Розділ «Полонення мурзи »

Стомлені люди потроху вкладалися спати, притискаючись ближче один до одного і вкриваючись різним ганчір’ям, а траву, яку понагрібали руками, клали собі під боки, обкладали нею дітей. Санько Голота розумів: якщо він зараз не скаже людям, що за ним прийдуть вночі, то може статися якийсь нічний переполох і все пропаде. Ординці будуть пильнішими та ще схоплять і його друзів. Голота повернувся до отця Никодима, коли той, прочитавши вечірні молитви, став умощуватися спати.

— Отче, я маю повідомити, що прийдуть уночі козаки, аби визволити мене. Треба попередити людей, щоб поводили себе тихо, — став схвильовано говорити Санько.

Отець нічому не здивувався і, трішки поміркувавши, промовив:

— Добре, синку... Шепнемо у різні боки, щоби всі сиділи тихо, що б там не було, а ти роби свою справу. Я за тебе молитимусь, і Господь всевидящий покриє нас...

Було чути спочатку, як люди шепотіли, аби вночі не піднімати гвалту, а потім до Санька вже не долітали ніякі слова. Було б добре, якби ніч не була місячною, аби не було змоги щось там розгледіти вартовим... Санько вирішив подати про себе звістку покриком стрепета і неголосно заторохтів. Не почувши ніякої відповіді, довго лежав, прислухаючись до покриків нічних птиць. Через деякий час знову подав знак і зрадів, почувши вуркотіння сови: «Пугу-пугу-пугу...» Десь поряд були свої, і Голота ще раз по зорях перевірив напрямок до намету мурзи. Подумки пригадував, які примітні дерева ростуть побіля намету. «Добре було б, якби охоронці вогнище не загасили, легше буде відшукати гніздо цього нахаби бусурманського», — подумав Санько і знову подав умовний пташиний покрик. Почув відповідь ліворуч від себе і став потроху перебиратися у той бік, а коли ще раз подав умовний покрик, то відгук пролунав за сажнів двадцять від нього.

Пам’ятаючи місце, де засіли охоронці, він обережно, щоб не зачепити когось зі сплячих, вибрався на край гурту полонених та тихцем поплазував до густих дерев, що нависали темною стіною. Санько відчував, що вже вибрався з кільця вартових, і тихенько подав умовний покрик, і майже поруч почув знайоме: «Пугу, пугу...» За хвилину він уже був в обіймах друзів.

Козаки були щасливі від того, що з ними знову Санько Голота, і, потискавши його в обіймах, стали розпитувати, як пробратися до намету мурзи. Санько зауважив, що у наметі їх двоє і треба брати обох, інакше визволення через обмін може не відбутися.

Вони знову були разом, і хотілося скоріше полонити мурзу. Іван усіх застеріг, що татари сплять досить чутливо, і якщо козаки зроблять щось не так, то буде біда... Санько має йти удвох з Павлом попереду. У Павла є невеликий мотузок, який прив’яжуть до Івана... Так вони ланцюжком проберуться до намету мурзи, а побіля нього зберуться докупи.

Перевірили зброю, мотузки для полонених ординців і, поштовхавшись поміж собою, зайвого..брязкотіння не почули.

Санько пішов уперед. Треба було знешкодити сторожову варту, і хлопець обережно поповз до першої татарської засідки, а за ним, немов щур, поспішав Павло, тримаючи в зубах ніж. Побачив, як Санько подав знак: необхідно почекати... Павло вже й сам запримітив дві голови, що бовваніли за декілька сажнів від нього. Санько вибрав ближнього до себе дозорця і крадькома наблизився. Залишився лише один крок... Від удару ножем тіло ординця стрепенулося та одразу обм’якло, піддаючись Саньку, який обережно поклав його на землю.

Другий ординець також дрімав, не випускаючи з рук шаблю. Не встиг він розплющити очі, як отримав навскісний удар по горлянці, що не дозволив йому навіть застогнати. Павло все бачив і нечутно підійшов до Санька, який витирав ніж об лежачого ординця. Голота тихо промовив:

— Залишилося ще двоє, там, нижче, неподалік від намету мурзи. Ти запам’ятовуй шлях, де вже немає дозорців... За мною, Павле!

Санько рушив далі, і Павло Година, смикнувши мотузку, пішов за ним. Обережно пройшли поряд зі сплячими християнськими полоненими. Коли один з них підняв голову, Санько притулився кулаком до його обличчя, і той чолов’яга стиха прихилився до землі. Попереду стояла сосна, що була добре примітною вночі, і Санько знову поплазував, а Павло застиг, вдивляючись у темряву. Його товариш зник у темряві, ніби розтанув. Минув якийсь час, і до Павла долинуло ледве чутне гупання об землю, а потім — слабий зойк. З’явився Санько і показав рукою, що вони мають іти далі. Павло зраділо потягнув мотузок і почув, що на другому кінці йому відповіли тим же. Обережно пройшли поряд із забитими татарськими дозорцями і опинилися біля сосни. Саме тут був намет мурзи. Їм було видно, як біля згасаючого вогнища сиділо двоє особистих охоронців мурзи і про щось тихо розмовляли.

— Кепські наші справи, не сплять бусурмани... — розпачливо промовив Санько. — А от луки треба було брати, ми б їм показали...

Він сказав Павлові, щоб той підсмикнув мотузку, і за цим сигналом друзі швидко та безшумно виринули з темряви.

— Андрію, Іване, що робитимемо? Не сплять бусурмани! — пошепки повідомив Санько.

Усі мовчали, і тоді Іван запропонував тихо підкрастися ззаду та одночасно напасти на обох, не даючи їм оговтатись.

— Якби ж то так, щоб і не пікнули... А коли хтось пікне? — стурбовано промовив Санько.

Знову запала мовчанка, і тут втрутився Андрій, який запропонував Голоті повернутись і одягти вбрання забитих татар. Санько мову знав добре, та й Іван дещо знав... Санько легенько торкнувся Андрієвого плеча на знак згоди, і вони швидко повернулися з Іваном назад, а Андрій з Павлом лишилися чатувати.