Розділ «Замах на Подолі »

Уранці всіх розбудив запах смачної тетері. Біля кухаря сидів Макар Пилипенко і особисто наділяв кожному в миску вариво, примовляючи:

— Наїдайтеся, хлопці!.. Дай Бог, щоб і вечеряти довелося разом!

Зранку всім було не до жартів, їли, поглядаючи спідлоба на Макара. У кожному жив якийсь острах перед сьогоднішнім днем.

Після сніданку Пилипенко оголосив своїм, що сотні випало таємно чатувати посеред люду на Подолі, де Богдан оглядатиме духовну семінарію, і ходити вільно посеред семінаристів та простого люду.

Незабаром стали під’їжджати сани і по п’ять-шість козаків усаджувалися в них. Їздові хутко везли хлопців у бік, як вони говорили, Володимирової гори. Настала черга і Макарової десятки. Швидко розмістилися на двох санях, залишивши при наметі доглядачем козака Гліба Матвієнка.

На санях з десятником опинилися Підлужний з Яремою, Білий та Капелюжний. Макар у довгій чумарці зі вставками малинового кольору, в гарному, витканому у два кольори широкому поясі, мав вигляд заможного землевласника. Після трудів над його бородою перукаря з Чепігової десятки широке обличчя здавалося аж надто суворим, а з-під сивої смушевої шапки на хлопців поглядало двійко великих сірих очей, що доповнювали статечність чоловіка.

Андрій з цікавістю розглядав місто, яке в його уявленні мало бути надзвичайно красивим. У око спадала велика кількість храмів. Ледве встигав намилуватися величчю одного храму, як перед очима виринав інший, начебто ще кращий за щойно бачений. Різнокольорові маківки, осяяні вранішнім сонцем, майже казково виділялися на тлі засніжених схилів та й усього довкілля. Особливо всіх вразила сніжно-біла, із золотавими обмальованими кутами Софіївська дзвіниця, над якою аж сяяла яскраво-синя маківка.

Макар першим осінив себе перстами і поклонив голову, коли вони порівнялися з Софією, а за ним — усі, хто був у санях. Попереду виднівся ще один величний храм, і коли порівнялися з ним, всі одностайно перехрестилися. Груди Андрія аж розпирало від баченого, на якийсь час навіть вилетіло з голови, заради чого він тут опинився. Його християнська душа раділа і співала хвалу Господу. Сани мчали посеред цих святинь, і от уже нарешті шлях пішов під уклін і повів їх поміж двома горбами. На одному височів замок, а другий був укритий деревами.

Візник, обернувшись до них, поважно мовив:

— Погляньте вниз... Це наш Поділ, чимало люду тут проживає... А по теплу з усього світу купці на Почайні стоять!

Сани стали рухатися занадто швидко, і коні як могли стримували їхнє настійливе спускання донизу. Усі бачили, як напружився їздовий, намагаючись утримати коней віжками, і коли попереду показався скрут шляху, Макар Пилипенко гукнув хлопцям:

— Швидко стрибайте! Коні не втримають! Понасідали тут!..

Від його різкого крику хлопців як вітром здуло із саней.

Андрій, почувши волання десятника, швидко шугнув на узбіччя і впав у замет, як у пуховик. Поряд зі снігу вибиралися хлопці та стали поглядати, що ж воно буде далі з саньми, в яких залишились їздовий та Макар. До них долинали заспокійливі крики їздового, і ті, що сплигнули, бачили, як їздовий та Макар тягнуть на себе віжки. Урешті-решт сани зупинилися на скруті шляху. Хлопці, вибравшись на втоптаний, але слизький шлях, побігли до саней. Макар Пилипенко, почувши голоси своїх козаків, посміхнувся і запитав:

— Що, хлопці, добру в снігу купіль прийняли? — а тоді вже додав: — Спускайтесь донизу. Ми там почекаємо!

Облегшені сани посунулися вниз без клопоту, і четвірка молодиків у гарному вбранні, бавлячись на слизькому шляху, поспішила на Поділ.

Незабаром побачили внизу й сани, біля яких стояли Макар з усміхненим їздовим, який, вийшовши назустріч, став дякувати:

— Їй-право, хлопці, ви таки козаки... А так міг би й коней втратити. Важкі були сани.

Хлопці задоволено посміхалися і, заплигнувши на сани, продовжили шлях без усякого смутку. Нарешті їздовий зупинив коней. Макар домовився з ним зустрітись увечері на верхівці пагорба, ближче до Лаври, куди вони йтимуть із натовпом услід гетьману.