелонах влади, оскільки підприємці були зацікавлені в установленні тісних стосунків з представниками влади, щоб у приватному порядку зменшувати негативні наслідки дій останніх і навіть отримувати виграш за рахунок програшу інших підприємців, які не мають подібних привілеїв.
Окрім економічної неефективності, структура власності, яка склалася в Україні, не відповідає і критеріям соціальної справедливості, що позбавляє її легітимності в очах українських громадян. Тому до сьогодні на політичному рівні висловлюються ідеї справедливого перерозподілу. Неокласична теорія чітко розділяє питання економічної ефективності й соціальної справедливості. Останні розглядаються за рамками економічного аналізу або в кращому випадку зводяться до перших (згідно з формулюванням першої фундаментальної теореми економічного добробуту, або теореми Ерроу - Дебре). Тому в цьому плані справедливими є слова А. Сена, який підкреслив, що "сучасна економічна теорія значно збідніла в результаті збільшення дистанції між етикою і економікою"30.
Водночас із теоретичного погляду ідея приватизації в Україні мала елементи соціальної справедливості" По-перше, вибір на користь методів масової приватизації свідчив про намагання авторів програми приватизації заручитися масовою підтримкою населення внаслідок отримання кожним громадянином України рівної частки в національному багатстві. Тобто соціальні та політичні цілі навіть формально визнавались як значимі при проведенні приватизації. По-друге, якщо перерозподіл прав власності надто утруднено внаслідок високих трансакційних витрат, ступінь рівномірності первинного розподілу прав власності з питання про справедливість перетворюється на суто економічне питання про систему стимулів. Наприклад, розпилення акціонерного капіталу в Україні могло створювати ефективні стимули до максимізації залишкового доходу (прибутку після сплати податків), але тільки за умови розвинутого фондового ринку.
В українському контексті й егалітарний (на етапі масової приватизації), і вкрай нерівномірний (у процесі заставних аукціонів) варіанти розподілу прав власності опинилися в однаково програшних умовах з економічного погляду. Хоча варто зазначити, що питання про соціальну справедливість не можна зводити до обговорення ступеня рівномірності розподілу прав власності. Кожна із суспільних сфер має специфічні критерії справедливості, і, таким чином, ринок та відповідні йому критерії справедливості є лише окремим випадком.
Особливістю українського інституціонального середовища, яку часто економісти випускають з поля аналізу, слід визнати відсутність чітких меж між політикою, економікою, наукою та іншими суспільними сферами. Тому, як справедливо зазначають окремі дослідники, не виключено, що критерії справедливості, важливі для однієї сфери, застосовуються за її межами31. Цим викликано те, що в сучасній економічній літературі при оцінці результатів приватизації в Україні, зокрема, використовуються і традиційні, і політичні, і власне економічні критерії справедливості. Таке розмаїття критеріїв навряд чи сприятиме досягненню консенсусу стосовно справедливості розподілу прав власності не тільки в середовищі простих громадян, а й між різними групами підприємців і політичних діячів. Цим можна пояснити факт того, що економічно неефективна структура власності в Україні стає ще і соціально нелегітимною, що і загострює політичну боротьбу за владу і не є стійким фактором економічного зростання в майбутньому.
Економічна неефективність і соціальна нелегітимність структури прав власності, яка склалася в Україні на початку XXI ст., в окремі складні періоди розбудови української державності є основною причиною спроб підняти до політичного рівня питання про можливість перегляду підсумків приватизації і їх коригування за допомогою активнішого втручання держави. Про таку можливість, зокрема, пише Дж. Стігліц32. Проте неминучі з низки економічних і соціальних причин намагання "перерозподілу" власності адміністративними засобами не вирішують проблем, які виникають, а тільки поглиблюють їх, породжують нові "інституціональні пастки". Можна стверджувати, що за збереження незмінними наявних інституціональних обмежень втручання представників постсоціалістичної держави в процес перерозподілу власності призведе до ще більш незадовільних в економічному і соціальному аспектах наслідків.
Що є підґрунтям такого твердження? По-перше, навіть максимально позитивні наміри в теоретичному плані представників урядів української держави (максимізація суспільного добробуту тощо), пов'язані з переглядом підсумків приватизації, наштовхуються на обмеження внаслідок асиметрії інформації. Непрозорість і заплутаність структури власності - тільки окремі українські компанії оприлюднили своїх дійсних власників і точний розмір пакетів акцій, які їм належать, - утруднюють прийняття аутсайдерами будь-яких рішень стосовно оптимізації структури власності. Реальна непрозорість і заплутаність структури власності в Україні не в останню чергу пояснюється нав'язаним характером владних відносин, оскільки така стратегія дає змогу, серед іншого, мінімізувати податкові відрахування реальних власників.
По-друге, без ліквідації інституціональних меж трансакційні витрати залишаються на високому рівні, отже, малоймовірне ефективне коригування можливих помилок за адміністративного перерозподілу власності породжує прецедент для аналогічних дій у майбутньому. Дж. Стігліц із цього приводу писав, що "централізовані системи важко піддаються самообмеженню. Наприклад, якщо центральна влада має можливість втрутитися, вона навряд чи буде зв'язувати себе зобов'язаннями не втручатися**88.
По-третє, відсутність чітких кордонів між суспільними сферами виключає знаходження єдиного критерію справедливості нової структури прав власності. Критерії, до яких звертаються представники держави, в сучасному інституціональяо-му контексті України неминуче є приватним випадком, і завжди знайдуться незадоволені - ті, хто розцінює їх як помилкові. В ідеалі при досягненні високого ступеня автономії ринку стосовно інших суспільних сфер справедливою і легітимною можна вважати власність, отриману виключно через ринкові механізми вільного обміну, без використання адміністративного ресурсу (приклад Китаю). Причому вкрай нерівномірний розподіл власності, сформований навіть на основі ринкових критеріїв, дає нерівну владу учасникам трансакцій, що не сприяє здійсненню вільного обміну.
В Україні як негативне явище на практиці відчули недостатньо диференційовану інституціональну організацію суспільного життя. Відсутність меж між політичною сферою і ринком породила феномен влади-власності. Йдеться про нерозчленованість єдності владних і приватних функцій, що давало невід'ємне право розпоряджатися власністю політичним лідерам. Влада-власність, як показав досвід України, зменшує вірогідність використання при розподілі або перерозподілі власності іманентних ринку критеріїв, здатних забезпечити досягнення економічної ефективності. Структура власності, що склалася під впливом цих умов, забезпечує відтворення нав'язаних владних відносин, а не стійкий у довгостроковому періоді соціально-економічний розвиток. Власне це є однією з причин тривалого застою української економіки.
Не менш важливою у намаганні перерозподілу є ще одна небезпека. Виправлення помилок має бути всезагальним і стосуватися будь-якого економічного суб'єкта, в іншому випадку воно ризикує перетворитися на вибірковий метод боротьби з неугодними представниками влади. Україна вже має такий досвід, який засвідчив, що забезпечити невибірковий характер правосуддя без зміни моделі владних відносин, покладених в основу постсоціалістичної держави, неможливо.
Отже, є "інституціональне пастка" постприватизаційного розвитку української економіки. З одного боку, спостерігається об'єктивна тенденція до адміністративного перерозподілу прав власності, продиктована неефективністю і соціальною нелегітимяістю їх структури, яка склалася на початку XXI ст. А з іншого - намагання вольового перерозподілу прав власності за збереження без змін наявних формальних і неформальних інститутів не тільки не вирішить проблеми, а й призведе до їх загострення.
Які є найбільш прогнозовані виходи з "інституціональної пастки**, в якій опинилася економіка України? Адже й оптимізм, і песимізм, як зазначає Я. Корнаї, мають потенціал само-реалізації84. Тому з теоретичного погляду найбільш доцільними є такі кроки.
По-перше, вихід з "інституціональної пастки", пов'язаної з наслідками приватизації, можливий шляхом перерозподілу прав власності на локальному рівні - не на відкритому ринку і не в результаті рішень чиновників, а всередині бізнес-груп або вертикально інтегрованих компаній. Трансакційні витрати за реконфігурації пучка прав власності всередині меж бізнес-груп істотно менші, ніж на відкритому ринку, а самі ці права захищені краще завдяки можливості звернення у разі виникнення конфлікту не в суд, а до представників вищого менеджменту, що виконують квазісуддівські функції. Взагалі, на думку О. Вільямсона, фірма є не чим іншим, як судовою системою в мініатюрі85. Не менш важливим є факт того, що Інтеграційні процеси полегшують внутрішній трансфер ринкового клімату, також здійснюваний із меншими витратами, ніж на фінансовому ринку. Внутрішній ринок капіталу означає, що фальшиві потоки з різних джерел концентруються і спрямовуються менеджерами за більш вигідними варіантами їх використання.
