І.П. Мержеєвський підходив до вивчення психічних хвороб з біологічних позицій. У докторській дисертації на тему “Соматичне дослідження нестямних” (1867)
І.П. Мержеєвський довів, що під час маніакального збудження підвищується обмін речовин. У 70-х роках XIX ст. ним і його учнями було закладено підвалини дитячої психіатрії. З огляду на мікроскопічні дослідження мозку, І.М. Мержеєвський дійшов висновку, що при макроцефалії затримується його розвиток, і виступив проти теорії атавізму, згідно з якою мозок при цьому захворюванні подібний до такого антропоїдних мавп. Під його керівництвом було виконано дисертаційні роботи, присвячені психозам у дітей, змінам нервової системи за зовнішніх шкідливих впливів і отруєнь алкоголем, а також під час голодування. І.М. Мержеєвському належить пріоритет в описанні переродження мієлінових нервових волокон, зміни епендими шлуночків і судин при прогресивному паралічі. Високий науковий авторитет ученого сприяв обранню його головою Першого з'їзду психіатрів Росії. За 16 років керівництва кафедрою він створив петербурзьку школу психіатрів, підготував 26 дисертантів і опублікував майже 150 наукових праць. У 1893 р. І.П. Мержеєвський пішов у відставку, і кафедру психіатрії Військово-хірургічної академії очолив його учень — професор В.М. Бехтерев.
Володимир Михайлович Бехтерев (1857—1927) після закінчення Військово- медичної академії у Петербурзі одержав звання лікаря-докторанта і залишився працювати в клініці душевних і нервових хвороб. У 1878 р. під керівництвом І.П. Мержеєвського захистив дисертацію, в якій доводив, що психічні прояви мають певні об'єктивні причини. Кілька років він вивчав сутність гіпнозу і лікував ним хворих. З 1885 по 1893 р. В.М. Бехтерев керував кафедрою психіатрії в Казанському університеті, де створив першу в Росії психофізіологічну лабораторію. У цей період він продовжує розвивати анатомо-фізіологічний напрям психіатрії і неврології. Результати проведених досліджень викладено в монографії “Провідні шляхи спинного і головного мозку” (1892) та у фундаментальній праці “Основи вчення про функції мозку” (1907). У монографії “Об'єктивна психологія” (1903) автор на основі сполучно- рухових рефлексів намагався описати анатомо-фізіологічний субстрат усіх психологічних і психопатологічних явищ. В.М. Бехтерев зазначав зв'язок підвищення частоти душевних розладів, алкоголізму та самогубств з тяжким соціально-економічним становищем. У питаннях “алкогольної політики” був прихильником крайніх заходів і виступав за повну заборону вживання міцних напоїв. У 1910 р. він організував у Петербурзі Протиалкогольний інститут, а також заснував дев'ять наукових журналів та низку науково-дослідних установ.
В.М. Бехтерев опублікував понад 600 наукових праць, більшість з яких присвячено анатомо-фізіологічним і психологічним проблемам, систематиці психічних хвороб, клініці фобій і нав'язливих ідей.
Віктор Хрисанфович Кандинський (1849—1889) — талановитий психіатр з трагічною долею. Його нетривала діяльність як лікаря-психіатра, розпочата 1881 р., була високопродуктивною в науковому сенсі. В.Х. Кандинський залишив неперевершені описання псевдогалюцинацій, проявів психічного автоматизму, а також онейроїдних станів. Він дав визначення психопатій як психічного потворства, дисгармонії особистості. В.Х. Кандинський був прихильником нозологічного напряму в медицині. У 1892 р. він запропонував класифікацію психічних хвороб і описав як самостійне захворювання ідеофренію (за сучасною термінологією — шизофренію). Будучи сам психічно хворим, він у клінічних дослідженнях використовував не лише спостереження та розпитування хворих, а і ретроспективне самоописання. Найзначнішою з його праць є книжка “Про псевдогалюцинації” (1890).
У Московському університеті психіатрію почали викладати з 1837 р. Читати цю дисципліну зобов'язали професорів внутрішніх хвороб. З 1869 р. психіатрія стала предметом вивчення на кафедрі нервових і душевних хвороб, яку очолював Олексій Якович Кожевніков.
Значний внесок у розвиток московської психіатричної школи і викладання зазначеного предмета зробив Сергій Сергійович Корсаков (1854—1900). У 80-х роках XIX ст. у психіатрії панував симптоматологічний напрям. У 1887 р. С.С. Корсаков захистив докторську дисертацію на тему “Про алкогольний параліч”, у якій як нозологічну одиницю виділив поліневротичний психоз. У 1897 р. на XII Міжнародному з'їзді лікарів у Москві за пропозицією професора Жоллі та за загального схвалення цю хворобу було вирішено називати психозом Корсакова. З часом амнестичний синдром, який спостерігають при інших недугах, отримав таку саму назву.
