Б. Виробництво знань і технологій

Сучасні економічні теорії

Істотним недоліком патентно-ліцензійної діяльності є все ще недостатня якість. Багато з патентів тощо спрямовані на удосконалення наявних технологій, що не сприяє зміні становища у виробництві. Зразки нових типів машин і устаткування характеризуються низькими техніко-економічними показниками, часто не підготовані до експлуатації, їх застосування потребує великих витрат і не гарантує економічної віддачі при використанні. Ці вади поглиблюються недостатніми масштабами поширення інновацій. Як правило, вони обмежуються одним-двома підприємствами, що знижує ефективність нововведень. Дешева робоча сила гальмує науково-технічний прогрес, упровадження нової техніки і технології у виробництво.

Отже, необхідні рішучі заходи щодо розгортання патентно-ліцензійної діяльності, вдосконалення її правових основ, перетворення її на дійовий фактор зростання науково-технологічного рівня економіки, поширення високотехнологічного виробництва і підвищення конкурентоспроможності наших підприємств. Для цього треба розвивати інноваційну інфраструктуру, вдосконалювати форми і методи організації та реєстрації результатів патентної діяльності, посилити кадровий потенціал у цій сфері, істотно поліпшити рівень поширення інформації і пропаганди новаторської діяльності.

Впровадження досягнень науково-технічної діяльності у виробництво - це дуже складний процес, який іноді називають "долиною смерті", оскільки саме під час переходу від нового знання до виробництва вирішується, чи житиме знання. В результаті фундаментальних і прикладних досліджень створюється винахід, тобто охарактеризована ідея чи новий продукт, які мають практичне значення. Але це треба довести шляхом створення цього продукту чи процесу у вигляді досвідного знання, а також пристосувати ці процеси до практики, тобто розробити технологію виробництва цього продукту. Разом із тим здіюснюється економічне обґрунтування, визначаються витрати виробництва, вивчається попит на цю продукцію, умови реалізації, можливий економічний ефект. У разі позитивних висновків налагоджується виробництво цього продукту, здійснюється вихід Його на ринок, реальна його реалізація і відбувається отримання певних доходів у вигляді прибутку62.

В умовах інноваційного типу розвитку впровадження нововведень у виробництво набирає такої гостроти, що підприємство відіграє головну роль в інноваційному процесі, оскільки саме воно реалізує нововведення. Для цього промислові дослідження переміщуються зі спеціалізованих наукових підрозділів корпорацій у виробничі, що сприяє подоланню внутрішньофірмових бар'єрів, зниженню трансакційних витрат та ефективнішому втіленню наукових результатів у продукти і послуги63.

Державі належить активна роль у цьому процесі. Спочатку держава не лише визначає технологічні пріоритети, а й розробляє інноваційні проекти державного значення, налагоджує партнерські відносини державного сектору науки з підприємцями. Досвід показує, що це одна з найскладніших проблем, оскільки на практиці функції науки обмежуються створенням дослідних зразків або конструкторських розробок, тоді як промисловість зосереджується на виробництві та збуті продукції. Єдиний інноваційний ланцюг виявляється розірваним. І це не випадково, тому що дослідний зразок чи конструкторські розробки не є гарантією успіху. Навпаки, вони несуть у собі великий ризик: фундаментальні дослідження досить дорогі, капіталомісткі й водночас нерідко недостатньо досконалі. На думку західних спеціалістів, до комерційної реалізації доходить від 20 до 50 % фундаментальних розробок64. Представники виробництва вважають, що освоюючи виробництво інноваційного продукту, вони беруть на себе і втрати від ринку. Саме тому Національний науковий фонд США знайшов ефективнішу схему партнерства бізнесу і науки у вигляді програми "Кооперативні дослідницькі центри: промисловість - університети". Переваги цієї програми полягають у тому, що держава інвестувала в неї лише 10 % її вартості, а основні витрати взяли на себе промислові фірми, загальне число партнерів перевищило 700 організацій65.

Важливу роль у впровадженні науково-технічних результатів у виробництво відіграють інноваційно-технологічні центри і технопарки та центри трансферу технологій. У Росії такі центри створено на базі інститутів РАН, університетів та державних наукових центрів. Саме ці форми мають доповнити інноваційну інфраструктуру, щоб забезпечити комерційне використання результатів науково-технічної діяльності, в тому числі шляхом створення високотехнологічних підприємств. Особливо важливу роль відіграють технопарки. Як науково-промислові комплекси, тобто об'єднання наукових установ, навчальних закладів, дослідно-конструкторських організацій і промислових підприємств, вони спрямовують свою діяльність на виконання інвестиційно-інноваційних проектів, упровадження у виробництво наукомістких розробок, високих технологій та нової продукції, конкурентоспроможної на світових ринках. Вони мають бути каталізаторами розвитку НТП на його вирішальних напрямах, локомотивами прискореного розвитку технології і економіки в цілому. їхні переваги полягають у тому, що вони забезпечують комплексне розв'язання інноваційних проблем, реалізують інноваційний повний цикл - від ідеї до впровадження проекту, як правило, не за галузевим, а за функціональним принципом, функціонують на основі поєднання ринкових методів з державним регулюванням. І все це здійснюється на основі концентрації інтелектуальних і виробничих ресурсів в інтересах реалізації державних пріоритетів інноваційного розвитку.

Розв'язанню цих завдань сприяють різного роду інноваційні фонди і програми. У США, наприклад, діє програма інноваційних досліджень малого бізнесу (вВІКв), яка забезпечує підтримку інноваційних фірм. В Україні вживається чимало заходів, спрямованих на зростання малого бізнесу, але для розвитку його інноваційної ролі замало.

У Росії спеціальний фонд здійснює фінансування малого бізнесу на основі конкурсу проектів. Причому пропонується ввести дві стадії підтримки: після завершення розробки (отримання дослідного зразка) і визначення на основі нового конкурсу фінансування виробництва та реалізації цього продукту на ринку.

Досвід показує, що здійснення на практиці стратегічного партнерства між державними науково-технічними організаціями і промисловістю, між державою і бізнесом задля спільного фінансування і здійснення інноваційних проектів - провідне завдання. Для здійснення цієї політики можна використовувати різні форми: бізнес-інкубатори, дочірні фірми державних НДІ і ВНЗ, венчурний бізнес, малі технологічні фірми.

Отже, впровадження науково-технічних результатів у виробництво передбачає активну державну інноваційну політику в тісній взаємодії з ринком. Ринок та конкуренція стимулюють інновації. Держава має підтримувати добросовісну конкуренцію, яка сприяє формуванню ефективного господарника. Держава визначає розвиток науки, виробництво знань, від чого залежить науково-технологічне вдосконалення виробництва* Тому рівень оплати в науково-технічній сфері та її організація мають перейти на вищий рівень, повністю визначатись якістю науково-технічного результату.

Від держави залежить формування інституціональної інфраструктури взаємодії науки і техніки, бізнесу і держави, розвиток трансферу технологій. Для цього важливо розробляти економічні інструменти взаємодії, встановити чітку процедуру і фінансові взаєморозрахунки при передачі технологій, а також створювати нові технологічні підприємства. Особливо важливим є розвиток кооперації між державним і приватним секторами у дослідженнях і розробках, встановлення інституціональних та економічних форм їх взаємозв'язків і взаємодії.

Впровадження науки у виробництво значною мірою залежить від стану інноваційного менеджменту та інформаційного забезпечення. Для цього необхідні й певні вдосконалення в системі підготовки менеджерів, і усвідомлення в органах державного управління необхідності та шляхів розвитку національної інноваційної системи.

Реформування науково-технічної сфери включає істотне вдосконалення економічного механізму її функціонування і розвитку. Світова практика і наш власний досвід показали, що державне регулювання у взаємодії з ринковим механізмом є основою інституціональних перетворень, удосконалення організаційної структури науково-технічної сфери в її тісному взаємозв'язку з фінансово-економічними методами реалізації принципу матеріальної заінтересованості, створення дійової системи економічного стимулювання. На відміну від прямого фінансування, властивого плановій економіці, в сучасній економіці множаться способи поєднання інституціональних змін з ефективними формами фінансування і стимулювання науково-технічної діяльності відповідно до одержаних результатів.

