Розділ «Напередодні розлуки »

Великдень був цього року раннім, і працьовиті господарі вже встигли впоратися на полях. У Підлужних ішла підготовка до великого свята. Андрій як повновладний голова сім’ї господарював, а мати готувала святкові страви. Миколка і Галинка вимели хату, протерли вікна і заходилися викрашувати яйця. Бігали по хаті з крашеними руками та похвалялися, які вони молодці. Навіть малий Миколка і той не скиглив, а водив оченятами за своїми родичами, буцімто розумів, що дорослі зайняті важливими справами, тож не хотів нікому заважати.

Андрій, осідлавши коня, завітав у садибу Олійників, і вони домовилися з Михайлом про те, скільки вершників здійснюватимуть сторожу на випадок нападу бусурман. Ганна, Даринчина мати, спитавши про здоров’я онука, побажала всім добра та злагоди і передала гостинців та маленьку пасочку для Миколки. Андрій взяв у тестя зброю для коваля Петра і поїхав понад балкою до ковалевої хати.

Швидко обговорили питання на крайні заходи, і Андрій простягнув зброю Петру. Той із задоволенням витяг криву шаблю зі шкіряних піхов і мовив, що прийде час, коли власноруч викує добрячу козацьку шаблю, а зараз і ця буде йому захисницею.

Під вечір все затихло, і навіть коваль Петро вже не вицокував своїм невтомним молотом, роблячи різний реманент для селян. Наближалося свято Великодня, останній день Великого Посту, і назавтра буде радість душі та тілу.

Андрій повернувся до своєї хати, і тут вже його чекала вечеря: парувала просяна каша, красувалися на столі печений гарбуз та солодкий узвар, від якого приємно пахло димом від запечених дуль. Мати з Даринкою зібрали Андрієві кошик з посвятою, а Іван з Грицем також лаштували свої посвяти, бо збиралися гуртом іти до церкви. От тільки брат Миколка сумно дивився на їхні приготування, бо він мав залишитися при домівці за старшого, як наказав Андрій.

Великодні дзвони пролунали від церковної дзвіниці опівночі, і люди, як і їхні пращури, вітали одне одного з Воскресінням Христовим.

Під час свят Андрій з Дариною та маленьким Миколкою гостювали у діда Михайла і бабусі Ганни, то вже навтішалися вони своїм першим онучком. А що їм іще потрібно для щастя? І от сьогодні, на другий день Великодня, Андрій вирішив сказати тестю про своє рішення іти на Низ, зазнати козацької долі в Січі... Довго говорили, радились, і тестеві не дуже сподобався його задум. Єдине, що розраджувало Михайла — це те, що з ним іде Іван, уже досвідчений хлопець, бо він був старшим за Андрія та й татар бачив частіше. Вирішили не говорити про задум нікому, а як прийде час, то вже всі дізнаються... А поки що треба мовчати.

Та Даринка душею відчувала, що з Андрієм коїться щось незрозуміле: вночі, доки засне, всі боки заштовхає Даринці, став підніматися у темряві та приколисувати маленького синочка і довго, до нестями виціловував Даринку, пестив ніжне тіло, а вже вранці милувався її красою, доки вона спала, розпустивши русяве волосся на подушці. Дружина розплющувала очі і зустрічалася з Андрієвими очима. З любов’ю чекав, доки вона прокинеться, щоб знову пестити й виціловувати свою зіроньку, любов свою — єдину в цілому світі...

«Де ж ти, мій милий, виїжджаєш,

Що ти мене, молодую, покидаєш?»

«По чім же ти мене пізнала,

Що ти мені всю правду сказала?»

«Рано встаєш, коня напуваєш,

Частенько коням обрік даєш,

В сіни ідеш — сіделка шукаєш,

До хати ідеш — дитину колишеш:

Люляй, люляй, дитино малая,

Зосталася мати молодая!

Вернися ж ти, мій миленький, вернися,