Цього дня, десь по обіді, була зупинка війська на перепочинок, і мандрівники стали на якійсь віддалі від війська. Погодувавши коней, самі встигли дещо перехопити з їжі. Санько Голота за цей час оглянув та випробував лук, бо ж збирався дорогою добути щось із дичини. Рада на це зауважила:
— Ти тільки, Санько, вепра не чіпай, а то він нам і вози розтрощить!
Усі трішки розвеселилися і в доброму настрої знову вирушили вслід війську.
Санько відстав від свого гурту і їхав на узбіччі з надією щось роздобути на вечерю. Ця забавка сподобалась Катеринці. Вона уважно спостерігала за козаком і голосно всім розповідала про його діяння. Раптом замовкла і з якимось острахом стала слідкувати за діями Санька. Рада глянула на доньку і стривожено запитала:
— Чого це ти замовкла? Що там Санько?
Та Катерина вже отямилася і стала кричати:
— Олень! Гарний олень! Не треба його вбивати, Санько! Санько!..
Та Голота вже помітив граційну тварину і застиг на коні, потім миттєво пустив стрілу. Усі побачили, як олень стрімко рушив убік, але враз звалився, вражений випущеною стрілою. Почувся радісний вигук Санька, і Роман, зупинивши воза, кинувся до нього допомагати тягти тушу оленя. Злізли з возів усі, окрім Катеринки, яка, опустивши голову на коліна, плакала чистими дитячими сльозами, жаліючи забиту тварину.
Прив’язали тушу до дишла, позаду воза, і Санько, черкнувши ножем по череву, вивалив нутрощі на землю. Повалила пара, ніздрі став лоскотати запах тельбухів. Рада відчахнула від них печінку та серце і промовила:
— Добре, що Катерина не бачить... Хоч дитина жаліє цю бідну тварину. А хто людей пожаліє?..
Через деякий час вози вже рухались, доганяючи військо, а Санько, дізнавшись, що Катерина кричала йому, просячи не стріляти, винувато плівся подалі від возів, заклавши лук за спину. Нарешті зупинилися на ночівлю, і всі хутко кинулися до туші — знімати шкуру. Туша захолола, але з горем пополам удалося її зняти. Проте шкуру довелося викинути, бо Санько невміло різав і вона вся була в дірках.
Порубали тушу, і Санько з Іваном та Радою половину вирішили віддати сотнику Гурію, коли хтось від нього з’явиться. Катеринка вже заспокоїлась і допомагала матері та Марії готувати на вогні свіжину. Вона помішувала у казані шматки оленини і сердито поглядала на Санька. Той побачив, що сліз уже немає, і підійшов до Катрусі. Простягуючи їй куций оленячий хвіст, промовив:
— Це тобі від оленя. Він на нас не образився, бо ж знає, що ми голодні, можемо померти.
Через деякий час оленина була вже придатною до їжі, і образа Катеринки до Санька проминула. Їсти не сідали, хоча запах варива і підманював до себе. Закінчили облаштовувати нічний захисток і тільки тоді підійшли до Катеринки. Розсілися навколо, а вона радісно всіх запрошувала до вечері.
Вартувати цієї ночі вирішили по двоє. Усім у серця закрались якісь сумніви та неспокій, і перед відпочинком мандрівники знову оглянули захисток. Свого коня Санько вирішив прив’язати до Радиного воза. На чатах стали Іван з Романом, а Санько відразу ж завалився спати.
Спочатку Іван і Роман по черзі підкидали дрова у вогнища, а потім Роман побачив, що Іванові це робити важко, тож умовив його сидіти на чатах, а сам безперервно підносив різноманітне галуззя до двох багать. Вогонь охоче пожирав данину, і тепло відчувалося навіть на деякій відстані. Час від часу Іван вгамовував Романа, щоб перепочив, а той, немов двожильний, продовжував робити необхідну справу.
Десь у другій половині ночі Івана стало турбувати незвичне шелестіння неподалік від їхнього місця, і він розклав зброю поряд себе — на галуззі, яким вимостили місце вартового для нічного чергування. Покликав до себе Романа і наказав тихо підійти до Санька, щоб він був біля воза готовим до несподіванок. Трішки поміркувавши, взяв лук і, поклавши шкіряний сагайдак поряд, заклав стрілу на тятиву. Роман тепер уже з меншою завзятістю підкидав галуззя до вогнищ. Робив це час від часу, прислухаючись до темряви.
Тут Іван дуже виразно почув крик нічного птаха. Але ж козак знав, що взимку він так не подає голос, а тільки влітку. Бувалий у бувальцях степовий мешканець і загартований різними перипетіями воїн, Іван здогадався, що за ними стежать і, можливо, готуються до нападу.
— Романе, підійди до мене. Відпочинь, скоро заміна! — нарочито гучним голосом сказав Іван, а коли той підійшов, тихо наказав взяти зброю та йти будити всіх, тільки без галасу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Присмак волі» автора Кільченський Володимир на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вдале полювання “ на сторінці 1. Приємного читання.