Розділ «От тобі й Шаргород »

— Так це ж наші хлопці, братчики!.. Та ви тут, мабуть, з ночі, бо ми чули, як вночі палили з пістолів, а ляхи снували туди-сюди, як блохи на розпеченій пательні! — радісно говорив козак, і вже всі радо обіймали лазутчиків, бо здогадалися, завдяки кому ляхи з таким поспіхом підняли прапор та почали здаватися.

— Це інша справа, а то ми... Кажете: перші, перші... Обіймайте і мене, бо вже тут і прикоптитися встиг! — задоволено вигукнув Санько.

Друзі першими стали обіймати його, примовляючи:

— Парламентар ти наш, Голото!.. З нас бочка меду!

Після бурхливих радощів, пов’язаних з перемогою над поляками, треба було робити й сумну справу. Петро Гусак знову зібрав усіх, хто був у вежі, і невесело промовив:

— Святкуватимемо перемогу тоді, як своїх відшукаємо і вчинимо все за християнським обрядом.

Усі дев’ятеро козаків знову стали ланцюгом, шукали своїх товаришів, з якими дерлися вночі на стіни і сподівалися на свою перемогу. Зібравши тіла загиблих хлопців зі свого загону, Петро наказав знайти віз і поховати відчайдухів на гарному місці, побіля річки Мурашки.

«Та й за тучами громовими сонечко не сходить,

За вражими ворогами мій милий не ходить.

Та ой ви, тучі громовії, розійдіться різно,

Та прийди, прийди, мій миленький, хоч не рано-пізно.

Та орав мій милий у ярині та й став у толоці,

Виплакала карі очі за чотири ночі.

Та й уже мені ті чотири та й за вісім стали,

Бодай мого миленького волики пристали.

Та нехай воли живі будуть, а щоб плуг поламався,

Щоб мій милий, чорнобривий додому пригнався...»

У багатьох загонах, козацьких та повстанських, наприкінці дня справляли тризни по своїх товаришах. Як не краялись козацькі серця, та знову життя брало гору, і вже під вечір у Шаргороді гуляли козаки та повстанці, ходили по місту, обнявшись, та виспівували веселих пісень. Святкування перемоги тривало до півночі, а козаки десятника Петра Гусака не чули нічого — спали, залізши хто під віз, а хто в намет, відсипалися за минулу тяжку ніч.