Розділ «Далека дорога »

Іван з Марією довго поглядали услід одинокому вершнику, а той усе віддалявся від них, не оглядаючись, та так і зник за вигином шляху. Іван крикнув Роману, що слід рушати, і два вози, підплигуючи на баюрах, покотилися на схід. Усі мовчали, кожен згадував останні дні спільної подорожі з Саньком. Дорога ще досить далека, і кожен хотів би бачити цього хлопця у своєму гурті, з ним усі почували себе безпечніше.

На шляху весь час натрапляли на ознаки швидкого руху війська. Знову валялися понівечені вози, кінські кістки, обгризені вовками, а подекуди — ще цілі мерзлі тулуби коней. По обіді стали неподалік від військового табору, і хлопці розжилися ще по одному колесу від воза. Тепер їхні вози виглядали так, ніби належали збирачам усякого непотребу. Тут містечка були більш людними, але місцеві у своїх розмовах виказували побоювання, що незабаром сюди завітають ті ж самі пани, і при цьому нарікали на гетьмана Хмеля. Він, мовляв, не захищає їхні землі, а подався у свій Чигирин.

Іван з Романом з усім погоджувались, і люди після розмов з ними пускали на ночівлю до своїх дворищ, а жіночкам дозволяли ночувати у натоплених хатах.

Після тижня, проведеного в дорозі, всі так виснажилися, що коли у Глухівцях добросерда родина запропонувала залишитися в них на якийсь час, всі після загальної ради погодилися, тим паче що в цьому селі був коваль, а коней уже треба було перекувати.

Іван із Романом ще затемна повели коней до місцевого коваля, а питати, де кузня, не було потреби, назустріч їм долинали удари молота та ляскотіння карбувального молотка. Двоє ще молодого віку ковалів, не припиняючи працювати, зустріли їх ледь помітними кивками голови. Нарешті старший відклав карбувальний молоток і, витираючи піт на закіптявілому обличчі, вийшов до Івана з Романом і, глянувши на коней, промовив:

— В’яжіть своїх скакунів поближче, будемо підковувати... Ми тут уже три дні працюємо... Можна сказати, що в кузні й ночуємо... Ведуть і ведуть... Стільки люду зрушила з місця війна.

Перед обідньою порою трійка коней уже гарцювала на місці, неначе випробовуючи свої нові підкови. Під час роботи ковалі потоваришували з хлопцями, і старший, прощаючись, промовив:

— Це наші коники... А ми тут і польських підковували. Норовисті бестії... А то інколи приводили татарських, так з ними тільки горя набрались: не хочуть вони бути під підковами. Ледве зуби нам не повибивали!

Тепер уже Іван сидів на Гнідку, який знудьгувався без вершника і все поривався перейти в галоп. Проте козак твердо стримував норовистого коня. Роман вів до їхнього пристановища двох слухняних їздових коней — Сипка та Карого — і насміхався з Івана:

— Тримай Гнідка міцніше, бо занесе тебе бозна куди!

Залишок дня провели у лагодженні возів та догляді за кіньми, а жіночки разом із Катеринкою готували під відкритим небом вариво на вечерю. Вечеряли у хатині, приставивши до столу дошки. Разом із дітьми у господі набралося більше десятка їдців. Тетеря вдалася на славу, бо Рада знову не пожаліла шматка сала, яке сама обсмажила та заправила пісненьку страву.

Двоє хазяйських собак охороняли обійстя та вози мандрівників, а коней розмістили у великій стайні — нехай хоч наберуться сили перед довгим та нелегким шляхом.

Під час вечері всі бажали висловити невдоволення від ведення війни з поляками, особливо приголомшили події останнього тижня, коли козаки залишили визволені землі. Господарі, Платон та Килина Бреги, поглядаючи на Івана, гарячково викладали власне бачення подій. Коли Іван хотів щось заперечити або ж уточнити, Марія штовхала його під бік або тиснула під столом його ногу своєю...

Так і не відшукавши здорового глузду у вчинках гетьмана, перейшли до розмов про те, якою буде весна і що варто сіяти, аби голоду не було. Тут було повне порозуміння, і діти, які вовтузились у кутку, радо поглядали у бік дорослих, котрі мирно обговорювали справи. Так покотом і спати полягали: діти — на соломі, поближче до печі, а гості, попарувавшись родинами, — попід стінами.

Іван рано прокинувся від холоду, що відчутно тягнув по долівці від дверей та стін. Тихцем вийшов на подвір’я і, оглянувши вози та коней, насипав своїм зерна більше, ніж зазвичай: сьогодні у них буде важка дорога.

Прощалися з родиною Брегів як з рідними, і Рада весь час примовляла, витираючи сльози:

— Гора з горою не сходиться, а людина завжди стрінеться...

Хазяйські дітлахи крутились біля Катеринки, не знаючи, як їй догодити, а вона приязно посміхалась до них та змахувала сльози, що густо котилися з очей. У повітрі висіла вранішня імла, але всі сподівались, що вона швидко розвіється вітерцем. Уклонившись господарям, мандрівники знову вирушили у дорогу.

Поволі спливав час, і Іван став помічати, що шлях якось дивно звужувався і ставав непридатним до їзди.