За ступенем вираженості закидання рентгеноконтрастної речовини найпоширенішою класифікацією міхурово-сечовідного рефлюксу на сьогодні є класифікація Хейкеля – Парккулайнена (1966). За даною класифікацією існує 5 ступенів міхурово-сечовідного рефлюксу:
I. Закидання рентгеноконтрастної речовини в дистальний відділ сечоводу (тазовий цистоїд) без зміни його діаметра.
II. Заповнення рентгеноконтрастною речовиною сечоводу й чашково-мискової системи. Сечовід і чашково-мискова система не розширені.
III. Помірне розширення сечоводу з пієлоектазією і збільшенням чашок нирки.
IV. Виражене розширення й коліноподібні вигини сечоводу, деформація порожнинної системи нирки. Відзначається вторинне зморщення паренхіми нирок.
V. Гїдроуретер і різке потоншення паренхіми нирки.
Клінічна картина. Залежить від ступеня порушення уродинаміки, тривалості захворювання, одно- чи двобічного ураження нирок та наявності ускладнень: інфекції, конкрементоутворення тощо. Клінічна картина різноманітна і в більшості випадків у компенсованій стадії асимптоматична. Це, у свою чергу, зумовлює пізню його діагностику.
Клінічні прояви міхурово-сечовідного рефлюксу найчастіше зумовлені приєднанням інфекції сечових шляхів і рефлюкс-уропатією. Першими клінічними проявами міхуровосечовідного рефлюксу є рецидивування хронічного пієлонефриту, а також енурез. При міхурово-сечовідному рефлюксі часто відзначаються болі внизу живота або в попереку, що супроводжуються підвищенням температури тіла, які з'являються під час загострень хронічного пієлонефриту. Дані клінічні прояви характерні для пасивного й пасивно-активного міхурово-сечовідного рефлюксу. Характерними й першочерговими ознаками активного міхурово-сечовідного рефлюксу є лейкоцитурія й протеїнурія в загальних аналізах сечі. Причому дуже часто перші ознаки захворювання виникають після перенесених грипу, кору, пневмонії й не супроводжуються підвищенням температури тіла й болями в животі.
Набагато рідше клінічною картиною міхурово-сечовідного рефлюксу було тільки нічне нетримання сечі або денне з лейкоцитурією без підвищення температури тіла. Відзначаються такі клінічні прояви міхурово-сечовідного рефлюксу, як підвищення артеріального тиску, відставання у фізичному розвитку. Дані клінічні ознаки характерні для важкої рефлюкс-уропатії, що є причиною приблизно 1/3 випадків хронічного пієлонефриту. Дані клінічні прояви говорять про глибокі патологічні зміни у паренхімі нирок.
Характер больових проявів буває різноманітним. У ділянці нирки вони бувають тупими, постійними, розпираючими, які проявляються у вигляді ниркової кольки. Між вираженістю больових відчуттів та ступенем анатомічних змін прямої залежності не існує. На висоті болю може мати місце нудота, блювота, підвищення температури тіла, що вказує на ускладнення перебігу хвороби. У випадках наявності рефлюксу високого тиску при сечовипусканні хворі нерідко відзначають колькоподібні больові прояви у попереку, що пов'язані з підвищенням інтралюмінального тиску у верхніх сечових шляхах.
Приєднання інфекції у верхніх сечових шляхах частіше зустрічається у хворих з рефлюкс-гідроуретером. Це викликає підвищення температури тіла, інколи з лихоманкою. Транзиторна або постійна піурія є ознакою інфікованого гідроуретеру. Підвищення інтралюмінального тиску у верхніх сечових шляхах викликає мисково-ниркові рефлюкси, проникнення інфекції в інтерстиційну тканину нирки. Наявність інфекції в нирці накладає специфічні зміни на клінічну картину, перебіг патологічного процесу та вибір лікувальної тактики. Клінічні прояви при ураженні нижніх сечових шляхів характеризуються і наявністю дизуричних скарг.
Міхурово-сечовідний рефлюкс безпосередньо або в поєднанні з інфекцією сечових шляхів може привести до ушкодження нирки, що одержало назву "рефлюкс-уропатія".
Гематурія у хворих з рефлюкс-гідроуретером виникає в результаті підвищення внутрішньомискового тиску та розриву форнікальних зон. У пізніших стадіях рефлюксу, коли виникають глибокі структурні зміни у нирці, порушення і рубцювання форнікального апарату, гематурія може бути пояснена кровотечею зі збільшених венозних судин внаслідок стазу сечі.
Діагностика. Діагностичні заходи у хворих уропатією, зумовленою міхурово-сечовідним рефлюксом, повинні передбачати вивчення уродинаміки верхніх і нижніх сечових шляхів, секреторно-видільної функції паренхіми нирки, яка повинна оцінюватись комплексно з метою повнішої уяви про зміни паренхіми з боку ураженої та контрлатеральної нирки.
| 1) загальний аналіз крові; 2) загальний аналіз сечі; 3) бактеріологічне дослідження сечі; 4) рівень креатиніну плазми крові; 5) ультразвукове дослідження нирок; 6) оглядова урографія; 7) екскреторна урографія; 8) висхідна і мікційна уретроцистограма; 9) діурезна урографія. | 1) статична радіоізотопна ренографія; 2) динамічна реносцинтиграфія; 3) аналіз сечі за Нечипоренком; 4) аналіз сечі за Зимницьким (при двобічному ураженні). |
Найбільш важливими й інформативними методами діагностики міхурово-сечовідного рефлюксу є рентгенологічні методи дослідження. Вони дозволяють визначити наявність або відсутність самого рефлюксу, а також відобразити вплив міхурово-сечовідного рефлюксу на паренхіму нирки. Екскреторна урографія – найцінніший за обсягом інформації метод діагностики, що дозволяє визначити й оцінити вираженість і характер ураження нирок при міхурово-сечовідному рефлюксі, як функціонального, так і морфологічного характеру.
Визначення інфравезикальної обструкції і міхурово-сечовідного рефлюксу проводиться за допомогою висхідної та мікційної уретроцистограми. Ступінь порушення уродинаміки в нижніх сечових шляхах оцінюється шляхом проведення урофлоуметрії індексу й визначення кількості залишкової сечі.
Ретроградна пієлографія показана лише в день операції за строгими показаннями у зв'язку з можливістю інфікування сечових шляхів. Виконують ретроградну пієлографію у випадках, коли за даними екскреторної урографії неможливо судити про анатомо-функціональні зміни у верхніх сечових шляхах. Для запобігання виникнення пієловенозного рефлюксу, дослідження проводиться під контролем електроннооптичного перетворювача, що дозволяє обрати найзручніший момент для рентгенографії.
Цистографія є основним методом діагностики міхурово-сечовідного рефлюксу (рис. 4.21). Це дослідження визначає наявність самого рефлюксу, показує його ступінь. Цистографію можна проводити шляхом висхідного наповнення сечового міхура контрастною речовиною за допомогою трансуретральної катетеризації сечового міхура.
Мікційна цистоуретрографія – метод, який дозволяє одержати зображення профілю сечівника. Рентгенівські знімки робляться під час сечовипускання й безпосередньо після нього. Проведення ендоскопічного дослідження при міхурово-сечовідному рефлюксі припускає оцінку стану сечівника й сечового міхура, виявлення захворювання, що може обумовити вторинний рефлюкс, характеристику аномалій трикутника Льєто. Ультразвукова діагностика надає можливість спостерігати за міхурово-сечовідним рефлюксом під час наповнення сечового міхура, але використання цього методу й досі залишається скринінговим.
При оцінці стану сечовідно-міхурового сегмента береться до уваги локалізація вічка сечоводу, його форма, довжина підслизового тунелю сечоводу, що використовуються як прогностичні показники для вирішення питання про зникнення міхурово-сечовідного рефлюксу під впливом консервативної терапії. Аналіз ендоскопічних методів у комбінації з даними рентгено-радіографічних досліджень є підставою для відбору хворих, що підлягають консервативному лікуванню, а також для визначення показань до оперативного втручання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Урологія» автора Пасєчніков С.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надмірність слизової оболонки сечоміхурового трикутника“ на сторінці 3. Приємного читання.
