Розділ «Попіл сподівань »

Пізно увечері сотня повернулася з приступу міста, і Андрій зрозумів, що козаків Петра Гусака спіткала невдача. Не прийшли у стан з десяток товаришів, і в цей вечір за вечерею згадували добрим словом побратимів та читали пам’ятні молитви за упокій душі.

Макар розповів хлопцям, як сталося, що загинуло чимало козаків на приступі до Львова. Сотню Гусака поставили на перекриття відступу з міста на той випадок, коли захисники не витримають і почнуть відступати. Розташувались на північно-західних околицях Львова, але відступаючих не було, а у другій половині дня з міста стали вириватися поодинокі драгуни.

І раптом близько сотень трьох драгунів стали напирати на дві сотні козаків. Поляки за будь-яку ціну хотіли вирватися з облоги і оскаженіло пробивали собі шлях на Замостя. Від такого натиску похитнулися козаки Гусака, а ті почали кришити наліво та направо, пробиваючи собі шлях, потім ринулися в розірвану залогу — хотіли доганяти їх, але дві сотні козаків багато втратили своїх, треба було рятувати поранених та ховати забитих.

Доки копали могили і приводили сотню до бойового стану, надійшла звістка про те, що поляків настигли татарські кіннотники і не багатьом вдалося втекти. Сьогодні Кривоніс виділив час на відпочинок, і Петро Гусак чекає поповнення своєї сотні. Коней вистачає, та й зброї вдосталь, а людей немає. А сьогодні вночі знову десятці Макара треба йти на вилазку, готувати місце для приступу до Львова побіля собору Святого Юра.

Цього разу десятка готувалася при опікуванні Макара. Він особисто перевіряв усіх, починаючи з чобіт і закінчуючи оглядом пістолів та луків. У кого не було луків, швидко їх отримали, і козаки почали вправлятися, стріляючи по опудалах, а наставниками були вправні сагайдакери — четвірка друзів. Швидко поновили навички, і під вечір усі були готові вийти у таємний похід до Львова.

Добре повечерявши, десятка козаків попрямувала в супроводі провідників до міста, що темніло вдалині. Макар запропонував перейти оборону захисників Львова не побіля собору Святого Юра, а подалі, там, де їх не чекають. Провідні козаки пообіцяли Макару здійняти галас та стрілянину подалі звідси, а десятка в цей час зможе перейти до міста.

Трохи згодом, почувши обіцяну стрілянину біля собору, Макар наказав рухатися до міста, пославши наперед четвірку друзів, щоб вивідати засідки ворожих дозорців. Треба було перейти небезпечну ділянку, доки місяць не розсіяв темряву ночі.

Попереду, крадучись, мов звір, рухався Іван, а Андрій ловив кожен його рух і був готовий до всякої несподіванки. Іван присів на коліна, і Підлужний подав умовний знак зупинитися козакам, що йшли слідом, потім підкрався до Івана, і той вказав на обриси дозорців, які стояли вкупі.

— Треба брати правіше, бо тут можуть ночувати чимало вояків, — тихенько промовив Яровий.

Десятка Макара відійшла назад сажнів на п’ятдесят, і, взявши трохи вбік, козаки знову стали пробиратися до міста. Незабаром побачили вогнище, побіля якого тихо сиділи жовніри, а один з них стояв неподалік у темряві. Іван передав через Андрія, що треба прибирати дозорців, інакше пройти непоміченими не вийде.

Іван повернувся назад і умовив Макара Пилипенка напасти на дозор. Спочатку Підлужний знищить їхнього спостерігача, а вже потім вони четверо нападуть на тих, хто біля вогнища. Макар із козаками мають бути напоготові.

Коли все було підготовлено до нападу, Підлужний, зайнявши зручне місце, пустив стрілу в дозорця, і тоді четверо друзів кинулись уперед до вогнища, де куняла решта вартових. Двоє поляків уже встигли схопитися на ноги, і Ярема з Іваном зав’язали з ними бійку. Павлові та Андрію пощастило більше, бо їхні дозорці тільки прокинулись і не могли зрозуміти, що їм робити. Андрій навалився на дозорця і, затиснувши йому рот, покінчив із ним, і Павло теж не схибив. Тепер вони стали оглядатися, чи не поспішає підмога до вартових. Нарешті Івану та Яремі вдалося вгамувати тих двох, що відчайдушно відбивалися. Поруч уже була вся десятка на чолі з Макаром. Ставши колом, козаки прислухалися, чи не пробудилися ті польські вояки, котрі відпочивали далі, але ніщо не порушувало нічної тиші.

Макар Пилипенко наказав четвірці друзів одягти жовнірське вбрання, бо вони мають відкрито йти попереду, а решта з десятки — крадькома за ними. Швидко натягнули на себе жовнірські жупани, приладнали до своїх пасків їхню зброю, а луки передали на зберігання товаришам. Сміливо йшли поміж ворожих загонів, і ніхто на них не звертав уваги. Шлях вибирали подалі від вогнищ та людського гомону, щоб ніхто не помітив шістьох козаків, які пробиралися назирці за ними.

До півночі дісталися до собору Святого Юра, який виднівся неподалік. Вони зібралися у непримітній клуні, і Макар став ділити всіх по двоє та намовляти, хто як має діяти. Треба було до світанку без зайвого ґвалту звільнити від жовнірів прохід до міста, а вдосвіта допомогти загону Кривоноса пройти далі поза обороною поляків, щоб зі сходом сонця вдарити з двох боків.

Завдання було складним, і в усіх спочатку склалося враження, що виконати його неможливо. Козаки сиділи тихо та слухали Макара, і коли він закінчив, звідусіль почулися глибокі зітхання, а деякі з присутніх чухали свої кошлаті голови.

— Оце так заняття! Чи не забагато дій?.. — чулися звідусіль голоси козаків, а Павло додав:

— Та це не в дівках ходити... Краще б я не знімав запаски, може, хтось би мене й приголубив...

Козаки тихенько засміялися, та Макар швидко припинив усілякі жарти:

— Хлопці, важка буде ніч, але нічого не вдієш, вранці наступ — не зможемо, то нам усе одно вмирати. Кривоніс із нас шкури постягує...