Розділ «Задумка Петра Гусака »

По дорозі до табору всі мовчали, а прийшовши туди, завалилися спати, де хто знайшов собі притулок. Підлужного розбудив обозний, що вже підвів до воза коней:

— Уставай, козаче, — сказав дядько Панас. — Мабуть, пізно ліг учора? Та воно діло молоде... Гуляй, козаче, поки молодий...

Андрій виліз з-під воза і попрямував до озерця, де вже були Санько з Павлом. Вони старанно обмивали спини один одному.

— А давайте і мене швиденько покупайте! — замість привітання промовив Підлужний до хлопців, а ті, мов дурні, стати плескати на нього воду, не даючи йому сапнути.

Скупавшись, пішли сідлати коней у дорогу. Коли все було готове до походу, навідались до кухарів та поїли гарячої соломахи.

Військо пішло вперед, а десятка Гусака цього дня йшла позаду разом з приставленим до них іще десятком козаків. Вони вже проминули місто Шаргород, і чим далі Андрій від’їжджав, тим яскравіше поставали перед ним образи Поліни та її доньки Соломійки. Він не міг зрозуміти, чому так переймається за них, адже ще зовсім недавно і не відав про їхнє існування... Тоді знову згадував свою родину, Даринку, Миколку, і йому хотілося повернути все назад, щоб ніколи не знати про Поліну. А думки знову і знову повертали його до маленької хатинки, де лунали ніжний голос Поліни, веселий сміх Соломійки...

На ночівлю зупинилися під Шпиковим і до заходу сонця швидко укріпили табір. Після вечері десятник оголосив хлопцям, що вони нестимуть тільки денну варту, щоб зберігали сили до Лодижина, — у них буде особливе завдання від Івана Ганжі.

Наступного дня табір рухався, майже не зупиняючись, і на ночівлю стали вже у сутінках — на схід від Клебані. Уранці третього дня переходу Петро розпорядився перебиратися в голову валки і нести варту попереду війська ще з п’ятдесятьма вершниками, якими також керуватиме десятник Петро Гусак. Побачивши поряд із собою стільки вершників, Санько Голота не витримав, почав бубоніти:

— Вони що, нас охороняють? Ми самі хіба не впораємося? Скажи, Андрію...

Удосталь наслухавшись бурчання, Підлужний послав Санька туди, де Макар телят не пас.

Після такого швидкого маршу по обіді вони вже побачили Лодижин, що зручно розташувався побіля трьох річок і мав міцну фортецю. Підійшли до міста з південного боку. Петро, залишивши половину вершників у засідці, наказав наближатися до міста, поділивши тих, хто лишився з ним, навпіл. Хлопці, що були поряд із десятником, неспішно виїхали на околицю Лодижина. Не було видно ані жителів, ані польських жовнірів, і Петро послав одного козака передати, щоб підтягнулася решта вершників із засідки.

Стали заглиблюватись у містечко, йшли в напрямку фортеці. В одному місці з-під огорожі виглядало двоє хлопчаків, і Петро гукнув до них:

— Ану, вилазьте, молодці! Козаки до вас приїхали!

Хлопчаки, переминаючись з ноги на ногу, неохоче підійшли до вершників і стали їх розглядати з-під лоба.

— А де ж ваші пани польські? Вони що, повтікали? — запитав Петро.

Хлопці засміялися, а тоді той, що був вищий на зріст, махнув рукою у бік фортеці і весело промовив:

— Та ні, дядечку, вони вже три дні у фортеці сидять... Як почули, що ви сюди йдете, так і позалазили у фортецю.

Така відповідь усіх розвеселила, а далі Петро спитав:

— А багато тут польського війська, хлопці?