Розвиваючи нозологічний напрям, С.С. Корсаков у 1891 р. виділив нову нозологічну одиницю — дизною. Клінічна картина її відповідає такій у разі загострення шизофренії. Учений працював і в анатомо-фізіологічному напрямі. Ним опубліковано “Курс психіатрії” (1893) і численні праці, що ввійшли у “Вибрані твори” (1954).
С.С. Корсаков сприяв втіленню в життя системи організованої гуманної психіатричної допомоги.
Після смерті С.С. Корсакова кафедру очолив його учень і послідовник Володимир Петрович Сербський (1859—1917). У 1890 р. він захистив дисертацію на тему “Форми психічних порушень, описуваних під найменням кататонії”. В.П. Сербський є одним із основоположників судової психіатрії. Найвідоміші його книжки “Курс судової психіатрії” (1907) та “Підручник з психіатрії” (1912).
Петро Борисович Ганнушкін (1875—1933), учень С.С. Корсакова, по закінченні Московського університету залишився на кафедрі психіатрії, яку й очолив у 1918 р.
У 1904 р. захистив докторську дисертацію за монографією “Гостра параноя”, в якій доводив, що параноя є не лише окремим захворюванням, а й існує у вигляді параноїдного синдрому при різних недугах, зокрема і при шизофренії.
П.Б. Ганнушкін зробив неоціненний внесок у розвиток межової психіатрії, розробляючи її аспекти з позицій перебігу захворювання та співвідношення “ґрунту” і психічного розладу. Він описав параноїчні, психастенічні й істеричні характерологічні особливості. У монографії “Клініка психопатій, їх статика, динаміка, систематика” (1933) учений навів діагностичні критерії і детально схарактеризував клінічну симптоматику розладів особистості. П.Б. Ганнушкін активно пропагував психогігієну, соціальну психіатрію, позалікарняну та профілактичну психіатричну допомогу. Він підготував плеяду талановитих психіатрів, опублікував 3 монографії, 22 статті, 19 передмов до монографій та збірників і майже 100 рецензій. Організував видання журналу “Сучасна психіатрія”.
Тихін Іванович Юдін (1879—1949) після закінчення Московського університету з 1904 по 1907 р. навчався в клінічній ординатурі у психіатричній клініці цього навчального закладу, яку очолював В.П. Сербський. Пізніше працював психіатром у харківській та московській психіатричних лікарнях. У 1924 р. його обирають професором і завідувачем кафедри Казанського університету, де він пропрацював вісім років. З 1932 по 1945 р. Т.І. Юдін знову в Харкові. Спочатку очолив Український психоневрологічний інститут, а після реорганізації цього закладу в Українську психоневрологічну академію став її віце-президентом. У 1937 р. академію перетворили на Науково-дослідний інститут неврології та психіатрії, який очолив Т.І. Юдін. З 1945 р. і до кінця життя Тихін Іванович завідував кафедрою психіатрії Московського медичного інституту.
Т.І. Юдін — основоположник генетики психічних хвороб. У монографії “Психопатичні конституції” (1926) він з еволюційно-генетичних позицій розглядав шизофренію і маніакально-депресивний психоз. Першим описав психопатологічні прояви в межах сім'ї і вважав їхнім підґрунтям мутантні генокомплекси.
Учений визначив стратегію дослідження патогенетичних маркерів під час вивчення захворювань зі спадковою схильністю, а також заклав підвалини епідеміологічної генетики під час встановлення частоти випадків шизофренії в популяції.
Оскільки профілактика психічних захворювань має ґрунтуватися на медико-генетичному консультуванні, Т.І. Юдін наголошував: “Окремі гени, відповідальні за розвиток шизофренії, надто поширені у населення, тому думка про стерилізацію як метод оздоровлення людства генетично абсурдна”.
Учений доводив, що психічні недуги починаються з невротичних розладів, за якими йдуть особистісні, тобто психопатичні, розлади, а завершує порушення психоз. Саме Т.І. Юдін першим встановив закономірності екзогенних реакцій. Його перу належать монографії “Психопатичні конституції” (1926) та “Нариси історії вітчизняної психіатрії” (1951).
Сучасний період психіатрії в Україні
Віктор Павлович Протопопов (1880—1957) по закінченні з відзнакою в 1906 р. Військово-медичної академії в Петербурзі був залишений В.М. Бехтеревим на кафедрі психіатрії. У 1909 р. захистив докторську дисертацію на тему “Про сполучно- рухові реакції на звукові подразники”, в якій обґрунтував новий метод вивчення умовних рефлексів у руховій сфері. Досліджуючи соматичні особливості при маніакально-депресивному психозі, він виділив симпатикотонічні розлади, які було названо тріадою Протопопова (1920). Для лікування маніакальної фази психозу автор згодом запропонував поперекову новокаїнову блокаду.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Психіатрія і наркологія» автора Напрєєнко О.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Донаукова психіатрія“ на сторінці 3. Приємного читання.
