Розділ «Знайомство з Радою »

Через декілька днів опісля від’їзду з Роханє котився віз Івана та Марії по шляху, наповненому різношерстим людом. Рухалися в основному в бік Львова та Кременця. Люди, не змовляючись, збиралися у валки, і коні слухняно рухались услід передньому возу без понукань їздових. Ніхто нікого не розпитував, куди і чому зірвалися в зиму в далекий і повний небезпеки шлях. Бачачи, що вони не одні такі біженці, Марійка повеселішала і стала розпитувати Івана про його козацькі походи. Усе допитувалась, а чи не має він на Лівобережжі жінку та дітей. Іван підсміювався над її нелукавими запитаннями, та все ж дуже розважливо розповідав про себе. Передні вози призупинились, і від голови валки почулися крики:

— Перехід через Жечицю! Тримайте коней за вузди!

Іван винувато подивився на Марію і промовив:

— Марійко, люба моя, у холодній воді доведеться тримати коня... На тім боці відігрію тебе.

Жінка, цмокнувши Івана в щоку, стала готуватися до переходу: роздяглася по груди і приготувала очкур для підтримки плахти. Іван невідривно дивився на її дії, мимоволі милуючись рухами і тілом. Дійшла черга й до їхнього воза. Марійка сміливо ступила у воду, тягнучи за вуздечку їздового коня, і віз помалу заїхав у річку.

Гнідко сміливо йшов позаду воза. Він уже стільки бачив таких перевозів, що їздовому коню й не снилося. Вода підступила Марійці до сідниць, і вона поспішно підібгала плахту. Іван побачив, як вода, наче спокусившись на жіноче тіло, покрила його своїм холодним сувоєм. Вода не сягнула навіть під груди, і Іван знову побачив принади Марії, омиті зимною водою річки. На мілині жінка стала тягти їздового коня за вуздечку, і він упевнено прямував на протилежний берег. Плахта опустилася, і Марія, йдучи босоніж, прагнула швидше відвести свого воза від річки, бо позаду покрикували інші їздові з валки перевізників. То тут то там чулися гучні голоси людей, які поспішали зайняти зручні місця для зігрівання і нічного відпочинку.

Вони зайняли місце поряд із чорнявою молодицею, яка покрикувала на дівчисько та невеликого на зріст чоловіка, що метушився, намагаючись догодити крикливій господині. Іван подав Марійці оберемок сухого сіна і з її допомогою зліз із воза та став кресалом добувати вогонь. Його кохана, взувшись, метнулась шукати сухого хмизу для вогнища.

Сіно не хотіло горіти, і тоді жіночка із сусіднього воза, взявши зі свого вогнища запалену головешку, піднесла її до сіна. Воно спалахнуло, обдавши Івана солодкувато-кислим димком. Не забарилася й Марійка. Рожевощока, бадьора, вона притягла чималу в’язанку хмизу і підклала її у вогнище. Не затримуючись, пішла розпрягати їздового коня. Потім дала сінця Срібку та Гнідку і нарешті підійшла до Івана, який прилаштовував над вогнищем триніжку з казанком.

— Неси воду, господарочко моя, — радісно сказав Іван, і через хвильку жінка вже поспішала з двома неповними цеберками води.

Стало сутеніти, і Марійка вимостила для них ліжник. Потім пішла шукати зручне каміння, щоб, напечене в золі, покласти під ноги на ніч. Люди вже встигли повечеряти і стали збиратися побіля знайомих або ж по-простому — до гурту. Так вийшло, що біля галасливої жіночки зібрався чималий гурт біженців, і вона, побачивши, що її сусіди вже поїли, махнула рукою.

— Ідіть до нас, молоді... Ніч попереду довга, ще намилуєтесь... — викрикнула з посмішкою і почала шукати для них місце біля вогнища.

Марія, підтримуючи Івана, повела його до гурту. Привітавшись з усіма, вони зайняли місце у колі.

— Я — Марія, а це мій... Мій наречений, Іван, — швидко промовила Марія і стала слухати, про що йде мова і що на світі діється.

Говорив про останні події чоловік з борідкою, такою, як у звичайного дячка:

— Хмель знову віддає Польщі землі аж до Старокостянтинова. Пани повертаються, і знову поллється кров наша, закатують нас ляхи... — чоловік зробив паузу, і всі закивали головами, погоджуючись із ним, а сусідочка додала:

— Не пускала свого на війну, так він зірвався, забрав з собою коней, ще й наймитів повів... Повернувся один...

Після подій цього року у кожного не тільки в цьому колі, а й по всій країні з’явилися думки про подальшу долю, Стали розходитися кожен до своєї хури, а Рада, так звали сусідочку, глянувши на Івана, з докором промовила:

— А тобі, наречений, треба на возі хуру прилаштувати... Попереду всякого буде: і сніг, і дощ, а ви як на прогулянку прямуєте!

Іван, згодившись, кивнув головою і промовив: