Розділ «Палаючі стріли »

Військо рухалося Чорним шляхом, розтягнувшись верст на шість, і було поділене на передове та побічне. Козаки Максима Кривоноса рухалися позаду величезної вервечки з возів та піших воїнів повстанської армії разом із козацькими полками. Іти у хвості було безпечніше. Козаки із сотні Петра реготали, згадуючи події дводенної давнини. Дісталося тут усім: і відважним, і тим, хто схибив у поєдинках... Добряче давали один одному словесної прочуханки, отож під вечір були вже вони прості собі козаки, а не звитяжці-богатирі.

Військо зупинилося на ночівлю у верхів’ї річки Понори. До темряви треба було обладнати стан, напоїти коней та приготувати тетері для тамування голоду. Сотня швиденько поділилася на гурти, і поки їздові ладнали захист із возів, козацькі кухарі вже приготували гарячу страву.

Прохолодний ранок швидко підняв усіх на ноги, і невдовзі військо вирушило в похід. Цього разу бокові дозори зміцнили до десяти вершників в одному гурті, і сотня Петра Гусака розтяглася так, щоб можна було бачити сусідню десятку. При зустрічі з татарами наказано було мирно роз’їжджатися, а при спробі нападу вести бій, захищаючись. Хлопці з десятки Макара, коли почули такі настанови, стали ремствувати. Підлужний, не витримавши, гнівно вимовив:

— Так як це — боронитися? Чекати, поки тобі зашморг накинуть? Та ні...

— Дивіться, хлопці, я вам наказав, а там... — додав наостанок Макар, і всі лишилися при своїй думці.

Уже була обідня пора, а їм так нікого й не довелося зустріти, а ближче до Човганського Каменя перед нічною зупинкою передове військо зустрілося з татарськими роз’їздами перед річкою Полтва, і, привітавшись обопільними помахами рук, роз’їхалися без пригод.

Уранці у похід вийшли трохи пізніше, бо, як сказав Макар, домовлялися з татарами про шляхи пересування до Збаража. Тепер уже хлопці бачили і татарські роз’їзди, проте не звертали на них уваги і не наближалися. День став помітно коротшим, і, не дійшовши до Вишнівця, козаки зупинилися на нічний відпочинок. У цьому місці не було великих водойм, але води вистачало всім: численні джерела славилися далеко за межами цього краю.

До Збаража лишився один перехід, і вранці прийшло розпорядження пустити хлопців Петра Гусака попереду війська для проведення огляду місцевості під нічну зупинку всього полку. Ближче до вечора сотні Петра та Гурія обнишпорили навкруги місцевість і, не виявивши ворожих пасток, залишилися, щоб підшукати місце постою. Краєвиди були гарними, а води у маленькій річечці вдосталь, щоб запастися всьому їхньому полку. Перш ніж прибуле військо влаштується на ніч, козаки з двох сотень кружляли неподалік, захищаючи його від несподіваного нападу. Уже вночі їх замінили інші верхові дозорці, і козаки із сотні Гусака у темряві, ледве знайшовши свої вози, завалилися спати у приготовлених для них наметах.

Добре вони відпочили цієї ночі, бо ніхто не турбував, а вранці зайнялися приготуванням до бою за місто і фортецю Збараж. Перед обідом чулося, як десь там уже бахкали гаківниці, важкі гармати гуркотіли, що аж земля здригалася.

Макар Пилипенко ходив поміж козаками, перевіряючи їхнє спорядження до приступу, і підганяв, примовляючи:

— Готуйтеся, хлопці, добре! Відчуває моє серце, що цієї ночі спати не будемо.

Уже наближався вечір, а під Збаражем усе ще гриміли гарматні постріли. Сотня так і залишилась на ніч у своєму стані.

Стали лаштуватися на нічліг, і тут Санько Голота не витримав і, підійшовши до Макара, почав сердито говорити:

— Пане десятнику, підіть до Петра чи полковника, нагадайте про те, що ми є... Візьмуть же Збараж без нас, ото засміють...

— Ти, Санько, облиш своє патякання! Без нас не візьмуть. Там вежа і стіни побільші за Брацлавські, — заспокоював його Макар.

Хлопці зацитькали на войовничого Санька, який побіля Старокостянтинова трішки потрапив на язики до козаків, а тепер хотілося показати, що він таки добрячий вояка.

Разом із вранішньою прохолодою десятку Макара Пилипенка розбудив сотник і, швидко всіх зібравши, повідомив, що необхідно перекрити дороги зі Збаража, а досвідченим сагайдакерам слід лишитися на місці. Через деякий час побіля них уже зібралося більше двох десятків стрільців із лука. Усім додали удосталь стріл і наказали підлагодити луки.

— Щось намічає Петро! Мабуть, якусь халепу ляхам! — весело говорив Павло, радіючи з того, що і його залишили з трьома друзями, а він уже себе покаже.

Під Збаражем уже давно йшов бій, а верхові сагайдакери тільки-но виїхали зі стану. Коли Петро роздав мішечки із селітровим гнітом, їм стало все зрозуміло. Зупинилися на березі річки Гнізни і передали коней обозним. Спішившись, стали наближатися до передніх лав атакуючих..