Розділ «По сліду »

Приїхав із передового загону посильний і сказав, буцімто натрапили на сліди татарських поневолювачів, по яких було видно, що ведуть вони багато люду із Самарщини. Загін, на ходу готуючись До сутички, кинувся вперед, і через декілька верст козаки вже почули татарське ґелґотіння, ватаги ворогів стали заступати їм дорогу до невільників. Горе було дозорним татарам від стрімкого лету козацької сотні; куля з мушкета або шабля збивали татарських вершників з коня. Починалася бійка, і мішалися в купу свої та чужі, проте до татар усе більше підскакувало вершників — на підмогу. Було чути, як козаки з прокляттями вилітали з сідла, а татари насідали на менш численний козацький гурт.

Щоб не втратити всю сотню, Грищенко заволав про відступ, і шалена бійка стала вщухати. Іван з Грицьком не встигли пробитися до полонених, щоб визволити своїх земляків, тож відступили разом з усіма і тепер стали гадати, як їм діяти. Якщо йти потайком слідом за вервечкою полонених, то можна натрапити на татарські роз’їзди, а коли кинути спроби, то завтра, через день переходу, бранці опиняться біля Кара-Тебеня, де таврують та ділять здобич татарчуки. Під’їхали до сотника і сказали, що вони ще мають надію на визволення земляків і хочуть іти за татарами та їхніми полоненими на південь.

Хлопці після бою від’їхали у степ і, привівши себе у належний вигляд, повечеряли хлібом та сушеною рибою і вирушили у південному напрямку. Іван і Грицько намагалися до заходу сонця натрапити на слід заброд, які поверталися з невольничим ясиром. Хлопці покладали велику надію на спробу визволення у темну частину доби, бо ж добре орієнтувалися в нічному степу, простіше було пробратися непоміченими до бранців.

Відшукавши широченний сліду степових травах, хлопці обережно поїхали слідом, відділившись один від одного на безпечну відстань. Попереду рухався Іван; як більш досвідчений у татарських хитрощах, мав надію, що своєчасно помітить якусь пастку або спробу охоронців поцілити в нього стрілою. Іван знав, що татари добре стріляють з лука, і при цьому головне — першим помітити лучника, інакше промаху в татарина не буде, а це — смерть, і тоді ніхто не допоможе невільникам.

Татари рідко ведуть такі каравани вночі, і хлопці мали надію швидко наздогнати його, якщо самі пересуватимуться вночі. У темряві рухатися було дуже важко, особливо у хмарну ніч. Їхав Іван майже навмання, от тільки як небо ясніло, за розташуванням зірок визначав, чи правильно рухається.

От розійшлися хмари, і на небі було видно Волосожар (Плеяди), та добре дорогу підказувала небесна доріжка до Єрусалима — Чумацький шлях. Серце у Івана калатало так, що йому здавалося, ніби й татари можуть почути. А тут іще степові птахи видавали їхній рух: то перепели вихопляться з-під копит, то стрепет залопоче, а з кущів тетерки зривалися, висвистуючи крилами. Іван діждався Григорія, і вони, порадившись, вирішили, що Іван ітиме вперед спішеним, а Григорій буде вести його коня на поводі, інакше можна опинитися просто в лабетах степовиків-татар, що також добре знали степові ознаки руху людей. Іван — із шаблею напоготові в одній руці, з мушкетом у другій — крок за кроком рухався вперед, а потім, присівши, прислухався до степу, поки не помічав обриси Григорія і свого коня. Зійшов місяць, і йти стало легше, але він знав, що і його можна легше помітити, одне добре, що при малій ході птахи встигали перелетіти вбік від напрямку його ходи і не здіймали галасу.

Десь недалеко Іван почув форкання коней і, вилізши на чахле деревце, побачив спереду себе, сажнів за сто, слабеньке вогнище та обриси коней. Іван повернув назад і криком дрохви сповістив Григорія, щоб він зупинився. Вирішили, що десь у примітному місці заховають коней, а самі підбиратимуться до табору з навітряного боку, спробують знайти прохід поміж татарських дозорців. Затиснувши в зубах ножі, хлопці тихцем підбиралися до варти. Вправними вояками були татари, бо біля вогнища їх було тільки четверо, а голови до десятка дозорців бовваніли на тлі горизонту. Примітивши їхню лінію дозору, хлопці поповзли тихцем далі, сподіваючись знайти слабкіше місце в татарському дозорі. Та тільки вони пролізли сажнів зо двадцять, як знову побачили праворуч спереду голови дозорців.

— Добре чатують наших хлопців, — прошепотів Іван.

Гриць гарячково запропонував знешкодити якогось крайнього дозорця і пролізти до полонених. Зайнявши місце біля густого куща глоду, Іван затаївся, а його товариш поліз далі на животі і зник із поля зору. Найбільше хвилювало Грицька те, що можна злякати якогось птаха і той викриє його, тому рухався, зупиняючись та лежачи в траві, видивлявся і дослухався до нічних голосів.

Ось він уже примітив чіткий обрис нічного татарського дозорця, який тихо сидів на покладеному на землю сідлі. Десь недалеко випасався його кінь, бо чулися форкання та поцокування вуздечок. Гриць відчував себе як риба у воді, бо, провівши дитинство поблизу татарських улусів, добре знав звички та характер цих людей. Головне не насторожити й розгледіти, чи немає поблизу ще одного, який може лежати в траві та відпочивати, вони ж бо це і роблять по черзі. Підкравшись сажнів за п’ять, Григорій затиснув у зубах ніж і, намацавши на землі щось тверде, можливо, засохлий кінський кізяк, кинув недалечко від вартового. Грудка легенько гупнула поблизу від дозорця, і він підскочив, миттєво схопившись за ятаган. Із засідки було видно, як піднялась друга голова, і вони відразу стали насторожі, повернувшись спинами один до одного. «Дідько би вас ухопив, бусурманів», — подумки вилаявся Григорій і став обережно підповзати до Івана. Дістався до примітного дерева і стиха подав умовний крик. Іван відразу поліз назустріч.

— Сидять, як сичі... Не сплять, гади... Тут ми не пройдемо, — прошепотів Григорій.

Вирішили повзти далі: може, якогось бусурмана сон зморить і їм поталанить визволити Андрія, інших односельців. Ненароком хлопці сполохали якогось птаха в траві, і на шелестіння крил зразу ж просвистіла стріла. Довелося похапцем відповзати подалі від дозорців і вирішувати, що робити далі. Хлопці забралися у ярок, та, не дійшовши до коней, стали метикувати, як обдурити татар і підкрастися до полонених, аби хоч дізнатися, чи є серед них Андрій та Тиміш.

Поки міркували, радилися, з півночі засвітилося небо, а зірки одна за одною меркли. Зневірені товариші йшли до своїх коней, не втрачаючи пильності та тримаючи зброю напоготові. Проїхали назад сажнів двісті, знайшли підгірок і вирішили пильнувати, як підніматимуться татари до переходу та в який бік підуть.

До них долинали ледве чутні крики гнобителів і слов’янські прокльони у бік бусурманів. Хлопці провели очима вершників і визначили по голосах, що затихали: невільничий караван вирушив у бік Кара-Тебеня, до ногайських степів.