Розділ «Гірка новина »

Санько виїхав з гостинного подвір’я. За розташуванням фортеці скумекав, у який бік треба їхати, і рішуче підстьобнув Воронька. Коневі передалося хвилювання господаря, і він кинувся бігти майже галопом. Санько ледве стримував його. Так швидко дісталися до будиночку, де жила Софійка, що Санько не встиг обміркувати свою поведінку при зустрічі.

Думати було вже запізно, і він, прив’язавши Воронька біля рогу будиночку, статечно підійшов до дверей. У хаті було тихо, і побіля дверей навіть не було заметено снігової пороші, що вночі злегка притрусила землю. «Може, ніхто вже не живе тут?» — промайнула лиха думка, і серце шалено закалатало у грудях. Та все ж знайшов у собі снагу постукати в двері і з острахом чекав відповіді з хати.

Було тихо, і він чув тільки шалене биття свого серця, що готове було і груди розірвати від хвилювання та невідомості. Постукав гучніше та довше і став прислухатися, чи не обізветься хтось. І от нарешті Голота почув якийсь скрип, і жіночий надломлений голос запитав:

— Хто там добивається? Ми нікому не відчиняємо, у нас усі хворі...

Санько від цих слів та замогильного голосу ледве не звалився під дверима. Нарешті, зібравши в собі силу, сказав:

— Тітонько Ядвіго, це я, Санько, Софійчин рятівник під Мурафою... На початку осені бував у вас!..

За дверима надовго запанувала тиша, а тоді знову почувся голос Ядвіги:

— Упізнали тебе, Санько! Але Софійка лежача, вона тяжко хвора. Вийти до тебе не може... Просить не турбувати її...

Після цих слів кров шугонула в голову Санька, і він важко опустився біля дверей, обіпершись об них спиною. Він не чув, як від дверей віддалилося шаркання Софійчиної матері, і невідомо скільки часу отак би і просидів, якби не Воронько, що своїм занепокоєним іржанням привів його до тями.

Санько підвівся на ноги і обійшов будиночок, вікна якого були прикриті солом’яними матками, щоб захистити від холоду. В одному віконечку підняв куточок матки і, тримаючи її, постукав у віконце, відчайдушно та слізно став промовляти:

— Софійко! Ти одна в мене на цілому світі... Я згоден бути з тобою і з хворою, і з калікою... Не жени мене, я теж поранений... Виходжу тебе, не дам померти! Прошу тебе і матір: відчиніть мені, бо сидітиму тут, доки не помру!

Він говорив ще якісь слова, що приходили йому на розум, і це тривало невідомо скільки. Та раптом почув скрип вхідних дверей і голос Софійчиної матері:

— Санько, не волай... Заходь швидше, тепло не випускай!

Санько декількома стрибками дістався до дверей і, зачепивши свій мішок, хутко зайшов до оселі. У сінях було темно, і він застиг в очікуванні. Ядвіга засунула засув, а тоді взяла Санька за руку, повела у темряву.

Зайшли в господу будиночку, і Санько при тьмяному світлі лоївки спочатку не міг нічого розгледіти. Та очі потроху звикли до темряви. Він став упізнавати обриси господи, в якій побував одного разу, ще влітку. Кинув погляду куток побіля печі і зумів роздивитися голову Софійки, яка виглядала з-під ліжника. Ноги вмить перестали слухатися. Санько стояв посеред хати, дивлячись на неї, а вона, повернувши голову в його бік, також дивилась і мовчала. Та козацька воля перемогла, і він, помалу пересуваючи ноги, наблизився до своєї Софійки, поклав долоню на її чоло.

— Софійко... Це не страшне... Я тебе виходжу, тепер ми разом, — ледве видавив із себе Санько.

Вона накрила своєю долонею руку Санька та стиха мовила кволим голосом:

— Санечку, біда в мене з ногами... Відмовилися вони ходити. Лежу тепер...

Підійшла мати і присіла на ліжку в ногах у Софійки. Намагаючись заспокоїти, звернулася до неї: