Етіологія і патогенез. Хронічний пієлонефрит розвивається в результаті переходу гострого інфекційно-запального процесу в хронічний (тривалістю > 3 місяців) внаслідок неадекватної антибактеріальної терапії чи неусунення причини порушення пасажу сечі, але може бути й первинно хронічним. У жінок він спостерігається в 2 рази частіше, ніж у чоловіків, і має стійкіший характер. Процес може бути одно- та двостороннім.
Мікробними збудниками хронічного пієлонефриту частіше виступають Escherichia coli, Pseudomonas aeruginosa, Proteus spp., Klebsiella spp., Enterococcus spp., Staphylococcus spp. Біологічною особливістю уропатогенів є підвищена інтенсивність метаболічних процесів, ферментативна активність та здатність гальмувати продукцію секреторних імуноглобулінів слизовою оболонкою сечових шляхів. Внаслідок тривалого співіснування облігатної аутофлори з макроорганізмом бактерії набувають набір гетероантигенів, схожих з аутоантигенами макроорганізму, що забезпечує їм своєрідну "парасольку" імунологічної толерантності.
Факторами хронізації інфекційно-запального процесу в нирках виступають вено- та лімфостаз, метаболічні порушення (цукровий діабет), хронічні вогнища інфекції (коліт, холецистит, тонзиліт, гайморит тощо), імунодефіцитні стани, похилий і старечий вік та жіноча стать.
| За активністю інфекційно-запального процесу в нирках виділяють три фази: |
| а) фаза активного запального процесу; б) фаза латентного перебігу; в) фаза ремісії, чи клінічного одужання. |
Патоморфологія. Морфологічні зміни при хронічному пієлонефриті характеризуються поліморфністю, мають переважно вогнищевий характер і визначаються тривалістю патологічного процесу: поряд із незміненими чи мало зміненими ділянками можна виявити вогнища запалення та склерозу.
| За ступенем морфологічних змін виділяють чотири стадії хронічного пієлонефриту: |
| I стадія – клубочки ниркових тілець збережені, спостерігається рівномірна атрофія збиральних канальців та лімфоцитарна інфільтрація інтерстицію; |
| II стадія – частина клубочків гіалінізована, канальці нефронів частково атрофовані, інфільтрати мають чіткі межі, починається рубцево-склеротичний процес; |
| III стадія – спостерігається загибель та гіалінізація більшої частини клубочків. Канальці нефронів вистелені низьким недиференційованим епітелієм, заповнені колоїдною масою. Мікроскопічна будова такої нирки нагадує будову щитоподібної залози, за що отримала назву "тиреоїдна нирка"; |
| IV стадія – кіркова речовина різко стоншена, не містить клубочків і складається переважно з бідної ядрами сполучної тканини з рясною лімфоцитарною інфільтрацією. Розвивається "пієлонефритично зморщена нирка" з прогресивним заміщенням усіх структур рубцевою сполучною тканиною. |
Клінічна картина. Для хронічного пієлонефриту характерна різноманітність клінічної симптоматики. У одних хворих пієлонефрит тривалий час має латентний перебіг, проявляючись лише помірним болем у поперековій ділянці, лейкоцитурією, у інших – переривається гострими атаками, що зумовлюють поширення запального процесу на нові ділянки паренхіми, наближаючи зморщення нирки. Інколи пієлонефрит виявляють під час аутопсії. Хворі тривалий час можуть не знати про захворювання або відзначають швидку стомлюваність, загальну слабкість, нездужання, зниження апетиту, інколи "безпричинне" підвищення температури тіла, тупий біль у поперековій ділянці, головний біль, сухість у роті.
Часто клінічний перебіг хронічного пієлонефриту характеризується чергуванням активної і латентної фаз з періодичною ремісією. Неусунене порушення уродинаміки, двосторонній характер ураження нирок, часті загострення інфекційно-запального процесу прискорюють розвиток хронічної ниркової недостатності (ХНН).
Діагностика. Діагноз "хронічний пієлонефрит" встановлюють на підставі скарг хворого, анамнезу, фізикального обстеження, лабораторних даних та променевих методів дослідження (УЗД, оглядова та екскреторна урографія, реносцинтиграфія, КТ).
