Розділ «От тобі й Шаргород »

— Оглянути місцевість, чи нема засідок, з’ясувати, де є вода, а тоді — до мене!

Через деякий час усі повернулися з добрими вістями про озерця в цьому місці та про те, що ворог не зможе підійти непоміченим.

— Санько з Андрієм лишаються тут. Постійно оглядайте ці місця та чекайте підходу головного нашого війська. Головами відповідаєте за надійний огляд місця ночівлі полку! — наказав Петро і з п’ятьма козаками попрямував назустріч загонам Ганжі.

Хлопці, які весь час відчували якусь провину перед своїм десятником, старанно оглядали місцину, де стоятиме табір, та навіть раді були зустріти ворога, аби довести свою звитягу. Але навкруги, окрім швидкокрилих птахів та диких звірів, що пробігали повз них недалечко, вони нічого не помічали.

Десь під вечір усі дикі мешканці цієї місцевості сполошилися. Спочатку стали пролітати дикі гуси, а потім дрохви, тетерки, стрепети, а де-не-де почали з’являтися невеличкі зграї кабанів, що також поспішали полишити це місце.

— Може, наші підходять? — з надією промовив Санько та запропонував обережно їхати в напрямку руху війська.

Незабаром попереду побачили передовий загін і, впізнавши своїх, поспішили назустріч.

Наближалася ніч, і тільки-но зупинилась валка, як відразу всі стали копошитися, немов мурашки, та ще й неподалік від річки Мурашки. Не встигло сонце лягти за обрій, як уже стояли ряди наметів та розташувалися в три ряди вози, які щільно прикривали місце відпочинку війська. Табуни коней під доглядом обозних шукали собі навколо стану свіжої паші. Андрій з Саньком швидко знайшли свій віз і, передавши коней доглядачам, пішли до озерця, щоб змити бруд і освіжитися. Швидко повернулися назад, де вже зібралися всі, окрім Макара та Кузьми, яким на нічну заміну послали інших козаків.

Вечеряли в сутінках, і коли вже ця необхідна справа наближалася до кінця, Петро поглянув на Санька і Андрія, запитав:

— То скажіть, хлопці, що це було, коли вас поляки захопили? Ви що, в полон хотіли до ляхів?

Санько, дожовуючи загребу, голосно, щоб чули всі, відповів:

— Та то в нас, пане десятнику, така була козацька хитрість... Ми начебто парламентарями були. Запропонували полякам здатися без бою полковникам Ганжі та Кривоносу, а ляхи хотіли нас відвести до міста на перемови...

— От якби ви залишилися без зброї, то були б у нас «парламентарями» біля ганебного стовпа, а так, можливо, ви вірно й зробили, — закінчив розмову Петро, і всі, почувши про щасливий кінець цієї пригоди, радісно посміхалися.

Уранці повстанці та козаки вже робили спроби підійти та приступом заволодіти Шаргородом. Але місто з фортецею та високим, до дев’яти сажнів, земляним валом було міцним горішком. Десятку Петра Гусака ніхто не спонукав до приступу, та і його самого не було видно. З’явився пан десятник тільки під вечір, став розповідати про задум їхніх дій:

— Завтра повстанці ще постріляють, а ми будемо видивлятися, де у поляків стоять гармати, головні сили. От як ви, хлопці, добре роздивитеся місто та замок, то ми підемо туди вночі та наробимо ляхам лиха: через два-три дні місто буде наше.

Наступного дня десятка лазутчиків на чолі з Петром Гусаком увесь час до полудня перебувала побіля міста. «Гарне воно, і якби не війна, — міркував Андрій, — то тут можна було б жити...»

Шаргород стояв на березі річки Мурашки, яка своїми берегами прикрашала видна фортецю, будинки, церкви. Петро розповідав, що тут є великий католицький костел, і вказував хлопцям на його грандіозні вежі, що їх було видно далеко за межами міста. Також тут була і церква євреїв — синагога. Та хоча під стіни міста нерідко навідувалися татари, воно весь час відроджувалось.

— Хлопці, нам треба визволити це місто, та щоб поменше його зруйнувати і щоб люду менше полягло, — закінчив Петро і додав: — А тут багато живе християн, які допомагатимуть нам зсередини.

Визнавши підступи, а також помилувавшись цим містом, від’їхали подалі на захід і побіля річки Гнилої зробили перепочинок. Під вечір знову об’їхали околиці Шаргорода, побіля якого вже майже не було чути пострілів, а тоді відправилися через брід до свого табору.

Підлужний прокинувся дуже рано, вибрався з-під воза, під яким хлопці спали на сіні. У них був день відпочинку, і Андрій лежав та милувався навколишнім світом, для якого ця війна була зайвою. Звиклі до людської присутності птахи заводили співи, наче хизувалися своїм умінням. По небу пролітали граційні лебеді, і він чув, як від їхніх крил з якимось шелестким тріском розсікалося повітря, і цей шелест був таким вабливим, що Андрієві самому закортіло отак легко та граційно майнути над землею і здивувати своєю красою людей.