Розділ «Дзвонили дзвони »

Про їхнє одруження перед святом Водохреща або ж Богоявлениям першою заговорила мати. Санько вже давно був радий одружитися, але за господарськими клопотами та турботами не було часу владнати все по-людськи. А одного дня Ядвіга, підвівшись із-за столу, звернулась до них зі словами:

— Санику! Софійко, доню моя! Батько повернеться чи ні, але я хочу, щоб ви побралися.

Санько теж підвівся та звернувся до Ядвіги:

— Не маю кого засилати свататись, прошу сам: благословіть нас із Софійкою на шлюб...

Тепер уже й Софійка піднялася, і всі троє вийшли з-за столу. Ядвіга, взявши ікону, підійшла до молодих і, осінивши їх хресним знаменням, благословила жити в любові та злагоді. Молоді вклонилися і поцілували ікону. Софійка, не витримавши хвилювання, кинулась матері на груди, а Санько стояв, тримаючи її за плечі, та вгамовувати від сліз довелось обох жіночок. Цього вечора вже й обрали день, коли за церковним укладом можна було б обвінчатися, доки не почнеться Великий піст.

Санько цього вечора довго не вкладався спати: то йому потрібно підшити чоботи, то почав чистити зброю, поки Ядвіга не покликала його і з розумінням промовила:

— Лягай спати, хлопче... Поки що сам... Не метушися. У вас усе життя попереду.

Санько мовчки нахилив голову і, підійшовши до Софійки, поцілував її у щічку та подався спати у свій куток побіля дверей.

Уранці, після сніданку, окрилений Санько дістав свій найкращий одяг та став збиратися до церкви на перемовини про вінчання. Софійка весь час зиркала на нього з усмішкою, а наречений такий був заклопотаний, що не помічав її загадкових поглядів. Коли, зібравшись, поглянув на Софійку, то розсміявся і, обнявши її, запитав:

— А ти за ніч не передумала? Може, іншого когось чекала, то я йому і ноги поперебиваю!

Софійка сором’язливо глянула в його блискучі сірі очі, і раптова думка майнула в її голові. А й справді, як вона так може ставитися до свого рятівника? І на якусь мить іншими очима подивилася на нього.

Санько зі світлим русявим волоссям, яке принадно закручувалось, звисаючи з лоба на густі крилаті брови, вражав своїм незвичайним виглядом. Прямий ніс видавав у ньому мужнього чоловіка і воїна, а широкі плечі свідчили про неабияку силу, що наганяла страх на ворогів. І тут же вона посміхнулася, знаючи його невгамовність, дотепність і ніжність, його прагнення піклуватися про них із матір’ю. Вона обхопила шию Санька обома руками і, лукаво дивлячись на нього, зауважила:

— Дивись, щоб ти не передумав, поки до церкви йтимеш... У нас у Шаргороді є гарні дівчата!

Так, обмінявшись взаємними жартами, вони поцілувались, і Санько впевнено пішов до свого Воронька.

День був не святковим, і Санько, перехрестившись перед храмом і залишивши коня біля дзвіниці, відправився шукати диякона. Недалеко від церкви постукав у двері охайного невеликого будиночку, і на його стук вийшов чоловік у чорній рясі.

— Благослови тебе Господи, хлопче. Чому так рано стукаєшся? — веселим тоном запитав священнослужитель.

— Прийшов рано, отче, щоб не було пізно! — не розгубившись, відповів Санько.

Священик зацікавлено подивився на нього і вже лагідніше відказав:

— У Бога немає ранніх і немає таких, що запізнилися, — він усіх приймає, хто йде за ним...