Обґрунтування технологічного детермінізму стало одним з істотних внесків інституціоналізму у скарбницю світової економічної науки. Саме на цій основі створено теорії індустріального і постіндустріального суспільства, теорію суспільства "третьої хвилі", теорію економіки і суспільства знань, інформаційного суспільства і т. ін. Розвиток цього напряму економічної теорії сприяв утвердженню цивілізаційного підходу як основоположного принципу методології сучасного суспільствознавства.
Виникла досить складна ситуація. На противагу формаційному світоглядному принципу, системоутворюючим елементом якого є виробничі відносини, що утворюють суспільство і визначають його природу, тобто суспільно-економічну формацію, утверджується і швидко поширюється цивілізаційний підхід, який спирається на розвиток продуктивних сил, технологічної організації виробництва. Істотним недоліком формаційного підходу було те, що недооцінювалися продуктивні сили, ступінь соціально-економічного розвитку країни визначався панівними виробничими відносинами і навіть формами власності на засоби виробництва. В результаті країна з низьким рівнем продуктивних сил, але яка домоглася високого формального усуспільнення економіки у вигляді державної власності, проголошувалася соціалістичною, такою, що начебто стоїть на вищому ступені прогресу порівняно з країною, де рівень продуктивних сил набагато вищий, але ступінь усуспільнення нижчий, ніжу першій країні. Недостатня надійність виробничих відносин як критерію суспільно-економічного прогресу виявилася й у тому, що у колишньому СРСР проголошувались чи то перемога соціалізму в основному, чи то будівництво комунізму, чи то розвинутий соціалізм, хоча виробничі відносини, в тому числі форми власності на засоби виробництва, мало змінювались, а СРСР за рівнем розвитку економіки, виробництва продукції на душу населення продовжував відставати від розвинутих країн. Адже відрив виробничих відносин від продуктивних сил давав змогу маніпулювати цілими епохами. І спроби довести, що начебто суспільна, перш за все державна, власність і планова економіка мають перевагу порівняно з ринковою економікою, були далекими від реальності та теоретично неспроможними. Досвід показав, що суспільна власність мала формальний характер, вона не базувалася на реальному усуспільненні виробництва, а єдиний державний план, як правило, суперечив упровадженню нової техніки і технології. Несприйнятливість планової економіки до НТП була вирішальним фактором відставання СРСР від розвинутих країн.
Розвиток продуктивних сил, технологічної організації виробництва, на які спирається цивілізаційний світоглядний підхід, є набагато надійнішим і обґрунтованішим критерієм суспільно-економічного прогресу. Справа в тому, що науковий аналіз дав змогу узагальнити науково-технологічний розвиток і дійти висновку, що історії відомі три типи технології: доіндустріальна (аграрна), індустріальна та інформаційна (постіндустріальна), а отже і три технологічні способи виробництва, які відповідають трьом типам технології. Тому вся історія людського суспільства становить єдність трьох стадій цивілізаційного прогресу: доіндустріальної (аграрної), індустріальної та інформаційної (постіндустріальної). Технологічний критерій виявися чітким і надійним. Ним не можна маніпулювати. Якщо країна за рівнем розвитку доіндустріальна чи індустріальна, то інакше її представити не можна. Точно так само й інформаційна (постіндустріальна) технологія досить чітко визначає місце країни у цивілізаційному прогресі. І країна, яка перебуває на індустріальній стадії, не може бути представлена як постіндустріальна.
Таким чином, об'єктивний розвиток економіки та економічної теорії на сучасному етапі привів до того, що поряд із класичною теорією, яка має своїм предметом виробничі відносини, розвинулись якісно нові економічні теорії, що спираються на технологічну організацію виробництва, на технологічні способи виробництва.
Життя з усією гостротою поставило проблему: яке співвідношення між виробничими відносинами і технологічною організацією виробництва? Якщо виходити з традиційної технології, то це предмет пізнання різних наук - економічної теорії і технології виробництва, і між ними, мовляв, немає нічого спільного.
Для розв'язання цієї складної методологічної проблеми треба виходити не з постулатів, не з догм, а з реалій життя. Навіть із класичного трактування предмета економічної теорії, за яким виробничі відносини досліджуються у тісній взаємодії з продуктивними силами і надбудовою, випливає, що виробничі відносини і технологія виробництва не протилежні, а взаємопов'язані поняття. Адже технологія виробництва - це складова продуктивних сил, які визначають ступінь розвитку виробничих відносин. Вітряний млин породжує феодала, а паровий - капіталіста. Економічні епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як виробляється, за допомогою яких засобів праці.
Ще більше переконує нас у тісному зв'язку і взаємодії виробничих відносин і технології виробництва досвід України. Становлення інформаційного технологічного способу виробництва вимагало поєднання ринкових перетворень із науково-технологічним переозброєнням виробництва. Однобічний характер цієї політики суперечив об'єктивному процесу суспільно-економічного прогресу, згідно з яким розвиток виробничих відносин базується на розвитку продуктивних сил, на прогресі науки, техніки і технології. Не можна будувати економічну політику на ринковому фундаменталізмі. Історичний досвід незаперечно доводить, що за умов ринкової економіки живуть 150 країн, але домоглися визначних успіхів в економіці та добробуті народів лише 25-ЗО із них, які поєднали ринкову економіку з її науково-технологічним переозброєнням, і становленням нового технологічного способу виробництва.
