Розділ «Білосніжне марево »

Цю ніч провели під Кагарликом, поставивши намети в живописному ліску побіля шляху, бо ж саме місто було зайняте під ночівлю полком Богдана. На третій день, уже поночі, перебуваючи у хвості цього полку, зупинилися на нічліг і також спали у своїх козацьких наметах.

Перед світанком Підлужний прокинувся від несподіваного повороту дивного сну, що цілу ніч турбував його, позбавляючи душевного спокою. Він продовжував тихо лежати з розплющеними очима, знову й знову обмірковував свій сон, пригадуючи якісь нові дрібниці неіснуючих подій.

Ось він їде на Орлику по запорошеній білим снігом землі. Усе навкруги вкрито снігом, але має певні обриси: хатини, дерева, вітряки... Десь попереду зійшло яскраве біле сонце і увесь час сліпить йому очі, не дає розгледіти шлях. Та Орлик ступає на сніг і впевненою ходою несе на собі Андрія, наближаючись до сонця. Він не може стишити впевненої ходи коня, і, коли хоче покриком зупинити Орлика, білий сніг наповнює уста, не даючи вимовити жодного слова. Невідомо звідки побіля них з’явилося двоє лошат. Одне було білим і дуже скидалося на Орлика, а друге — гнідим, у темних цяточках. Андрій здивовано дивився на свого коня, немовби запитуючи: що це за лошата? Вони підбігли ближче, і Орлик кивнув їм головою, ніби припрошував іти поряд з ним. Так тривало не дуже довго, і відчуття світлості стало зникати, хоча все вище піднімалося над обрієм сонце і підтоплювало сніг.

Андрієві не хотілося, щоб це минало. Він, напружуючи сили, намагався прискорити кінську ходу, але тіло ніби оніміло і не піддавалося його волі. Ось уже кінь ступав не в білий пухкий сніг, а чвалав уперед по калюжах та бруду, розбризкуючи його навколо, і ті чорні бризки долітали до лошат...

Раптом звідкілясь з’явилась у стрімкому бігу лань, а за нею неслася зграя вовків. Біле лоша глянуло на Орлика, і той, кивнувши головою, дозволив рятувати одиноку лань. Андрій хотів рвонути навперейми вовкам, але Орлик ніс його прямо, не підкоряючись волі вершника. Лоша настигло вовків і давай з неймовірною силою товкти їх ногами, аж снопи іскор вилітали з-під копит. Вовки, скиглячи від ударів, падали мертвими або ж втікали, доки не вискочив з лісу вовк-мастак. Схопивши лоша за загривок, поклав його на землю. Червона кров пирснула з лошати такою цівкою, що долетіла до Орлика і забризкала коня і вершника.

Орлик, не зупиняючись, ступав далі, все помітніше прискорював ходу. І от нарешті Андрій став упізнавати рідні краєвиди. Орлик майже зупинився і, повертаючи голову, сумно поглядав на Андрія. Менше лоша, що лопотіло поряд із ними, було замурзане брудом. Воно неначе підросло за час ходи і все поривалося випередити Орлика, але той не дозволяв це робити.

Андрій побачив на вигині шляху ту стару вербу, що завжди першою зустрічала його, коли вертався додому, а Орлик, порівнявшись із нею, впав на передні ноги і, ще раз глянувши на Андрія, завалився бездиханним.

Тут зупинилося й лоша, що вже стало конем, і, нахиливши голову, запрошувало Андрія сісти в розцяцьковану кульбаку. Той сумно подивився на Орлика і, погладивши його по гриві, підійшов до лошати-коня, сів на нього. Лоша неначе оскаженіло, понесло Андрія не до його домівки, а кудись в інший бік. Андрій як міг стримував скакуна, тягнучи на себе повід, а він, хоч і був загнузданий вудилами, вперто ніс вершника далі. Андрій з останніх сил натягнув повід, аж лоша-кінь стало на диби, а він, звільнившись від стремен, сплигнув на землю. Лоша навіть не второпало, що загубило їздця, рвонуло вперед і зникло в чорному лісі.

Андрій піднявся з землі і, обмившись в якійсь калюжі з досить чистою водою, попрямував до своєї домівки. Минувши стару вербу, побачив за вигином шляху батьківське обійстя і своїх рідних, що стояли біля воріт. Коли наблизився до них, родичі, признавши його, стали посміхатися, а маленький Миколка, вимахуючи рученятами, кинувся назустріч. Андрій схопив синочка на руки і пішов до воріт свого обійстя, яке було майже поруч. Усе йшов і йшов, а дійти не міг. Миколка здивовано дивився на батька і вже хмикав, тягнучись ручками до рідних і сердячись, що його так міцно тримають на руках...

Далі спогади про сновидіння обривалися, і Андрій довго лежав, пригадуючи, що ж було далі, але згадати не міг. Тихцем вибравшись із намету, він став готуватися до походу. Підкинувши Орлику збіжжя, затримався біля нього і став чесати скребницею та розмовляти з конем, неначе жаліючи про те, що побачив його уві сні неживим. Але спілкування з Орликом не підказало кінцевих подій сновидіння, і Андрій, давши коневі води, пішов до кухарів допомагати, в чім була необхідність...

Під час подальшого переходу з-під Кагарлика він увесь час намагався розгадати таємницю сновидіння або ж хоч пригадати його кінець, та це ніяк не вдавалося, і поступово Андрій став його забувати.