Перерозподіл прав власності на локальному рівні зменшує вплив формальних і неформальних обмежень на макрорівні. Проте зміна структури власності за такого підходу відбувається за рахунок зміцнення елементів мережевого капіталу. Концентрація трансакцій усередині мереж, у свою чергу, знижує стимули до зміни інституціонального середовища на макрорівні, що в міру зростання і зміцнення бізнес-груп перетворюється на серйозний фактор, який стримує соціально-економічний розвиток.
По-друге, завдяки відходу від моделі нав'язаних владних відносин можна впливати на інституціональні обмеження на макрорівні. Адже нав'язані владні відносини виступають як серйозне обмеження і на макрорівні, і на мікрорівні. Так, процедури внутрішньофірмового управління, хоч і не напряму, але взаємопов'язані з інститутами, які забезпечують участь громадян у прийнятті політичних і економічних рішень. Наприклад, наявність погоджувальних владних відносин усередині фірми є необхідною, хоч і недостатньою умовою успішного функціонування демократичних інститутів на макрорівні (яке також становить різновид погоджувальних владних відносин). Як зазначає Л. Путтермен, "зазвичай індивід має мати досвід демократичного самоуправління у своєму повсякденному житті, якщо від нього очікується свідома участь у демократичному управлінні громадянським суспільством"88.
Зміна владних відносин передбачає пріоритет політичних змін як передумови цілої низки інших інституціональних реформ. Якщо дотримуватися теорії Я. Корнаї, то в Україні їх послідовність має бути такою: трансформація політичної структури, інституціональні зміни, приведення у відповідність сукупного попиту і пропозиції87. В Україні не тільки не збережена послідовність їх проведення, а й ще не завершилися демократичні реформи зміни основ владних інститутів.
Що є основою, яка може сприяти виходу з "інституціональної пастки" в умовах зміни владних відносин? По-перше, саме держава є агентом, здатним забезпечити чітку диференціацію сфер суспільного життя і верховенство всередині кожної з них особливих, характерних тільки для неї принципів справедливості38. У результаті перерозподіл прав власності, в тому числі адміністративними методами, оцінюється відповідно до економічних критеріїв, а політичні, традиційні та інші цілі відходять на другий план. "Другу" теорему Коуза, в якій враховуються нульові трансакційні витрати, в уточненому формулюванні можна подати так: за нульових трансакційних витрат первинний розподіл прав власності значимий, і в рішеннях стосовно такого розподілу необхідно орієнтуватися на специфічні ринкові критерії, намагаючись досягти розподіл прав власності, які б забезпечувалися ринком, що автономно функціонує80. На практиці це означає нелегітимність будь-якої власності, отриманої з використанням адміністративних (корупція) або традиційних (членство у клані або іншій традиційній мережі) ресурсів.
По-друге, зміна нав'язаних владних відносин підтиском створює механізм відповідальності представників держави і їх зворотного зв'язку з рядовими громадянами України, що потребує участі інституціональних обмежень, значимих у повсякденному житті, навіть якщо останні і мають неформальний характер. У цих умовах політики орієнтуються на цілі, важливі перш за все для рядових економічних і соціальних суб'єктів, з урахуванням широкого спектра інституціональних обмежень. Абстрактний змальований ідеал не влаштовує громадян, що примушує владні структури брати зобов'язання з вирішення конкретних проблем, у тому числі породжених приватизацією у 90-х роках XX ст.
Пом'якшити в майбутньому прояв "інституціональних пасток" постприватизаційного періоду в Україні можливо, але для цього потрібно забезпечити погоджувальні владні відносини і стимули до цього представників влади. З цього приводу Ф. Хайєк зазначав, що "легко контролювати і планувати нескладну ситуацію, коли одна людина або невелика установа в стані врахувати всі існуючі фактори. Проте, якщо таких факторів стає настільки багато, що їх неможливо ні врахувати, ні інтегрувати в єдину картину, тоді єдиним виходом стає децентралізація"40. Тому гарантій проти потрапляння в "інституціональні пастки", навіть в умовах ідеального уряду, немає. Неоінституціональна теорія вказує на максимально широке коло формальних і неформальних обмежень. Міра їх усвідомлення є основою для практики. Разом із тим щодо дій представників держави слід зазначити: у них має бути мотивація для практичного врахування обмежень у процесі розробки і реалізації економічної політики.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Інституціональні пастки" трансформаційного періоду“ на сторінці 2. Приємного читання.