В Україні діє ціла низка науково-технічних програм, визначено пріоритетні напрями інноваційної діяльності, а також чимало порівняно дрібних науково-технічних проектів. Усі вони фінансуються з державного бюджету, але не створено чіткої і прозорої системи управління коштами, які спрямовуються на інноваційну діяльність. Здійснення цього фінансування 44 головними розпорядниками неминуче призводить до подрібнення і розпорошення державних коштів. Ще гірше те, що у 2000- 2003 рр. та у 2005 р. у державному бюджеті кошти на інноваційну діяльність узагалі не передбачалися. Недостатні за обсягами і необов'язкові асигнування на інноваційну діяльність перешкоджають переходу України на інноваційний тип розвитку. І, як не прикро про це говорити, але вітчизняні технопарки не виявили належної економічної ефективності. Це стало підставою для ліквідації наданих податкових та митних пільг суб'єктам господарювання, які входять до технопарків, без запровадження жодних інших стимулів. Як наслідок, було підірвано економічну заінтересованість у здійсненні інноваційної діяльності, з одного боку, і втрачено довіру інвесторів - з іншого, а отже, відбувся відплив інвестиційних ресурсів з інноваційної сфери України, знизився рівень участі зарубіжних і вітчизняних інвесторів у фінансуванні інноваційних проектів.

Становлення національної інноваційної системи потребує створення єдиної національної програми розвитку наукових досліджень та їх упровадження у виробництво. Відповідно і теперішня система державного управління науково-технічною та інноваційною діяльністю, з механізмом її фінансування, має бути змінена й удосконалена. Щоб уникнути розпорошення бюджетних коштів на фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності, підвищити їх концентрацію і посилити цілеспрямованість у їх використанні, МОН України пропонує зосередити кошти державного бюджету у двох головних розпорядників: Міністерстві освіти і науки та Національній академії наук, причому остання стане розпорядником коштів на фундаментальні наукові дослідження66.

Слід обмежити склад державних програм, виділивши з них ті, що характеризуються науковою новизною і міжнародним значенням наукових результатів, і поліпшивши їхнє фінансове забезпечення. Разом із тим необхідно збільшити розміри асигнувань на виконання контрактів та грантів. Бюджетні наукові установи варто перевести на пакетне фінансування і періодично проводити експертну оцінку їхньої наукової діяльності. Це підвищить відповідальність керівників наукових установ і сприятиме раціональному використанню коштів, адже зникне потреба всупереч бюджетному розкладу перекидати кошти з однієї статті на іншу.

Удосконалення механізму фінансування науково-технічної сфери набуває втілення у поширенні конкурсних засад і посиленні цільової спрямованості коштів на кінцеві результати, перехід на фінансування повного інноваційного циклу. Для досягнення цієї мети поряд із бюджетним фінансуванням використовується ще дійовіший засіб - кредитування. Як об'єкт утворюється інноваційний ланцюг (фундаментальна наука - прикладні дослідження - проектно-конструкторські розробки - впровадження інновацій - споживання інноваційної продукції).

Істотним недоліком сучасної системи фінансування є абсолютне переважання короткострокового фінансування і кредитування науково-технічної сфери, що обмежує і масштаби науково-технічних робіт, і їхню значимість. Тому розвиток довгострокового фінансування і кредитування цих робіт має привести їх у відповідність до довгострокового характеру науково-технічних програм. Це відкриє простір для розв'язання складних проблем і посилення роботи на перспективу, створить стабільні й матеріально забезпечені умови ефективної роботи на кінцевий результат. Досвід показує, що НІС має поєднувати загальнодержавне фінансування з бюджету та активну участь бюджетів територіальних громад в інноваційній діяльності регіонів. На жаль, роль регіонів у фінансуванні інноваційної діяльності мізерна. І це тоді, коли на Заході локальні фактори відіграють вирішальну роль у формуванні технологічної політики, що дає змогу визначити перспективну спеціалізацію регіонів, принципи селекції технологій і підпорядкувати цьому підготовку кадрів. Потрібно і в Україні актуалізувати регіональний фактор активізації інноваційної діяльності.

НІС і державні наукові фонди мають приділити основну увагу фінансуванню і виконанню міжнародних проектів, створенню малих наукомістких фірм, центрів передачі технологій у державних НДІ та ВНЗ, наданню значних грантів молодим ученим і на тривалий строк.