Найбільш характерними лабораторними проявами хронічного пієлонефриту виступають лейкоцитурія та бактеріурія. Спостерігається помірна, часто несправжня протеїнурія. Нерідко відзначається еритроцитурія, зумовлена форнікальною кровотечею, яка може бути спровокована підвищенням внутрішньомискового тиску внаслідок порушення пасажу сечі. Пізніше з'являється схильність до гіпоізостенурії, яка поглиблюється з розвитком склеротичного процесу. Для практичних цілей має значення кількість колоній патогенних штамів мікроорганізмів 103 КУО/мл і вище. При рецидивуючому перебігу хронічного пієлонефриту без порушення уродинаміки та при неможливості виявити мікробного збудника на звичайних живильних середовищах необхідно виключити інфекції, що передаються статевим шляхом.
Систематичне дослідження сечі дозволяє виявити незначну протеїнурію, а проба Нечипоренка – приховану лейкоцитурію. Тристаканна проба дозволяє провести диференціювання хронічного пієлонефриту з інфекціями нижніх сечових шляхів і чоловічих статевих органів (цистит, простатит, уретрит).
Під час огляду хворого звертають увагу на блідість шкіри. При дослідженні крові виявляють анемію навіть при відсутності ознак ХНН. Класифікацію анемії проводять у відповідності до рівня гемоглобіну крові: легка – вище, ніж 89 г/л, середньої важкості – 70-89 г/л, важка – 50-69 г/л, надважка < 50 г/л.
Латентний перебіг інфекційно-запального процесу супроводжується збільшенням ШОЕ. При загостренні хронічного пієлонефриту відзначаються лейкоцитоз та зсув лейкоцитарної формули вліво.
Часто ознакою хронічного пієлонефриту виступає артеріальна гіпертензія, яка важко піддається корекції.
Специфічних ехографічних ознак хронічного пієлонефриту не існує. У фазі активного запального процесу спостерігається збільшення лінійних розмірів нирки, а також зниження ехогенності ниркової паренхіми. При обструкції верхніх сечових шляхів виявляється характерне розширення чашково-мискової системи. Після кожного загострення процесу наростає деформація зовнішнього контуру нирки за рахунок рубцевих втягнень, підвищується ехогенність рубцево зміненої паренхіми, стирається межа між кірковою і мозковою речовинами, перестають диференціюватись піраміди. Для "пієлонефритично зморщеної нирки" характерним є зменшення лінійних розмірів нирки, структурного індексу та товщини паренхіми. За результатами ультразвукової доплерографіїта ангіореносцинтиграфії відзначається збіднення судинного малюнка ураженої нирки.
Екскреторна урографія дозволяє встановити наявність та причину порушення верхніх сечових шляхів, виявити зниження функції нирки. У пізніших стадіях спостерігається зменшення розмірів нирки, підвищується ренокортикальний індекс (показник відношення площі чашково-мискової системи до площі нирки), наростає деформація зовнішнього контуру нирки і чашок.
МРТ та КТ дозволяють визначити форму, розміри та контури нирки, товщину паренхіми, стан чашково-мискової системи. Ангіографія дозволяє встановити судинні зміни при хронічному пієлонефриті: від поступового зменшення дрібних гілок сегментарних артерій аж до їх повного зникнення. Великі сегментарні гілки ниркової артерії нагадують картину "обгорілого дерева" (рис. 5.7).
Радіоізотопні дослідження (статична та динамічна реносцинтіграфії) вказують на ступінь порушення секреторної та екскреторної складових функції ураженої нирки.
У нефрологічній практиці користуються термінологією "хронічна хвороба нирок" (ХХН) із зазначенням стадії ниркової недостатності: ускладнений (артеріальна гіпертензія, анемія) чи неускладнений пієлонефрит.
Лікування. Обов'язковою умовою успішного лікування хронічного пієлонефриту є усунення причин порушення пасажу сечі.
Етіотропну антибактеріальну терапію починають після ідентифікації мікробного збудника, визначення його чутливості до антибіотиків та функціональної здатності нирок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Урологія» автора Пасєчніков С.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Хронічний пієлонефрит“ на сторінці 1. Приємного читання.