Економіка України, яка за своїми масштабами (на жаль, не за якістю) наближалася до розвинутих індустріальних країн, за роки важкої і тривалої кризи відкотилася далеко назад. Особливо постраждали передові галузі - електронна промисловість, радіопромисловість та ін., що різко погіршило структуру економіки, В Україні на сировинну продукцію припадає 67,8 %, інвестиційну - 12,9, товари широкого вжитку - 18, товари тривалого користування -1,3 % ВВП8. Переважання сировинного виробництва за низької частки інвестиційного виробництва та товарів тривалого користування робить структуру виробництва не лише нераціональною, а й неефективною. В кінцевому підсумку це набуває втілення у недостатньому розвитку машинобудування, адже саме воно передбачає власний високий науково-технічний рівень виробництва і водночас, реалізуючи науково-технічні досягнення, забезпечує техніко-технологічне переозброєння всієї економіки. Досвід розвинутих країн показує, що машинобудування займає провідні позиції в економіці. Так, у структурі обробної промисловості частка машинобудування становить: у Швеції - 39%, Італії - 26, Нідерландах - 25, Фінляндії - 24, Угорщині - 26, а в Україні - лише 13,6 %4. Сталося так, що саме машинобудування найбільше потерпало від економічної кризи. У 1990 р. його частка перевищувала одну третину. Тому розвиток машинобудування на передовій технологічній основі, розгортання його галузей - виробництва машин і устаткування, приладобудування, енерго-, сільськогосподарського, важкого, транспортного та інших галузей машинобудування є основою підвищення науково-технологічного рівня економіки. Науково-технічний прогрес став потужним фактором розв'язання складних економічних і соціальних проблем. Він відіграє вирішальну роль у створенні та широкому застосуванні ресурсозберігаючих технологій, розв'язанні проблем раціонального природокористування, збереженні навколишнього середовища. Без техніки немає економіки, але й без економіки не може бути техніки. Тому треба подолати протиставлення виробничих відносин і технології виробництва, реально побачити їхній глибокий зв'язок і шляхи поєднання.
Зношування основного капіталу, зниження науково-технологічного рівня економіки України призвели до того, що вона різко відстає від розвинутих країн за експортом високих технологій. Так, у 2002 р. частка експорту високих технологій дорівнювала (у % до промислового експорту): в Україні - 5, у США - 32, Нідерландах - 28, Фінляндії - 24, Швеції - 165. Поки ми обговорюємо, чи можна вивчати технологію виробництва, у світі на основі 10-бальної шкали оцінки розраховується рейтинг країн за індексом технологічного рівня (Technology Index). Серед 99 країн Україна займає 83-тє місце, поступаючись багатьом економічним слаборозвинутим країнам (Намібія - 66-те, Колумбія - 68-ме, Сальвадор - 69-те, Перу - 71-ше, Кенія - 72-ге, Марокко - 74-те, Уганда - 77-ме, Гана - 78-ме). Ще гірша ситуація, якщо порівняти з постсоціалістичним країнами. Естонія займає 15-те місце, Чехія - 19-те, Словенія - 26-те, Словаччина - 28-ме, Угорщина - 29-те, Литва - 33-те, Латвія - 36-те, Болгарія - 59-те, Китай - 62-ге, Росія - 67-ме.
Ступінь технологічного розвитку визначає конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Тому індекс технологічного розвитку корелює з індексом конкурентоспроможність нашої країни. За цим індексом Україна займала у 2000 р. 56-те місце серед 58 країн, у 2001 р. - 69-те місце серед 75 країн, у 2002 р. - 74-те місце серед 75 країн, у 2004 р. - 84-те місце серед 104 країн. Як видно, і за цим індексом Україна перебуває серед економічно слаборозвинутих країн. Попереду неї в цьому рейтингу були Кенія, Македонія, Уганда і Сенегал, а нижче неї
- Болівія, Еквадор, Нігерія, Замбія. На жаль, і серед постсоціалістичних країн Україна залишається останньою, тоді як Угорщина посідає 33-тє місце, Польща - 45-те, Румунія - 75-те і Росія - 70-те.
Низький техніко-технологічний рівень економіки України позначився і на економічному зростанні. Тому високі темпи економічного зростання мають доповнюватися широкомасштабними заходами, спрямованими на підвищення ефективності економіки шляхом техніко-технологічного переозброєння виробництва, зростання культурно-технічного і професійного рівня працівників, удосконалення організації і стимулювання праці. Інакше кажучи, необхідно перейти від екстенсивного до якісно нового інноваційного типу розвитку, який базується на прискоренні науково-технологічного оновлення виробництва, зниженні витрат виробництва і підвищенні його рентабельності та ефективності в цілому.
Прискорення розвитку науки і техніки привело до того, що впровадження інновацій, насамперед науково-технологічних, забезпечує такий динамізм змін у виробничому процесі, який набагато перевищує результати інтенсифікації дії всіх факторів. Вище йшлося, що заслуга И. Шумпетера полягає в тому, що він ще на початку XX ст., задовго до перетворення інформації і знань на виробничий ресурс - найбільш дійовий і ефективний
- зумів не лише побачити, а й обґрунтувати виникнення зовсім нового, інноваційного типу розвитку. Він розкрив, що цей тип розвитку пов'язаний із низкою складових, які його забезпечують, перетворюють на реальність. Але головними, визначальними є впровадження нової технології та виробництво нових товарів. Аналіз показує, що між цими головними двома складовими є глибокий зв'язок. Визначальним є нова технологія, адже нові вироби, як правило, передбачають застосування нової, принаймні зміненої, вдосконаленої технології. Вирізняючи оновлення номенклатури продукції як напрям чи форму здійснення інноваційного розвитку, Й. Шумпетер виходив із того, що перехід від старих виробів до нових вимагає не лише переходу до нової технології виробництва, а й удосконалення його організації, залучення нової висококваліфікованої робочої сили і т. ін. Водночас інноваційний тип розвитку висуває нові вимоги до самого виробничого процесу.
Прискорення технологічного прогресу, скорочення строків життєвого циклу продуктів і послуг потребує скорочення строків проведення досліджень, розробок, прискорення впровадження інновацій у виробництво. У розвинутих країнах ці процеси настільки інтенсифікуються, що саме вони визначають структурні зрушення в економіці шляхом переважного розвитку нових галузей, які базуються на новому виробничому ресурсі - інформації і знаннях
Науково обґрунтовано і практично доведено, що лише перехід до інноваційного типу розвитку спроможний органічно поєднати кількісне зростання з підвищенням якісних показників економічного розвитку, збільшення обсягів виробництва з підвищенням його ефективності. Адже саме цей тип розвитку базується на нововведеннях, перш за все науково-технологіч^ них, що дає змогу при зменшенні витрат виробництва збільшувати його обсяги, підвищувати якість продукції та ефективність виробництва.
Світовий досвід і практика економічного розвитку України незаперечно доводять, що перетворення науково-технологічно-го розвитку на вирішальний фактор економічного зростання, підвищення ефективності й конкурентоспроможності економіки країни зумовлюють становлення якісно нового, інноваційного типу розвитку. Раніше економічна наука поряд з екстенсивним типом розвитку, коли економічне зростання досягається завдяки кількісному збільшенню факторів виробництва за незмінної їх технічної основи та ефективності виробництва, вирізняла як вищий інтенсивний тип розвитку, коли економічне зростання досягається як за рахунок удосконалення та оновлення засобів виробництва, підвищення професійного та кваліфікаційного рівнів робочої сили, так і за рахунок інтенсивнішого використання всіх факторів виробництва, вдосконалення організації праці, виробництва та управління. На відміну від інтенсивного інноваційний тип розвитку означає абсолютне переважання і домінування НТП у системі факторів виробництва.
Отже, Україна, яка ще зберігає значний науковий, освітній та виробничий потенціал, має широко його використати для прогресу науки і техніки та впровадити у виробництво. Оновлення основного капіталу, особливо в наших умовах, коли основна маса техніки і технологій застаріли, вичерпали або майже вичерпали себе, є необхідною умовою модернізації виробництва, скорочення трудових затрат і підвищення продуктивності праці. Водночас необхідна широкомасштабна робота щодо розвитку машинобудування, відродження і подальшого зростання електронної промисловості, радіопромисловості, які належать до високого, V технологічного укладу. Саме тут джерело появи все нових товарів, насамперед виробничого призначення, які сприяють науково-технічному оновленню виробництва, підвищенню його ефективності. З цими галузями пов'язане також створення величезного набору побутової техніки, яка не лише полегшує домашню працю, а й вивільняє час від роботи для освоєння досягнень культури та мистецтва.
Україна не лише може, а й повинна перейти у максимально можливих масштабах на інноваційний тип розвитку, до широкого впровадження нової техніки і технології, масового підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працюючих, удосконалення управління виробництвом, що тільки й може забезпечити зростання продуктивності праці, зменшення витрат виробництва та швидке підвищення ефективності економіки і якості життя населення.
Разом із тим на сучасному етапі ці напрями інноваційного розвитку не вичерпують його змісту. Сучасна епоха як перехід людства від індустріальної до інформаційної (постіндустріальної) стадії розвитку означає, що поряд з індустріальними, менш ефективними, технологіями дедалі більшого поширення набувають інформаційно-комунікаційні технології як сучасніші й прогресивніші, оскільки саме вони визначають становлення суспільства знань, інформаційної економіки. Внаслідок цього предметні складові інноваційного типу розвитку (нові технології і нові товари) можуть належати або до індустріального, або до інформаційного (постіндустріального) типу. Для того рівня розвитку, на
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні економічні теорії» автора Чухно А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. Науково-технологічна сфера,сутність, структура, закономірності розвитку“ на сторінці 2. Приємного читання.