Далеко не вичерпаними залишаються проблеми комерціалізації наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок, розвиток підприємництва у цій сфері. Для цього потрібне вдосконалення законодавства системи прав інтелектуальної власності, врегулювання відносин бюджетних і приватних організацій, можливість передачі прав на результати науково-технічної творчості бюджетних наукових установ приватним структурам для використання. Напевно, це могло б здійснюватися на основі ліцензій з обов'язковою умовою організації виробництва в Україні та оплатою праці авторів цієї розробки.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Б. Виробництво знань і технологій“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Частина І. Становлення еволюційної парадигми економічної теорії

  • Й. Шумпетер - засновник еволюційної економічної теорії

  • Розділ 2. Методологічні основи еволюційної економічної теорії

  • Глобальні закономірності та їх роль у методології

  • Методологічні проблеми створення нового суспільства

  • Внутрішній механізм формування суспільства

  • Реальний шлях руху до нового суспільства

  • Розділ 3. Людина в системі еволюційної економічної теорії

  • Категорія "людський капітал": сутність та історичне місце

  • Перехід від людини економічної (homo economicus) до людини творчої (homo creator)

  • Розділ 4. Науково-технологічна сфера,сутність, структура, закономірності розвитку

  • Інформація і знання як якісно новий фактор виробництва

  • Інформатизація та інноваційний тип розвитку економіки

  • Технологічні уклади: сутність та особливості розвитку

  • Технологічний спосіб виробництва: сутність і роль у суспільно-економічному розвитку

  • Розділ 5. Механізм функціонування і розвитку еволюційної економіки

  • Основні напрями формування еволюційного господарського механізму

  • Формування національної інноваційної системи

  • А. Виробництво товарів і послуг

  • Б. Виробництво знань і технологій
  • Частина II. Основні напрями та проблеми розвитку новітніх економічних теорій

  • Еволюція теорії глобального монетаризму

  • Розділ 7. Теорія трансформації економіки і суспільства

  • Особливості трансформації економіки Китаю

  • Теоретичні основи трансформації економіки України у світове господарство

  • Розділ 8. Сучасний монетаризм

  • Сучасні монетаристські підходи до проблеми ролі держави в економіці

  • Критичний аналіз заходів монетаристської політики

  • Розділ 9. Теорії визначення і вибору економічної політики

  • Економічні теорії громадянського суспільства

  • Теорія суспільного вибору та політичних інститутів

  • Теорія політичної ренти

  • Загальна економіко-політична рівновага і хабарництво

  • Розділ 10. Теорія неоінституціоналізму

  • "Інституціональні пастки" трансформаційного періоду

  • Теорія участі працівника в управлінні та прибутках

  • Розділ 11.Теорія трансакційних витрат

  • Трансакційна теорія фірми і бюрократичних структур бізнесу

  • Ресурсно орієнтований підхід у теорії фірм

  • Розділ 12. Теорії економіки "третього світу"

  • Концепція "самопідтримуваного зростання" та великого поштовху

  • Латиноамериканські концепції периферійного розвитку

  • Концепція самозабезпечення та колективної опори на власні сили азіатської та африканської економічної думки

  • Розділ 13. Альтернативні теорії сучасного економічного розвитку

  • Ісламістські фундаменталістські та реформістські доктрини економічного розвитку

  • Індуїзм як підвалини специфіки економічної думки Індії

  • Феномен економічної теорії Японії

  • Частина III. Злети і падіння альтернативних макроекономічних теорій (50-90-ті роки ХХ ст.)

  • Стандартні макроекономічні теорії

  • Розділ 15. Неокласичний синтез - основа сучасних економічних теорій

  • Здобутки неокласики

  • Розробка предмета економічної теорії

  • Неокласика і нова інституціональна економічна теорія: взаємний розвиток та взаємодія

  • Еволюція, наукова революція, теоретико-методологічний синтез

  • Розділ 16. Альтернативні напрями сучасної макроекономічної теорії

  • Відмінності між теоріями ортодоксального кейнсіанства й ортодоксального монетаризму

  • Нова класична школа

  • Посткейнсіанство

  • Критика теорії раціональних очікувань

  • Нове кейнсіанство

  • Розділ 17. Сучасні теорії постіндустріального (інформаційного) суспільства

  • Відмінності основних підходів до трактування постіндустріального та інформаційного суспільства

  • Конвергенція марксистської та постіндустріалістської теорій

  • Системні ринкові перетворення і постіндустріалізм

  • Розділ 18. Сучасні економічні теорії розподілу багатства і доходів

  • Розділ 19. Сучасні економічні теорії: єдність і багатогранність

  • Економічний мейнстрим: за і проти

  • Рекомендована література