Розділ «До Шаргорода »

Наступного дня військо було зайняте наведенням ладу, і оскільки до обіду нікому не було до хлопців ніякого діла, усі займалися особистими справами. Нарешті з полковничої ради з добрим настроєм та гумором повернувся Петро Гусак.

— Оте, що ти говорив про повстанців, Андрію, дійсно підтвердилося. Так воно і є! — промовив десятник.

Розповів, що Іван Ганжа, вислухавши своїх сотенних, був розгніваний розгулом повстанців, і з сьогоднішнього дня вулицями ходитимуть дозорці та слідкуватимуть за порядком.

— А якщо в ці краї приїде Богдан, то він усе робитиме по правді... Йому люди вірять, — закінчив розповідь Петро і задоволено подивився на всіх.

Андрій слухав свого десятника і відчував полегкість на серці: він згадав постать Богдана на урочистостях і радів, що повірив цій людині та її благородним намірам.

— Це інша справа, хлопці... А то рубайся з панами, а наші гноблять своїх же. Богдан не допустить знущань над своїм народом! — нарешті виговорився Санько Голота і став задоволено кивати головою до друзів.

— Ти, Санько, не кивай, а послухай мене, — почав говорити Петро Гусак. — Ми ж боремося проти ляхів, так?

— Так! — здивовано кивнув головою Санько.

— А коли так, то чому ми, визволителі землі своєї, повинні все пробачати панкам та їхнім прихвосням орендарям-євреям, які сиділи на наших шиях та пили кров з нашого брата, та дозволяти панувати далі? — продовжував Петро. — Тут завжди жило вільне козацтво, мало свою землю, а ляхи та жиди правдами та неправдами повідбирали землю, а нас закріпачили! То скажи, Санько, повинні ми повернути правду? Ніхто нам не поверне наше! От ми й виженемо цих трутнів з нашої землі!

Андрій задумався та згадав, що коли вони з Даринкою хотіли побудувати свій дім, то батько їздив брати дозвіл на землю до польського розпорядника, а земля ж наша, і раніше козаки розпоряджалися нею...

Тут Санька осінило, і він знову вигукнув:

— Та нехай і чимчикують у свою Польщу! Чого їх сюди дідько прислав? Лупцюватимемо їх, десятнику, не гірше, ніж татар!

Тут уже всі відчули полегкість від таких перемов і весело реготали — чи то з пропозицій Голоти, чи то з самих себе, бо майже у всіх не було нічого за душею: ані землі, ані грошей, ані жінки... Тільки коник, захоплений у бою, шабля, мушкет та жага справедливості на цьому світі та волі для душі своєї.

Ранок наступного дня почався для них наказом — збиратися в дорогу в голові війська, що назавтра піде завойовувати Шаргород з надійно укріпленим замком. Добре відпочивши, повстанське військо вирушило в дорогу. Рухаючись, не зустріли ніякого опору і за один день пройшли майже половину шляху. На ночівлю зупинилися неподалік від Рахни, у гарній місцевості, де ліски перемежовувалися зі схилами, на яких майже не було дерев.

Отаборилися біля річки Мурафи з кам’яними берегами і дуже смачною водою, яка сподобалася козакам, до того ж вони встигли переполовинити свої похідні припаси.

Кухарі з дерев’яними цебрами жваво тягали воду до казанів, а коли хтось поспішав купатися, то вони лаялись і відганяли зухвальців геть. Андрій, Павло та всезнаючий Санько пішли купатися та прати свій одяг далі, униз по течії.

Вартові ще не були виставлені, і хлопці, пройшовши сажнів п’ятсот, знайшли гарне місце із затишним плесом, куди ледве долинав гамір з козацького стану. Хутенько роздяглися і вже майже відчували блаженну прохолоду від чистої води, як позаду за деревами почувся жіночий зойк та якась метушня. Голота ще не встиг роздягнутися, і поки оголені Андрій та Павло якось отямилися, кинувся за дерева, виймаючи на ходу шаблю. За ним кумедно побігли друзі, прив’язуючи на ходу очкурі на штанях.

— Хлопці, сюди мерщій! — почувся голос Санька, і всі вибігли на гарну галявину, де сиділи двоє дівчат із зав’язаними руками.

— От тобі й на! Оце так діло! — промовляв поряд з Андрієм Павло, який прибіг трохи раніше і, зупинившись поряд із Саньком, витріщився на дівчат.