Розділ «Дорожні несподіванки »

Далі рухалися мовчки, кожен обмірковував події останніх днів. Вітер, хоч і дув у спини, але разом зі сніговою порошею вносив холоду тіло та смуток у серця мандрівників. Поряд зі шляхом де-не-де валялися поламані вози, а часом і туші мертвих коней — не витримали важкого шляху.

Під вечір зупинилися побіля хутірця з декількох хатинок і вирішили заночувати десь тут, проте людей не турбувати. Коли розгорілося багаття і повіяло теплом, усі повеселішали і стали допомагати Романові прилаштовувати каміння для нічного зігрівання. Швидко в казані забулькотіла каша, і невдовзі всі вже вправно черпали смачну страву, обпікаючись гарячим, поспішали втамувати голод.

Після вечері стали обмірковувати, куди ж покласти спати Санька, а той, сміючись, кивнув на Івана з Марією та відказав:

— Не ламайте голів... Ляжу я поміж Марією та Іваном — тепло буде, а сторож я добрий!

Посміялися, а тоді стали допомагати Санькові вистилати землю, нагріту вогнищем, ялиновими лапами та хмизом. Так Санько і вмостився спати, поклавши біля себе Воронька. А Рада ще стала й підколювати парубка:

— Це тобі не на печі в Онисії! Швидко пригадаєш, як раніше козакував!

Ранок дістав мандрівників морозцем, а земля була притрушена снігом, який нагадував усім про початок зими. Санько з Іваном намастили дьогтем вісі і, підгодувавши коней, стали збиратись у дорогу. Земля за ніч підмерзла, і колеса так гуцикали по нерівному шляху, що Івана добряче підкидало на возі.

— Давайте звернемо на узбіччя! Там краще їхати! — крикнув Іван до Ради, і вона на знак згоди кивнула.

Не встигли проїхати й версту, як підвозом Івана щось тріснуло і задня частина воза лягла на землю.

— Мабуть, вісь зламалася, кат би її взяв, — зло вилаявся Іван і вибрався з воза, а побіля нього вже сидів Санько та заглядав під низ короба.

— От і приїхали, друже... А поряд немає підходящих дерев, щоб вирубати на вісь, — стривожено бубонів Санько.

Поставили віз Ради поближче до Іванового, бо ж не виключено, що й ніч застане на цьому місці. А Роман несподівано зауважив:

— Та ми ж учора бачили два вози поламані... В одного вісь була неушкоджена. Давайте повертатись!

Швидко випрягли їздового коня з Радиного воза і, осідлавши коней та прихопивши сокири, Роман із Саньком подалися пройденим шляхом.

Жінки поназбирували хмизу, та не встиг Іван розпалити багаття, як поряд почулося виття, і незабаром усі побачили неподалік зграю вовків, яких було приблизно з десяток.

— Швидко всі за зброю! Вони нападають миттєво! — став кричати Іван, а сам кинувся міцніше прив’язувати вузди коней, щоб не понесли воза з переляку.

Коні хропіли і не давали притягнути їхні голови до прив’язі, але Іванові все ж удалося це зробити. Іван з Марією залізли на Радин віз, а Гнідко лишився прив’язаним до опалубка поламаного воза.

Якийсь час не було чути виття, і люди вже подумали, що зграя відійшла. Аж раптом коні шарахнулись убік і почулося злісне вовче харчання. Стріляти не було можливості, і всі сиділи, прислухаючись, з якого боку буде напад. Біля Гнідка знову почулося харчання і зараз же — жалісливе скигління якогось хижака, що дістав стусана від міцних копит.

Іван зраділо крикнув: