Розділ «Святки »

Ось нарешті на північному сході посвітлішав небосхил і сяючі нічні зорі невиразно заблимали перед прийдешнім сходом сонця. Чулися іржання коней, веселе скрипіння возів, що поспішали на посвяту паски, невиразні голоси хуторян та дитячий веселий гамір. На церковній дзвіниці святково заспівав, загудів дзвін, згукуючи християн на Паску. Хлопці спішились та похристосались один з одним, і коли зорі почали згасати одна за одною, з відчуттям свята в душах поїхали до церкви — на посвяту.

Майдан перед церквою був уже заповнений людьми, і священик, отець Роман, з чисельним почтом виконували дійство посвяти. Зустріли своїх рідних, і з благоговінням Андрій похристосався з ними, а Миколка від радості зустрічі з братом кинувся на руки, а тоді наділив йому крашанок, і вони зіграли навбитки.

Додому поверталися всі разом. І не помітили, як уже були на своєму хуторі. Мати налила у жбан води, поклала туди декілька свячених писанок, і всі стали по черзі вмиватися, стоячи головою до сходу сонця. Перша — Галинка, щоб була люба та щаслива, а потім і всі інші. Мати з батьком тільки встигали міняти воду у жбані, не виймаючи звідти посвячені яйця. Нарешті останнім умився батько і, помолившись, подав писанки доньці, примовляючи:

— Щоб ти, донечко, щаслива була та найкраща росла!

Хутенько гуртом накрили стіл з різною смакотою, а серед столу стояла паска з устромленою в неї гілочкою верби, що святили на Вербну неділю. На столі, окрім наїдків, були і наливочка солодка, і мед та горілка — багатий був стіл при розговінні. Запалили свічку і всі помолилися Богу перед святими образами. Тоді мати помазала дітям губи свяченим салом, і присутні розговілися свяченою паскою — борони боже, щоб розкришити її по долівці... Потім кожен з’їв посвячене яйце, а шкаралупу мати зібрала і поклала окремо на припічку, аби потім віднести до річки та пустити її водою, щоб і рахмани знали, що Великдень настав.

Зморені нічною сторожею хлопці розбрелися спати. Андрій з Тимошем вмостилися на хатній печі, щоб ніхто не заважав.

Попрокидалися вони від частих передзвонів церковної дзвіниці і згадали, як і вони на Великдень бігали до церкви, щоб потягати мотузки та вдарити у дзвін. Із добрим настроєм піднялися та й вирушили туди, бо також хотілося в цей день прославити Бога. Від церкви гурти молодих односельчан потяглися до вигону, де ще торік побудували нічогеньку собі гойдалку. Тут уже було повно люду. Дехто чекав своєї черги до гойдалки. Та тільки сміливі парубки чи молодики наважувалися погойдатися, бо стовпи, на яких лежала перекладина і звисали голоблі з дошкою внизу, таки були височенькі. Неподалік цілі гурти грали в «крашанки», навбитки, катка та кидка. Лунали суперечливі голоси та сміх, і ті гравці, яким поталанило, складали переможені «битки» до своїх торб.

На пагорбі ті, хто грав у катка, пускали яйця з горбка і намагалися поцілити в яйце партнера, тоді вигране яйце — твоє. Хлопці пішли до старших, що ходили із зав’язаними очима та відміряли кроки у напрямку яйця. Якщо дістав рукою після десяти кроків, яйце твоє.

Усіх захопило загальне святкування Великодня, і хлопцям пощастило навіть потрапити на гойдалку і так погойдатися, що потім ще й голова паморочилася. Жінки та дівчата, зібравшись купками, обговорювали свої нагальні справи, і тільки деякі з них, стежачи за дітлахами, утихомирювали бешкетників.

Походжаючи поміж люду, Андрій з Тимошем уважно придивлялись до них і багатьох наче бачили вперше. Таки виросли вони всі непомітно, та й монастирське навчання віддалило юнаків від спілкування з односельцями. Так, неспішно ходячи, вони підійшли до чималого гурту молоді. Парубки і дівчата розповідали одне одному про якісь веселі пригоди.

— Христос воскресє! — поздоровили всіх, хто стояв у гурті.

— Воістину воскресє! — дружненько відповіли з гурту різноголосо.

— А христосатися будемо? — пролунав голосок русявої зеленоокої дівчини.

Андрій промовчав, а признавши в тій дівчині Даринку, сусідку по хутору Тимоша, ніяковіло відповів:

— То як же без христосання? Звичайно, будемо!

Усіх розвеселила ця звична розмова між парубком та гарненькою дівчиною, і хлопців запросили до гурту.

Між молоддю точилися різні розмови: про гарну цього року весну, про приплід худоби, про те, хто і що цього року вже встиг посіяти, про московських вояк, про те, чи вдасться цього року уникнути татарських набігів на їхні поселення...

Тиміш підвів до Даринки Андрія, і, як сусіди по хутору, разом стали жваво обговорювати свята Великодня. Чим довше Андрій перебував біля Даринки і бачив її гарненькі вуста, тим більше щось незрозуміле наповнювало його груди та примушувало калатати серце. Він уже не зводив очей з гарненького личка дівчини і ловив кожний її рух. Та як можна було не милуватися: русяве волосся, гарно зачесане, лежало на голівці, досконале чоло і дуже виразні зеленіючі, що підсвічувалися зсередини незвичайним блиском і випромінювали незрозумілу принаду, довгі вії... За короткочасне спілкування Андрій уже не міг відірвати від неї погляд: прямий носик творив неймовірний профіль її чарівного личка, щічки були злегка рум’яними, а шкіра — матово-білою, з ледь помітною родимкою на правій щічці, ближче до верхньої губи. А як вона щось говорила, то не міг зрозуміти, про що, бо тільки й дивився на рожеві пелюстки вуст, що інколи розтягувались у посмішці і показували рівненький рядок білесеньких зубів, які принаджували його своїм сяянням. Коли Даринка сміялася, то під гарною тоненькою свиткою з вишиванкою добре виділялися груди, що, немов ранні зелені яблука, вабили Андрія і наповнювали все його тіло внутрішнім тремтінням.

Через деякий час усім набридло базікати та байдикувати, коли навкруги всі бігають та веселяться. Тут Тиміш запропонував пограти в якусь веселу гру і всі закричали: